Розділ 4 "Вечір біля вогнища"

Лея.

   Я ДОВГО сиділа на веранді, тримаючи в руках чашку ще теплої кави, й дивилася, як сонце сідає за обрій, розливаючи мідне світло по воді. У повітрі літало щось невловиме — запахи спецій, диму, вечора… І запрошення, що висіло у повітрі, так само, як і слова Каноа: "Якщо буде вечором нудно — заходь. Ми будемо з друзями на пляжі."

   Я вагалась. Частина мене хотіла лишитися в знайомій тиші з думками і шепотом хвиль. Але інша — та, заради якої я приїхала на цей острів — шепотіла, що пора виходити зі своєї мушлі. 

   І от саме та — друга і перемогла. Я закинула легкий кардиган у плетену сумку, узяла пакунок з продуктами, які купила в магазині, і пішла стежкою в бік пляжу. Я йшла, не знаючи куди… просто на аромат їжі та там, де вже починалося світло вогнища.

   Узбережжя було вогняним від заходу сонця, пісок ще теплий під ногами, вітер солоний, легкий і саме він підкидає в повітря божественні аромати. Вогнище вже палало, а навколо нього стояли плетені стільці й низький стіл, на якому були розкладені тарілки з фруктами, чіпсами з таро*, хлібом, кількома соусами.

   Першою мене помітила жінка в лляній сукні із квіткою в волоссі. — Алоха, ти, мабуть Лея? — усміхнулась вона тепло. — Я Лінае, дружина Каноа.

   Вона обійняла мене щиро та тепло, і я зробила теж саме. Коли ми відпустили одна одну, я усміхнулась. 

   — Так, я Лея. Дуже приємно, — відповіла я, передаючи їй пакунок.

   — О, це було не обов'язково, — вона розгорнула його. — Але, як гарно пахне! Манго? Пиріг з кокосом? І печиво з імбирем? Чудово! Поставимо на стіл.

   Вона так щиро це все говорила, що я зашарілась. 

   До нас підійшов Каноа, вже без сорочки, в пляжних шортах, із металевими щипцями в руці, які перевертають те, що він смажить на мангалі. — А от і наша гостя! — він обійняв мене дружньо за плечі. — То твій велосипед трохи підвів тебе?

   Господи. Тут всі про все знають. 

   — Так, перепрошую… я не хотіла, щоб з ним таке сталося… — я відчувала, як сором розповзається від щічок до шиї. 

   — Та ні! — розсміявся він. — Нарешті його хоч хтось прокатав. А то вже два роки стоїть — скучив за дорогою.

   — Що ти готуєш? — запитала я, відчуваючи апетит від ароматів, що линули від мангалу.

   — Улюблене. — Його усмішка стала ще ширшою і на шоці з'явилась ямочка, яку важко було оминути поглядом. Так мило та по хлопчачому грайливо. — Ломо з тунця з паприкою*, мідії з лаймом і трошки курки в кокосовому маринаді — для не-морських шлунків.

   Навколо вже зібралися люди і мене з ними дуже швидко познайомили. Молода пара — Манао і Ліа, він — місцевий музикант із тату по всій руці, вона — усміхнена, з коротким волоссям кольору карамелі. Вони приїхали сюди в медовий місяць і поки що лишились. І ще одна пара — Том і Хані. Том — світловолосий англієць з легкою засмагою і веселим поглядом. Хані — його дружина, острівчанка з густим темним волоссям і золотими сережками, які блищать, коли на них потрапляють останні промені західного сонця. Біля них грався їхній син Кеу — хлопчина років десяти, з допитливими очима й м’ячем у руках, який вже за мить летів кудись далеко.

   Я сіла на один із плетених стільців, відчуваючи тепло від вогнища, коли раптом помітила його. 

   Мого сусіда. 

   Він ішов повільно з пакунками в руках, у темній футболці й шортах босоніж. Його фігура вирізнялась на фоні хвиль, і я раптом відчула, як щоки наповнює жар.

    І не лише від вогнища.

   Наші погляди зустрілись. Він коротко кивнув (я вже почала до цього звикати). — Найсвіжіший улов, як і обіцяв, — сказав він, передаючи пакунки Каноа.

   Він привітався з усіма — тихо, але впевнено. Вочевидь, добре знаючи всіх цих людей, і врешті-решт підійшовши до мене, зупинився. 

   — Я Кіану. А твоє ім’я досі не знаю.

   Я відчула аромат солоного бризу, фарби та… якщо не помиляюсь лляної олії. Я її аромат пам'ятаю з дитинства — мій батько писав картини. Цікаво, чому він цим пахне? 

   — Лея, — відповіла я з усмішкою, відчуваючи, як серце раптом стало легшим.

   Нарешті ми знаємо імена одне одного. 

   — Приємно, Лея, — він знову кивнув і рушив до чоловіків біля мангалу.

   Я ж залишилась у колі усміхнених, нових подруг. Жінки теревенили — про погоду, місцеві прикраси, рецепти та про те, як проходить літо. І я ловила себе на думці, що мені з ними легко, так — ніби я вже знала їх давно. 

   Так все легко та просто, що аж лякало. В Нью-Йорку все так офіційно… принаймні я була в таких колах, коли працювала в офісі з дев'ятої по сьому вечора. Про що це я?! Я і досі там працюю, але вибила відпустку, - бо ще жодного разу за всі сім років я не брала її. Тож, — заслужила. 

   За якийсь час чоловіки принесли їжу. Кіану поставив переді мною тарілку — смажений тунець, овочі й трохи рису — і пляшечку пива.

    — Спробуй. Це добре, — коротко мовив він, сідаючи поруч на стілець.

   Його присутність збуджувала мою уяву, в мені прокидалась жінка, яка дуже давно спала. Приємно відчути ось це лоскотання в грудях. 

   Каноа вже з пляшечкою пива розсміявся і почав розповідати:

   — Ти знаєш, чому я Каноа, а вона — Лінае? Бо наші імена — це доля. Вона — «небесна квітка», а я — «вільний океан». Є така стара легенда… Колись давно, коли острів Анавейа був молодим і чистим, жив молодий воїн на ім’я Каноа — вільний дух океану, що вмів слухати шум хвиль і читати знаки вітру. Він був сильним і добрим, як сама природа, і ніколи не залишав своїх близьких у біді. — Він широко усміхнувся… знову ямочка. — Поруч з островом кожного ранку з’являлося ніжне світло, яке дарувала дівчина на ім’я Лінае — вона була уособленням світанку, м’якою і ніжною, що приносила на землю новий день, сповнений надії. — Він подивився на свою дружину з таким теплом, що в моїх очах забреніли сльози. Як це гарно, коли на тебе хтось так дивиться. — Каноа і Лінае зустрілися на березі, де вітер цілував пісок, а море шепотіло свої таємниці. Вони зрозуміли, що кожен доповнює іншого: він — свободу, вона — світло, він — рух, вона — спокій. Разом вони створили гармонію, що робила острів квітучим і щасливим. Відтоді, коли вітер злегка торкається твоєї шкіри, а перші промені сонця ніжно обіймають землю — це Каноа і Лінае нагадують, що любов і підтримка завжди поряд у ті самі найтихіші моменти.