Розділ 3 "Щось забув"

Кіану.

  МОЯ НОВА СУСІДКА.

  Гарна і напевно любить поторохкотіти. А я цього не люблю. Я не збирався зупинятись, щоб привітатись, але побачив, що в неї щось з велосипедом. Бляха - я не збирався зупинятись, але я зупинився і з того моменту — не можу вибити з голови її обличчя. Темне м’яке волосся спадало на щоку, очі дивилися просто, — без очікування. Вона була простою. І це мені до душі.

   От бляха!

   Я не знаю її імені, але вже думаю про неї частіше, ніж хотів би. Це мені точно не потрібно. Я не думаю про жінок більше ніж десять хвилин, і то коли стою на касі, чи розмовляю з дружинами моїх друзів. Я давно не мав стосунків і не збирався їх розпочинати, особливо з туристами. Мені курортні романи ні до чого. Не хотів бути чиїмось відривом та згадкою про острів, де “вона” отримала оргазми, коктейлі та жилетку, в яку вона плакала після того, як виливала мені душу пів ночі, і після того ж самого оргазму.

   Коротше — це все не для мене. Мені вже не двадцять. Мені вже не тридцять. Мені вже… трохи більше. Тож…

   Я глянув у дзеркало і видихнув. Велосипед лежить у кузові, я везу його до знайомого в майстерню. Він мені винен, тому не запитає, чому привіз не свій. Хоча сам я собі це запитання поставив уже кілька разів.

   Коли я дістався, той швидко зиркнув на колесо й сказав:

   — Завтра буде.

   Я кивнув і вже збирався йти, коли він додав:

   — Для неї? Хто така? Стривай! Це твоя нова сусідка? Гарненька я так чув?! 

   Господи, новини дістаються островом зі швидкістю світла. 

   Я не відповів. Просто вказав на велосипед та пішов. 

   По дорозі назад я зупинився на заправці. Сонце піднялось вище, асфальт парував, пальми мляво ворушились. Але я до цього звик - я тут виріс. Хоча потім… мене довго тут не було, але моє тіло все памятало. 

   Я налив повний бак, зайшов до маленького павільйону, де завжди беруть свіжих крабів. Макоа — старий, добрий чолов'яга мовчки виклав мені на лід кілька хвостів, маленьке відро мідій, пригорщу лаймів. 

   Ми якось так по-своєму спілкувались роками. 

   — Як завжди? — спитав.

   Я кивнув.

   Забравши пакет, я побажав старому гарного дня і пішов.

   Мені ще потрібно було повернутися, щоб забрати її. Красуню, про яку не варто думати, але мозок сперечається з клепкою.

   Я їхав до магазину і думав про те, що варто завтра піти до скель. Трохи зловити хвилю, попірнати і взагалі — побути далеко від усіх. 

   Коли я доїхав до магазину, вона вже стояла там з паперовим пакетом в руках і чекала не мене. Я зупинився. Вона підійшла мовчки. Сіла поруч. А я трохи втягнув повітря, а разом із ним — її свіжий аромат, аромат лайму, м'яти та… її. 

   Ми їхали мовчки. Знову. Але це вже було інше мовчання — ніби ми вже щось прожили, хоч би й кілька хвилин на узбіччі дороги. Я зиркнув на неї крадькома. Її шкіра мала колір теплого сонця, а волосся струменіло по плечу, зачеплене за вухо. На щоках — не макіяж, а справжній рум’янець від спеки й моря. На шиї — тонкий ланцюжок, і я вперше помітив невелику родимку біля ключиці. Дрібниця — але саме такі речі й чіпляються за пам’ять. 

    Вона не тарахкотіла. Я міг би подякувати за це, але чомусь мені закортіло, щоб вона щось сказала, відповіла… щоб я міг почути її голос. 

   — Велосипед буде завтра, — сказав я, коли ми зупинились біля її будинку.

   — Дякую, — тихо відгукнулася вона.

   Її голос був спокійним. Теплим. Як ковток після спеки. 

   Вона вийшла з пакунком в руках і встала біля машини. Я теж взяв свої пакунки з машини, коротко кивнув мов жест, що не потребує відповіді.

   І пішов до себе.

   Не вмію я поводитись з жінками - принаймні зараз. В інші часи… інший я - вже б запросив її на побачення, а вночі опинився б у її ліжку. Але того мене вже немає. І того, який не знав, як триматися за життя, щоб не скотитись у прірву. 

   Увійшовши до будинку, я ляснув себе по лобі.

   — Як же її звуть?