Розділ 2 «Рятівник»

Лея.

  Сонце вже змістилося в інший бік неба, і повітря втратило ранкову свіжість, набравши лінивого, золотого тепла. День був у самісінькому розпалі, й навіть океан здався трохи важчим. Усе довкола нагрівалося, і це явно літо — не як у Нью-Йорку.

   Я повернулася з пляжу, де босоніж блукала берегом і дозволяла собі ні про що не думати. Тепер я сиділа на сходах веранди з холодною склянкою лимонаду, який мені люб’язно залишили Каноа та його дружина, й дивилася, як світ повільно переливається в кольори: м’який беж піску, зелень листя, що тріпотіло на вітрі, та блакить води.

   Біля бічної стіни будинку стояв велосипед — я помітила його ще вранці, але тоді не звернула особливої уваги. А от зараз… Зараз інша справа. Тепер він здавався доречним, мов натяк: рухайся. Невелика прогулянка — саме те, що потрібно, щоб відчути, де ти опинилася. Мовляв, розправити крила й гайсанути з вітерцем на пошуки магазинів та розвідати обстановку.

   Я ніколи не була азартною людиною чи тим паче легко контактувала з людьми — але я прилетіла сюди не для того, щоб зробити такий велетенський крок і на цьому зупинитися.

   Тож, вдихнувши та видихнувши, я поставила склянку на столик, зачинила двері й підійшла до велосипеда. Я скинула босоніжки в кошик, перевірила гальма й рушила в бік селища. Дорога вела вздовж берегової лінії, трохи піднімалася вгору, де з’являлися перші будиночки Каулані. Острів пахнув чимось солодким і свіжим: стиглими фруктами, скошеною травою, розігрітою землею й морським повітрям.

   Я усміхнулася. 

   Боже, як я кайфувала від усіх цих ароматів, різнобарвної краси та того, що я тут.

   Я їхала повільно, дозволяючи собі не поспішати. Зустрічні люди махали мені руками, хтось усміхався — тут було прийнято вітатися. І ця простота доброзичливості зворушувала.

   Їхні усмішки не були штучні. Вони дійсно щиро це робили, а не тому, що так треба. Мої губи самі до них усміхалися, я навіть цього не помітила, поки не відчула, що в мене заболіли вилиці. І саме тоді, на повороті, щось клацнуло в колесі, й кермо різко дало вбік.

   Я втратила рівновагу й зупинилася, щоб не розбити собі носа чи не зламати ноги. Було б не дуже класно прилетіти через весь океан і просидіти в гіпсі, ставши для когось тягарем.

   Оглянувши велосипед, я побачила, в чому причина мого маневру — спустило переднє колесо.

   — От капець!

   Зітхнула, провела рукою по волоссю й подивилася на велосипед, як на когось, хто підвів у самий незручний момент.

   Я озирнулася. Дорога була порожня. Що тепер робити, я взагалі не знала. От приспічило ж мені згадати молодість?! Чого було пертися на велосипеді в перший день, нічого й нікого не знаючи. Я знала, звісно, Каноа, але не хотіла телефонувати й казати: «Чоловіче, вибачай, але я тобі велика зіпсувала».

   Діставши сандалі з кошика, я почала їх одягати. Ну, тепер хоч пальці об асфальт не спалю. Я знову й знову дивилася в різні боки, але нічого. Варто, напевно, все-таки або кудись рухатися, або телефонувати Каноа. Але поки я все обмірковувала, за кілька хвилин почувся знайомий звук — машина. До мене наближався пікап. Авто зупинилося повільно, і з нього вийшов він.

   Ага, саме він — той самий сусід.

   Високий, міцної статури. Його рухи були спокійні, впевнені, ніби цей острів знав його крок ще до того, як він ступив. Темне, трохи хвилясте волосся спадало на чоло, скуйовджене вітром (сексуально). Він змахнув його рукою, швидко глянув на мене й перевів погляд на велосипед. Його шкіра мала той природний відтінок бронзи, який дає не засмага, а життя поруч із сонцем. Він типаж — «працюю і від того такий сексуальний». Видно, що роботяга.

   На передпліччі виднілося татуювання — хвиля або щось схоже, чорне й стилізоване. Не для краси. Для себе.

   — Колесо? — тихо спитав він, не наближаючись надто різко.

   Я кивнула:

    — Так. Я не дуже розуміюся на цьому…

   — Буває, — сказав просто, підійшов до велосипеда й сів навпочіпки.

   Я задивилася на нього. Ця чоловіча енергія, ця сила та красномовна небалакучість змушували мою спину пітніти. Він не питав дозволу — просто допомагав. Його жилаві руки працювали мовчки, а я стояла поруч, відчуваючи дивну розгубленість. Не від ситуації — від нього. Мало того, що я нечасто спілкуюся з чоловіками, я ще й до того ж ніколи не спілкувалася з такими явно домінуючими, насправді сильними від природи чоловіками, в яких тестостерон змушував жінок задивлятися.

   От і я це роблю. Я не знала, про що говорити. Не тому, що не було тем (хоча й це також) — а тому, що здавалося, ніби з ним не треба слів. Але мовчати теж було… незручно.

   — Ви тут давно? — тихо спитала я, зібравшись із силами.

   Він був дивовижним поєднанням. Це видавала його зовнішність: щось від острів’ян і щось європейське… чи західне…

   — Мама звідси, — відповів він, не відводячи погляду від колеса.

   — А ви? — додала я трохи пізніше.

   Він підвів очі. Темно-карі, майже чорні. Я ковтнула від глибини пронизливого погляду.

   — Я теж… тепер.

   Його голос був трохи хрипкий, глибокий, але м’який. Як і все в ньому — поєднання сили й стриманості. І небажання витрачатися на розмови. А може, він просто не хотів говорити зі мною?

   — Нічого не вийде з цим колесом, — промовив він, підвівшись. — Потрібно в майстерню.

   Я розгублено зиркнула на дорогу. Ой-ой… що ж я накоїла?

   — А магазин… Я хотіла просто щось купити…

   — Поїхали, — кивнув він і, не чекаючи відповіді, підхопив мій велосипед. — Підкину тебе. Заберу за пів години.

   Він одним рухом закинув двоколісного в кузов пікапа, де той відгукнувся гучним металевим брязканням.

   «Ти». Як усе швидко на цих островах відбувається.