Розділ 1 "Прибуття"

Присвята.

 Вірю, що ти зараз біля океану…

 Думаєш про мене… 

 Чую твій шепіт - “Ми одне ціле. Навіки”.

 Кохаю тебе.

 Герою Слава! Навіки Слава !                         

Лея.

   Я СИДІЛА біля вікна невеличкого літачка, дивлячись униз на безкрайній океан, що блищав під сонцем, немов розсипане скло. Острів Анавейа вигравав усіма відтінками блакитного і зеленого, немов запрошуючи забути все, що було раніше. Мені це було потрібно, як повітря.

   Вже через десять хвилин мої ноги твердо стояли на землі, а руки тримали візок з багажем,який я щедро зібрала у подорож. Я, все-таки, на місяць прилетіла, тож варто було все передбачити та запихнути до валіз всі важливі речі. 

   Невеличкий аеропорт, такий маленький, як і літачки, які доправляли сюди туристів, або острівчан, які літали на сусідні острови - змусив мене усміхнутись. Тут все видавалося таким милим, що навіть злюки - усміхнулись би. 

    Я вийшла на двір і сонце засліпило мене своїм яскравим світлом. Примружившись, я побачила, що до мене хтось наближається і одразу зрозуміла, що це мій водій і в одному обличчі господар будинку, який я орендувала, а ще місцевий гід. Я з’вязалась із ним онлайн і рада, що все правильно зробила, і не встрягла в якісь пригоди. 

    Каноа - чоловік середніх років з доброзичливою посмішкою та спокійними очима підійшов до мене.

   — Ласкаво просимо на Анавейа, — сказав він, завантажуючи мої сумки в машину. — Якщо хочеш, вечорами ми з дружиною часто буваємо на пляжі неподалік твого будинку. Там збираються острівчани, співають, розповідають історії. Запрошую приєднатись.

   Вау! І це початок розмови? Ось так все просто та щиро?! До такого треба звикнути. Я жила все своє життя у Нью-Йорку, там не дуже часто знайдеш таких відкритих людей, а тим паче щедрих на запрошення до своєї компанії незнайомку. Але, видно тут інші правила і життя. Заздрю їм. 

   Я посміхнулась, відчуваючи легке, тепле хвилювання і хвилю надії, що все у мене тут складеться добре. 

   — Дякую за запрошення. 

   Дорога до Каулані пролягала між високих пальм і яскравих квітів, що мов маленькі спалахи кольору розцвітали вздовж узбіччя. Повітря було наповнене солоним ароматом океану, жасмину та свіжої трави. Я вдихала глибоко, намагаючись закарбувати ці запахи у пам’яті.

   — Місце спокою, — сказав Каноа, — багато хто приїжджає сюди, щоб почати все спочатку. Ти зробила правильний вибір.

   Я нічого про себе не розповідала, але напевно на моєму обличчі для Каноа все написано. Як він сам сказав, багато хто приїжджає сюди, щоб почати все спочатку. Тож…

   — А що тут найсмачніше їсти? Що я маю скуштувати щоб пізнати острів? — запитала я, спираючись на поручень в машині.

   Моє запитання Каноа явно потішило, він аж засяяв. Хоча куди більше?! Здавалося цей чоловік суцільне щастя. Його білосніжні зуби (від природи) виблискували на сонці, чорні, як ніч очі видавали радість, а усмішка - Голлівудська червона доріжка позаздрила б. Він засмаглий, дебелий, роботящий чолов'яга, в якого руки усі в тату (напевно візерунки їхнього острова). 

   — О, тутешня кухня — це ціла історія! Свіжий улов, фрукти з власних садів, гострі спеції. Рекомендую спробувати чорні мідії з лимоном і кокосовий пиріг на десерт. 

   Я уявляла вже, як сиджу ввечері на пляжі з келихом білого вина і пробую ці страви, слухаючи голоси остров’ян і шелест хвиль. Я давно мріяла про відпочинок і от - я тут. Ще тиждень тому, я нічого не планувала, але почувши в одній із черг в магазині назву острова і що там дихаєш на всі груди - я пішла додому і вбила назву - Анавейа. І от - я їду в свій новий будинок, теревеню з Каноа, який розповідає мені про острів і насолоджуюсь відчуттям свободи. 

   Коли ми під'їхали до місця призначення, я не втримала усмішки. Все, як на фото. Будинок, де я буду жити, стояв на пагорбі з видом на пляж. Біло-блакитний фасад і широкі вікна виглядали ніби створені для відпочинку і тиші. Вітер ніжно колихав ставні веранди, де стояло плетене крісло - місце, де я планувала втекти від світу.

   Каноа допоміг мені з багажем і знову запросив приєднатись до них у вечері на пляжі. Він віддав мені ключі і сказав щоб я телефонувала, якщо щось буде треба. Я подякувала і попрощавшись, увійшла у дім. 

    Всередині було прохолодно і затишно. Запах дерева і моря наповнював кімнату, а ще цитрусу та м'яти… Обернувшись, я побачила на столику прозорий кувшин з лимонадом, і саме та гілочка м'яти, яка розповсюджувала свій аромат кімнатою. Біля нього записка - “Ласкаво просимо до Анавейї, Леа! Нехай цей місяць буде наповнений світлом та тишею!”. 

   Я усміхнулась і в думках подякувала Каноа і його сімейству.

   Трохи походивши будинком, я знайшла свою кімнату на другому поверсі. Заволокла туди валізу та сумку і почала розпаковувати речі. Розвішала їх у невеличку світло-дерев'яну шафу. Я вдихала аромат літа крізь вікно, знаходячи в кожній дрібниці частинку спокою.

   Завершивши з одягом, я спустилась на перший поверх скрипучими східцями, які наче вітали мене у цьому будинку. Вийшовши на веранду, я сіла в крісло і вдихнула аромат океану. Сонце повільно опускалося за горизонт, розфарбовуючи небо у рожеві й золоті відтінки. Хвилі тихо шепотіли, а в повітрі вібрувала обіцянка початку нового життя, якого я так сильно прагнула. 

   Я думала про розлучення з чоловіком. Наші два роки разом були не про кохання, а про дружбу, яка стала звичкою. Два кораблі, що пливли поруч, не знаючи, куди далі. І нарешті - кожен знайшов свій причал, - порізно. Ми залишились тими самими хорошими друзями, якими були на початку і були ними два роки. Кевін зараз облаштовує свій новий дім, змінює роботу, а я - збираюсь віднайти себе у цих стінах, на цьому острові у цій тихій гавані надії.