Глава 7.1

Повернувшись з купальні, принц мовчки рухнув на канапу біля стіни, а Олена вдавала, що спить, навіть очі заплющила.

— Добраніч! — від хрипкого голосу дракона мимохіть здригнулася. — Я ж відчуваю, ще не заснула…

— Відчуваєте?! А як ви це відчуваєте? — припинивши вдавати сплячу, дівчина розплющила повіки й здивовано вирячилася на Бертрана, який розвалився на канапі в самих штанах з тонкого червоного шовку. Схоже, перевдягнувся після купання. На кремезні плечі спадали смоляні пасма, а посмішка… Іронічна, глузлива та зваблива водночас.

— Людино… Я відчуваю твої емоції. Нам, драконам, це властиво, хоча й не всім, лише магічно сильним, — посмішка стала ширшою, а погляд примружених очей хитрий, з грайливими вогниками.

«Трясця тим драконам! Лише не це… — Олена враз усвідомила, що цей лускатий зухвалець міг відчути її захоплення, навіть прояви симпатії, які безнадійно приховувала. Таке відчуття, що цілковито перебувала під його владою. Жалюгідна, беззахисна… Не досить того, що ті гади можуть спопелити, застосовувати магію, ще й принц відчуває її емоції! — Так, Олено! Не думати про нього! Ти ненавидиш брюнетів, тобі подобаються русяві й блондини! І довгі коси в чоловіків не любиш, бо такі типи схожі на дівчат! І худенькі тобі до вподоби, навіщо зиркати на оті «шафи» накачані? І взагалі, той принц бридкий, страшний, бо він дракон, чудовисько лускате!» — таким чином намагалася позбутися небажаних емоцій, малюючи в уяві образ страхітливого гада, що плюється вогнем, проте з бурхливих роздумів висмикнув їдкий, тихий чоловічий сміх, яким давився Бертран, лежачи на канапі.

— Чого смієтеся?! — знічено буркнула Олена.

— Насправді чорні дракони гарні й величні у своїх природних іпостасях! — здавлений сміх принца змінювався гучним реготом. — Ленно, твої емоції такі виразні та яскраві… Гаразд, будемо спати, варто відпочити, — ледь опанувавши себе, Бертран змахнув правицею і світильники в кімнаті враз згасли, довкілля занурилося в темряву.

Ошелешена Олена ще довго лежала горілиць з широко розплющеними очима. Господи, як же припинити думати взагалі? Хіба це можливо, коли в голові хаотично снують думки, мов переполохані зайці? Кляте драконисько! Відчуває ж, що подобається їй… Гордий та самозакоханий лускатий тип! Так, варто щось з цим вдіяти, оскільки у жодному разі не воліла тішити його, як здавалося, роздуте его.    

Ранкові світила виблискували з-за щільних бордових портьєр золотистими і сріблястими променями, частково осяюючи апартаменти. Солодко позіхнувши, Олена потягнулася на ліжку під ковдрою. Сподівалася, що то був лише насичений, дивний сон і за мить споглядатиме власну скромну квартиру, але дзуськи! Розплющивши повіки, вирячилася на червоний балдахін над ложем.

— Дідько! Таки не сон… — пробурмотівши, відчайдушно труснула головою. Змахнувши з обличчя каштанові локони, враз натрапила на вогники пронизуючого чоловічого погляду. Застигши посеред кімнати, Бертран застібав ґудзики сорочки з чорного шовку, розшитої сріблястими візерунками та водночас той нахаба очей з неї не зводив, чому ж витріщився?

— Бачу, вже прокинулася, — обдарував ледь помітною посмішкою, як здалося Олені, глузливою, зухвалою. — Що ж, трапезуватимемо тут, слуги вже принесли сніданок, — кивнув на стіл біля вікна, що ряснів наїдками. — А опісля запрошую на прогулянку Скелястим Доменом, — радше те запрошення схоже на наказ. — Ейбелі вже принесла відповідну сукню, за кілька хвилин вона з’явиться та допоможе тобі одягнутися, я чекатиму в коридорі біля дверей, оскільки вже поснідав, — стиснувши губи й відводячи погляд, Бертран накинув довгий плащ та квапливо залишив апартаменти.

За кілька хвилин до кімнати й дійсно завітала Ейбелі, допомогла Олені привести себе до ладу. Поспіхом поснідавши, дівчина зиркнула на власне відображення у настінному дзеркалі. Вохриста сукня з тонкого сукна їй личила, це вбрання схоже на амазонку, призначену для їзди верхи, а коси служниця зібрала в тугий хвіст. Звісно, Олена неабияк хвилювалася. Якщо лускаті істоти вміють літати, то цікаво, яким чином пересуваються звичайні люди? Відразу поцікавилася щодо цього в усміхненої Ейбелі.

— Ленно, ти така дивна! В нас є магколеса, завдяки ним і долаємо довгі відстані в повітрі, — напівфейрі стенула плечима, дивуючись запитанню чужинки. — А як у вашому світі пересуваються люди?

— Ну… В нас є транспорт… Машини, літаки, велосипеди… — розгублено бурмотіла Олена. — Або маршрутки чи автобуси…

— Лісова богине, які ж дивні назви! — вирячившись на чужинку, Ейбелі аж за голову схопилася. — І це все… Без магії?

— Господь з тобою, яка магія?! Я ж казала, в нашому світі немає магії, лише технології! — судомно видихнувши, Олена за мить боязко штовхнула двері та вислизнула в коридор, де біля дверей напружено очікував вельми задумливий, насуплений наслідний принц.

Попереду прогулянка. Звісно, не обійдеться без пригод!) Буду вельми вдячна за ваші коментарі й "сердечка")