Розділ 2 "Рятівник"

Лея.

  СОНЦЕ вже змістилось у другий бік неба, і повітря втратило ранкову свіжість, набравши лінивого, золотого тепла. День був у самісінькому розпалі, і навіть океан здався трохи важчим. Все довкола нагрівались і це явно літо — не як у Нью-Йорку.

   Я повернулась із пляжу, де босоніж блукала берегом і дозволяла собі ні про що не думати, тепер я сиділа на сходах веранди з холодною склянкою лимонаду, який мені люб'язно залишили Каное і його дружина, й дивилася, як світ повільно переливається у кольорах: м’який беж піску, зелень листя, що тріпотіло у вітрі та блакить води. 

   Біля бічної стіни будинку стояв велосипед — я помітила його ще вранці, але тоді не звернула особливої уваги, але от зараз… Зараз інша справа — тепер він здавався доречним, мов натяк: рухайся. Невелика прогулянка — саме те, що потрібно, щоб відчути, де ти опинилася. Мовляв розправити крила і гайсанути з вітерцем у пошуки магазинів та розвідати обстановку. Я ніколи не була азартною людиною, чи тим паче легко контактувала з людьми, — але я прилетіла сюди не для того, щоб зробити такий велетенський крок і на цьому зупинитись. Тож, вдихнувши та видихнувши, я поставила склянку на столик, зачинила двері і підійшла до велосипеда.

   Я скинула босоніжки у кошик, перевірила гальма й рушила в бік селища. Дорога вела вздовж берегової лінії, трохи піднімалась угору, де з’являлись перші будиночки Каулані. Острів пахнув солодким і свіжим: стиглими фруктами, скошеною травою, пилом дороги й морським повітрям. Я усміхнулась. Бляха, як я кайфувала від цих всіх ароматів, різнобарвної краси та того, що я тут.

   Я їхала повільно, дозволяючи собі не поспішати. Зустрічні люди махали мені руками, хтось усміхався — тут було прийнято вітатись. І ця простота доброзичливості зворушувала. Їхні усмішки не були начіпні, вони дійсно щиро це робили, а не тому, що так треба. Мої губи самі до них усміхались, я навіть цього не помітила, поки не відчула, що в мене заболіли вилиці. І саме тоді, на повороті щось клацнуло в колесі, і кермо різко дало вбік. Я втратила рівновагу й зупинилась, щоб не розбити собі носа чи не зламати ноги. Було б не дуже класно прилетіти через весь океан і просидіти в гіпсі, будучи комусь тягарем. 

   Оглядівши велосипед, я побачила в чому причина мого маневру — спустило переднє колесо. 

   — От капець! 

   Я зітхнула, провела рукою по волоссю і подивилась на велосипед, як на когось, хто підвів у самий незручний момент. 

   Я озирнулася. Дорога була порожня. Що тепер робити, я взагалі не знала. От приспічило ж мені згадати молодість?! Чого було пертись на велосипеді в перший день, нічого і нікого не знаючи. Я знала звісно - Каное, але не хотіла телефонувати і казати, — “чоловіче вибачай, але я тобі велика укайдохала”. 

   Діставши сандалі з корзини, я почала їх одягати. Ну, тепер хоч пальці об асфальт не спалю. Я знову і знову дивилася в різні боки, але нічого. Варто напевно, все-таки, або кудись рухатись, або телефонувати Каное. Але поки я все обмірковувала, за кілька хвилин почувся знайомий звук — машина. До мене наближався пікап. Авто зупинилось повільно, і з нього вийшов він. 

   Ага, саме він — той самий сусід. 

   Високий, міцної статури. Його рухи були спокійні, впевнені, ніби цей острів знав його крок ще до того, як він ступив. Темне, трохи хвилясте волосся спадало на чоло, скуйовджене вітром (сексуально). Він змахнув його рукою, швидко глянув на мене й перевів погляд на велосипед. Його шкіра мала той природний відтінок бронзи, який дає не засмага, а життя поруч із сонцем. Він типаж — “працюю і від того такий сексуальний”. Видно, що роботяга. На передпліччі виглядало татуювання — хвиля або щось схоже, чорне й стилізоване. Не для краси. Для себе. 

   — Колесо? — тихо спитав він, не наближаючись надто різко. 

   Я кивнула:

   — Так. Я не дуже розуміюся на цьому…

   — Буває, — сказав просто, підійшов до велосипеда й сів навпочіпки.

   Я задивилась на нього. Ця чоловіча енергія, ця сила та красномовна небалакучисть змушували мою спину спітніти. 

  Він не питав дозволу — просто допомагав. Його жилаві руки працювали мовчки, а я стояла поруч, відчуваючи дивну розгубленість. Не від ситуації — від нього. Мало того, що я не часто спілкуюсь з чоловіками, я ще й дотого ж ніколи не спілкувалась з такими явно домінуючими, насправді сильними від природи чоловіками, в яких тестостерон змушував жінок задивлятись. От і я це роблю. 

   Я не знала, про що говорити. Не тому, що не було тем (хоча і це також) — а тому, що здавалося, що з ним не треба слів. Але, мовчати теж було… незручно.

   — Ви тут давно? — тихо спитала я, зібравшись із силами.

   Він був гарна суміш. Це видавала його зовнішність, щось з острівчан, і так само, щось європейське… чи західне… 

   — Мама звідси, — відповів він, не відводячи погляду від колеса.

   — А ви? — додала я трохи пізніше.

   Він підвів очі. Темно-карі, майже чорні.

   Я ковтнула від глибини пронизливого погляду. 

   — Я теж… тепер.

   Його голос був трохи хрипкий, глибокий, але м’який. Як і все в ньому — поєднання сили й стриманості. І небажання розпилюватись на розмови. А може це він просто зі мною не мав бажання говорити?

   — Нічого не вийде з цим колесом, — промовив він, підвівшись. — Потрібно в майстерню.

   Я розгублено зиркнула на дорогу. 

   Ой-ой… що ж я накоїла?...

   — А магазин… Я хотіла просто щось купити…

   — Поїхали, — я підкину. Велосипед — у кузов. Заберу тебе за пів години.

   “Ти”. Як все швидко на цих островах відбувається. 

   Це не було проханням — це був простий факт, сказаний спокійно, без жодного тиску. Я мовчки кивнула і зайняла місце в машині, коли чоловік з енергією вулкана в сплячці відчинив для мене дверцята. Я подякувала — він кивнув.