Розділ 4 «Вечір біля вогнища»

Лея.

   Я довго сиділа на веранді, тримаючи в руках чашку ще теплої кави, й дивилася, як сонце сідає за обрій, розливаючи мідне світло по воді. У повітрі літало щось невловиме — запахи спецій, диму, вечора… Та запрошення, що висіло в просторі, так само як і слова Каноа: «Якщо буде ввечері нудно — заходь. Ми будемо з друзями на пляжі».

   Вагалась. Частина мене хотіла лишитися в знайомій тиші з думками й шепотом хвиль. Але інша — та, заради якої я приїхала на цей острів — шепотіла, що пора виходити зі своєї мушлі.

   І от саме та — друга — перемогла. Закинула легкий кардиган у плетену сумку, узяла пакунок із продуктами, які купила в магазині, й пішла стежкою в бік пляжу. Йшла, не знаючи куди… просто на аромат їжі та туди, де вже починалося світло вогнища.

   Узбережжя було вогняним від заходу сонця, пісок ще теплий під ногами, вітер солоний, легкий, і саме він підкидав у повітря божественні аромати. Вогнище вже палало, а навколо нього стояли плетені стільці й низький стіл, на якому були розкладені тарілки з фруктами, чіпсами з таро¹, хлібом, кількома соусами.

   Першою мене помітила жінка в лляній сукні із квіткою у волоссі. 

   — Алоха, ти, мабуть, Лея? — усміхнулась вона тепло. — Я Лінае, дружина Каноа.

   Вона обійняла мене щиро та тепло, і я зробила те саме. Коли ми відпустили одна одну, я усміхнулась. 

   — Так, я Лея. Дуже приємно, — відповіла я, передаючи їй пакунок.

   — О, це було не обов'язково, — вона розгорнула його. — Але як гарно пахне! Манго? Пиріг із кокосом? І печиво з імбирем? Чудово! Поставимо на стіл.

   Вона так щиро це все говорила, що я зашарілась.

   До нас підійшов Каноа, вже без сорочки, в пляжних шортах, із металевими щипцями в руці, якими перевертав те, що смажив на мангалі. 

   — А от і наша гостя! — він обійняв мене дружньо за плечі. — То твій велосипед трохи підвів тебе?

   Господи. Тут усі про все знають.

   — Так, перепрошую… я не хотіла, щоб із ним таке сталося… — я відчувала, як сором розповзається від щічок до шиї.

   — Та ні! — розсміявся він. — Нарешті його хоч хтось прокатав. А то вже два роки стоїть — скучив за дорогою.

   — Що ти готуєш? — запитала я, відчуваючи апетит від ароматів, що линули від мангала.

   — Улюблене. — Його усмішка стала ще ширшою, і на щоці з'явилася ямочка, яку важко було оминути поглядом. Так мило та по-хлопчачому грайливо. — Ломо з тунця з паприкою², мідії з лаймом і трошки курки в кокосовому маринаді — для не-морських шлунків.

   Навколо вже зібралися люди, і мене з ними дуже швидко познайомили. Молода пара — Манао та Ліа. Він — місцевий музикант із тату по всій руці, вона — усміхнена, з коротким волоссям кольору карамелі. Вони приїхали сюди в медовий місяць і поки що лишилися. Ще одна пара — Том та Хані. Том — світловолосий англієць із легкою засмагою й веселим поглядом. Хані — його дружина, острівчанка з густим темним волоссям і золотими сережками, які блищать, коли на них потрапляють останні промені західного сонця. Біля них грався їхній син Кеу — хлопчина років десяти, з допитливими очима й м’ячем у руках, який уже за мить летів кудись далеко.

   Я сіла на один із плетених стільців, відчуваючи тепло від вогнища, коли раптом помітила його.

   Мого сусіда.

   Він ішов повільно з пакунками в руках, у темній футболці та шортах, босоніж. Його фігура вирізнялася на фоні хвиль, і я раптом відчула, як щоки наповнює жар.

   І не лише від вогнища.

   Наші погляди зустрілися. Він коротко кивнув — я вже почала до цього звикати. 

   — Найсвіжіший улов, як і обіцяв, — сказав він, передаючи пакунки Каноа.

   Він привітався з усіма — тихо, але впевнено. Вочевидь, добре знаючи всіх цих людей, він врешті-решт підійшов до мене й зупинився. 

   — Я Кіану. А твоє ім’я досі не знаю.

   Я відчула аромат солоного бризу, фарби та… якщо не помиляюсь, лляної олії. Я її аромат пам'ятаю з дитинства — мій батько писав картини. Цікаво, чому він цим пахне? 

   — Лея, — відповіла я з усмішкою, відчуваючи, як серце раптом стало легшим.

   Нарешті ми знаємо імена одне одного.

   — Приємно, Лея, — він знову кивнув і рушив до чоловіків біля мангала.

   Я ж залишилася в колі усміхнених нових подруг. Жінки теревенили про погоду, місцеві прикраси, рецепти та про те, як проходить літо. І я ловила себе на думці, що мені з ними легко, так — ніби я вже знала їх давно.

   Тут, на острові, усе так легко та просто, що аж лякало. У Нью-Йорку все так офіційно… принаймні було серед моїх колег, коли працювала в офісі з дев'ятої до сьомої вечора. Про що це я?! Я й досі там працюю, але домоглася відпустки — бо ще жодного разу за всі сім років не брала її. Тож — заслужила.

   За якийсь час чоловіки принесли їжу. Кіану поставив переді мною тарілку — смажений тунець, овочі й трохи рису — та пляшечку пива. 

   — Спробуй. Це добре, — коротко мовив він, сідаючи поруч на стілець.

   Його присутність збуджувала мою уяву, у мені прокидалася жінка, яка дуже давно спала. Приємно відчути ось це лоскотання в грудях.

   Каноа вже з пляшечкою пива розсміявся й почав розповідати: 

   — Ти знаєш, чому я Каноа, а вона — Лінае? Бо наші імена — це доля. Вона — «небесна квітка», а я — «вільний океан». Є така стара легенда… — він на мить притих, вслухаючись у гуркіт прибою. — Колись давно, коли острів Анавейа був молодим і чистим, жив молодий воїн на ім’я Каноа — вільний дух океану, що вмів слухати шум хвиль і читати знаки вітру. Він був сильним і добрим, як сама природа, і ніколи не залишав своїх близьких у біді.

   Він широко усміхнувся… Знову ямочка.

   — Поруч із островом кожного ранку з’являлося ніжне світло, яке дарувала дівчина на ім’я Лінае, — вів він далі, вже тихіше. — Вона була уособленням світанку, м’якою та ніжною, що приносила на землю новий день, сповнений надії.