Розділ 3 «Щось забув»

Кіану.

  Моя нова сусідка.

   Гарна й, напевно, любить потеревенити. А я цього не люблю. Я не збирався зупинятися, щоб привітатися, але побачив, що в неї щось із велосипедом.

   Бляха — я не збирався зупинятися, але я зупинився, і з того моменту не можу вибити з голови її обличчя. Темне м’яке волосся спадало на щоку, очі дивилися просто — без очікування. Вона була простою. І це мені до душі.

   От трясця!

   Не знаю її імені, але вже думаю про неї частіше, ніж хотів би. Це мені точно не потрібно. Я не думаю про жінок більше ніж десять хвилин, і навіть якщо звертаю на них увагу чи спілкуюся — то це лише на касі або з дружинами моїх друзів.

   Давно не мав стосунків і не збирався їх розпочинати, особливо з туристками. Мені курортні романи ні до чого. Не хотів бути чиїмось способом розважитися та згадкою про гарно проведений час на острові, де «вона» отримала оргазми, коктейлі й жилетку, в яку плакала пів ночі, виливши мені душу одразу після того ж самого оргазму.

   Коротше — це все не для мене. Мені вже не двадцять. Мені вже не тридцять. Мені вже… трохи більше. Тож…

   Глянув у дзеркало й видихнув. Велосипед лежить у кузові, везу його до знайомого в майстерню. Він мені винен, тому не запитає, чому привіз не свій. Хоча сам собі це питання ставив уже кілька разів.

   Коли дістався, той швидко зиркнув на колесо й сказав: 

   — Завтра буде.

   Я кивнув і вже збирався йти, коли він додав: 

   — Для неї? Хто така? Стривай! Це твоя нова сусідка? Гарненька, я так чув?!

   Господи, новини розлітаються островом зі швидкістю світла. Не відповів. Просто вказав на велосипед та пішов.

   По дорозі назад зупинився на заправці. Сонце піднялося вище, асфальт парував, пальми мляво ворушилися. Але я до цього звик — тут виріс. Хоча потім… мене довго тут не було, але моє тіло все пам'ятало.

   Налив повний бак, зайшов до маленького павільйону, де завжди беруть свіжих крабів. Макоа — старий, добрий чолов'яга — мовчки виклав мені на лід кілька хвостів, маленьке відро мідій, пригорщу лаймів. Ми якось так по-своєму спілкувалися роками.

    — Як завжди? — спитав. 

   Я кивнув, розрахувався й, забравши пакунок, побажав старому гарного дня та пішов.

   Мені ще потрібно було повернутися, щоб забрати її. Красуню, про яку не варто думати, але мозок сперечається з глуздом.

   Їхав до магазину й думав про те, що варто завтра піти до скель. Трохи зловити хвилю, попірнати й взагалі — побути далеко від усіх.

   Коли доїхав до магазину, вона вже стояла там із паперовим пакунком у руках і чекала на мене. Я зупинився. Вона підійшла мовчки. Сіла поруч. А я трохи втягнув повітря, а разом із ним — свіжий аромат лайма, м'яти та її самої.

   Ми їхали мовчки. Знову. Але це вже було інше мовчання — ніби ми щось прожили разом, нехай навіть кілька хвилин на узбіччі.

   Зиркнув на неї крадькома. Її шкіра мала колір теплого сонця, а волосся струменіло по плечу, зачеплене за вухо. На щоках — не макіяж, а справжній рум’янець від спеки й моря. На шиї — тонкий ланцюжок, і я вперше помітив невелику родимку біля ключиці. Дрібниця — але саме такі речі й чіпляються за пам’ять.

   Вона не теревенила. Міг би подякувати за це, але чомусь закортіло, щоб вона щось сказала, відповіла… щоб я міг почути її голос.

   — Велосипед буде завтра, — сказав я, коли ми зупинилися біля її будинку. 

   — Дякую, — тихо відгукнулася вона.

   Її голос був спокійним. Теплим. Як ковток чистої води після спеки. Вона вийшла з пакунком у руках і встала біля машини. Я теж узяв свої пакунки, коротко кивнув — це був жест, що не потребує відповіді, та, розвернувшись, пішов до себе.

   Не вмію поводитися з жінками — принаймні зараз. В інші часи… інший я — вже б запросив її на побачення, а вночі опинився б у її ліжку. Але того мене вже немає. Як і того, який не знав, як триматися за життя, щоб не скотитися в прірву.

   Увійшовши до будинку, я ляснув себе по лобі. 

   — Як же її звуть?