Розділ 1 «Прибуття» 

Присвята

Вірю, що ти зараз біля океану…

Думаєш про мене…

Чую твій шепіт — «Ми одне ціле. Навіки».

Кохаю тебе.

Герою слава! Навіки слава!

Лея.

   Я сиділа біля вікна невеличкого літачка, дивлячись униз на безкрайній океан, що блищав під сонцем, немов розсипане скло.

   Острів Анавейа вигравав усіма відтінками блакитного й зеленого, немов запрошуючи забути все, що було раніше. Мені це було потрібно як повітря.

   Вже за десять хвилин мої ноги твердо стояли на землі, а руки тримали візок із багажем, який я щедро зібрала в подорож. Я все-таки на місяць прилетіла, тож варто було все передбачити та запхати до валіз усі важливі речі.

   Невеличкий аеропорт, такий самий маленький, як і літачки, що доправляли сюди туристів або острів’ян, які літали на сусідні острови, — змусив мене усміхнутись. Тут усе видавалося таким милим, що навіть злюки усміхнулися б.

   Я вийшла надвір, і сонце засліпило мене своїм яскравим світлом. Примружившись, побачила, що до мене хтось наближається, і одразу зрозуміла: це мій водій та водночас господар будинку, який я орендувала, а ще — місцевий гід.

   Я зв’язалася з ним онлайн і рада, що все правильно зробила й не встрягла в якісь пригоди.

   Каноа — чоловік середніх років із доброзичливою посмішкою та спокійними очима — підійшов до мене.

   — Ласкаво просимо на Анавейа, — сказав він, завантажуючи мої сумки в машину. — Якщо хочеш, вечорами ми з дружиною часто буваємо на пляжі неподалік твого будинку. Там збираються острів’яни, співають, розповідають історії. Запрошую приєднатися.

   Вау! І це початок розмови? Ось так усе просто й щиро?! До такого треба звикнути. Я все життя прожила у Нью-Йорку. Там нечасто зустрінеш таких відкритих людей, а тим паче — тих, хто так легко запросить до своєї компанії абсолютно чужу людину.

   Але, видно, тут інші правила й життя. Заздрю їм.

   Я посміхнулася, відчуваючи легке, тепле хвилювання й хвилю надії, що все в мене тут складеться добре.

   — Дякую за запрошення.

   Дорога до Каулані пролягала між високих пальм і яскравих квітів, що, мов маленькі спалахи кольору, розцвітали вздовж узбіччя. Повітря було наповнене солоним ароматом океану, жасмину та свіжої трави. Я вдихала глибоко, намагаючись закарбувати ці запахи в пам’яті.

   — Місце спокою, — сказав Каноа. — Багато хто приїжджає сюди, щоб почати все спочатку. Ти зробила правильний вибір.

   Я нічого про себе не розповідала, але, напевно, на моєму обличчі для Каноа все написано.

   Як він сам сказав, багато хто приїжджає сюди, щоб почати все спочатку. Тож…

   — А що тут найсмачніше їсти? Що я маю скуштувати, щоб пізнати острів? — запитала я, спираючись на поручень у машині.

   Моє запитання Каноа явно потішило, він аж засяяв. Хоча куди більше?! Здавалося, цей чоловік — суцільне щастя. Його білосніжні зуби виблискували на сонці, чорні, як ніч, очі видавали радість, а усмішка — Голлівудська червона доріжка позаздрила б.

   Він — засмаглий, дебелий, роботящий чолов’яга, у якого руки всі в татуюваннях (напевно, візерунки їхнього острова).

   — О, тутешня кухня — це ціла історія! Свіжий улов, фрукти з власних садів, гострі спеції. Рекомендую спробувати чорні мідії з лимоном і кокосовий пиріг на десерт.

   Я уявляла вже, як сиджу ввечері на пляжі з келихом білого вина й пробую ці страви, слухаючи голоси острів’ян та шепіт хвиль. Я давно мріяла про відпочинок, і от — я тут.

   Ще тиждень тому я нічого не планувала, але, почувши в одній із черг у магазині назву острова й те, що там дихаєш на повні груди, — пішла додому й вбила в пошук: «Анавейа».

   І от — я їду в свій новий будинок, теревеню з Каноа, який розповідає мені про острів, і насолоджуюсь відчуттям свободи.

   Коли ми під’їхали до місця призначення, я не втримала усмішки. Усе, як на фото. Будинок, де я буду жити, стояв на пагорбі з видом на пляж. Біло-блакитний фасад і широкі вікна виглядали ніби створені для відпочинку й тиші. Вітер ніжно колихав ставні веранди, де стояло плетене крісло — місце, де я планувала втекти від світу.

   Каноа допоміг мені з багажем і знову запросив приєднатися до них увечері на пляжі. Він віддав мені ключі й сказав, щоб я телефонувала, якщо щось буде треба. Я подякувала й, попрощавшись, увійшла в дім.

   Всередині було прохолодно й затишно. Запах дерева й моря наповнював кімнату, а ще — цитруса та м’яти…

   Обернувшись, я побачила на столику прозорий глечик із лимонадом. У ньому плавала гілочка м’яти, яка розповсюджувала свій аромат кімнатою, привертаючи до себе увагу. Біля нього лежала записка: «Ласкаво просимо до Анавейї, Леє! Нехай цей місяць буде наповнений світлом і тишею!».

   Я усміхнулася й подумки подякувала Каноа та його родині.

   Трохи походивши будинком, я знайшла свою кімнату на другому поверсі. Заволокла туди валізу та сумку й почала розпаковувати речі. Розвішала їх у невеличку світло-дерев’яну шафу. Я вдихала аромат літа крізь вікно, знаходячи в кожній дрібниці частинку спокою.

   Завершивши з одягом, я спустилася на перший поверх скрипучими східцями, які наче вітали мене в цьому будинку. Вийшовши на веранду, сіла в крісло й вдихнула аромат океану.

   Сонце повільно опускалося за горизонт, розфарбовуючи небо в рожеві й золоті відтінки. Хвилі тихо шепотіли, а в повітрі вібрувала обіцянка початку нового життя, якого я так сильно прагнула.

   Я думала про розлучення з чоловіком. Наші два роки разом були не про кохання, а про дружбу, яка стала звичкою. Два кораблі, що пливли поруч, не знаючи, куди далі.