Глава 3

Тягнучи за собою розлючену потраплянку, раптом юнак зупинився, оскільки назустріч з боку вежі стрімко наближалося кілька чоловіків, карбуючи кроки. Серед них Олена впізнала і Джерарда, того дивного вченого з маєтку.

— Так, ваша Драко-Величносте… це вона! — стурбовано скрикнув Джерард, вказуючи на дівчину. — На щастя, надягнув на неї браслет з магічним маячком, адже трапляється різне… — винувато глипнув на високого й доволі кремезного чоловіка. — Проте навіть гадки не маю, як дівчина зуміла покинути будинок, оскільки я власноруч встановив по периметру споруди потужні магонакопичувачі та замкнув контур, створивши захисний полог! Без кодового заклинання ніхто не може покинути будинок, як і увійти… Звісно, захист під силу зруйнувати лише доволі сильному магу-дракону, а вона… Невже оминула? Ленно… Невже хтось виказав тобі оте кодове заклинання?! — запитливо вирячився на неї. — Я ж заборонив слугам…

— Заклинання? — Олена розгублено стенула плечима. — Ні… Ніхто нічого не казав, сама вийшла…

— Але ж… Яким чином? — вчений здивовано округлив очі.

— З цим розберуся, — прохрипів кремезний чоловік, свердлячи Олену чорнотою пронизливого погляду. На його голові виблискував золотий вінець, інкрустований самоцвітами. Авжеж, той тип дійсно схожий на правителя, навіть на відстані віяло владністю, суворою рішучістю. — Лейнгоре! — раптом люто гарикнув до принца, який враз знітився, мов полохлива дівиця. — Тобі лише розваги в голові! Я ж заборонив полювати на людських дівчат! Напився вогняної води і потягнуло на пригоди?! Як посмів ослухатися мого наказу?! Чи гідна така поведінка сина короля?!

— Б… батьку… Ваша Драко-Величносте… — пробурмотів налякано юнак, винувато затинаючись та опустивши голову. — Я ж не знав, що вона… якась особлива…

— У твоєму випадку варто частіше цікавитися справами Доменів, аніж пиячити та поводитися, мов неотесаний троль! — незмигно свердлив молодшого сина лютими очиськами. — Бертране! — раптом різко обернувся до чоловіка, який нерухомо застиг поряд з правителем. — Лише на тебе можу покластися! На щастя, саме ти наслідний принц… Відведи дівчину до зали засідань, також звели, щоб посилили магічний захист, оскільки наразі в палаці триває бенкет та перебуває чимало сторонніх. Магістр Алісферн вже прибув, очікує в залі…

— Гаразд, — чоловік, до якого звернувся король, зробив крок вперед до Олени, їхні погляди випадково зустрілися… Ковтнувши слину, вона мимоволі здригнулася, адже ті безодні очей незнайомця пронизували чорнотою до глибин душі, аж шкіра вкрилася дрібними мурашками. А сам високий на зріст, широкоплечий, кремезний, мов скеля… На суворому обличчі акуратна чорна щетина, прямий ніс, чітко окреслені губи. На спину спадало смоляне волосся, зібране позаду в тугий хвіст. Олені здалося, що цей красень схожий на якогось голлівудського актора, вже й забулася, що насправді їй виповнилося п’ятдесят… Владний, пронизливий погляд чоловіка озивався дивним трепетом та благоговінням, водночас бентежив її серденько, наче й дійсно помолодшала… — Ходи зі мною, — рішуче простягнув правицю, оксамитовий баритон мимохіть заворожував. — Ходімо… — раптом прошепотів, водночас застосовуючи ментальну магію. І Олена мовчки скорилася та повільно наблизилася до чоловіка. Чомусь і гадки не мала, чи то дійсно через магію, чи через той шепіт, що проймав солодким тремтінням кожну клітинку тіла. Зрештою, злісно та побіжно глипнувши на зніченого викрадача Лейнгора, покірно попленталася слідом за чорнявим красенем в бік кам’яної вежі.   

Боязко прямуючи довгими, тьмяними коридорами королівського замку, Олена незмигно втупилася поглядом в широку спину Бертрана. Карбуючи кроки, чоловік навіть не обертався до неї, вочевидь впевнений, що дівчина нікуди не зникне. Жодного слова не мовив, наче чужинка не варта його уваги. Чомусь така поведінка гордовитого красеня мимоволі викликала хвилю обурення… Пихатий! Авжеж, наслідний принц, саме так сказав король… Схоже, Бертран його старший син. Дідько, але ж який гарний! Вже й про колишнього чоловіка навіть не згадувала, немов не було отих довгих років подружнього життя…