Глава 2.2

За кілька хвилин заціпеніла у жаху Олена вже мала змогу роздивитися ту скелю, яка насправді рясніла численними замками з гострими шпилями кам’яних веж. Зведені з якоїсь антрацитової гірської породи, оті дивні помешкання наче оперезали скелю чорним мереживом, а вгорі бовванів найбільший з замків, саме туди вони й наближалися. Невдовзі велетенська істота приземлилася на широкому майданчику, оточеному огорожею циліндричних колон. Зрештою, викрадач випустив з лап розгублену Олену, яка гепнулася на п'яту точку на гладку кам’яну поверхню. Сидячи, заклякла та вирячилася на величезне чудовисько, вкрите чорною лускою. Склавши крила, воно труснуло довгим, загостреним хвостом та схиливши до дівчини ікласту пащу, задоволено фиркнуло. Роздувши вогкі ніздрі, випустило клубки сірого диму й зіщулило жовті очиська з вертикальними зіницями.

— Що, зжиратимеш мене?! — у відчаї скрикнула Олена, вже й подумки прощалася з життям. — То їж вже, чого витріщилося?! — здригаючись у жаху, приречено заплющила очі та заразом пригадала молитву Отче Наш, якої в дитинстві навчила бабуся.

— Дивна ти дівчина, але гарненька! — раптом уїдливо залунав парубочий голос. — Дракони не харчуються людьми, проте охоче «поласую» тобою на ложі…

Розплющивши очі, Олена здивовано витріщилася на стоячого перед нею юнака. Високий, статний, на худорляві плечі поверх чорного плаща спадали прямі смоляні пасма, а погляд чорних очей лукавий, зухвалий, хижий. Обличчя молоде, без щетини та з загостреними рисами, шкіра гладенька, наче в дитини.

— Звідкіля ти тут узявся?! Щойно було чудовисько, а ти… — опанувавши себе, дівчина боязко підвелася на ноги. — І яке іще ложе?! Ти в сини мені годишся! — звісно, ще не звиклася з думкою, що значно помолодшала. Ні, це вже занадто… — Малолітній збоченцю! Поверни мене до будинку того притрушеного вченого, негайно! — із пережитим потрясінням липким страх змінювався відчайдушним гнівом.

— Ти хоч розумієш, дівко, хто перед тобою?! — гарикнув юнак, граючи жовнами, в чорноті зіщулених очей промайнули червоні відблиски, як в тієї ревнивої дружини Джерарда. — Я молодший принц драконів, Лейнгор! До мене треба звертатися «Ваша Драко-Високість»!

— Та хоч президент чи князь, мені байдуже! — скрикнула Олена, стискаючи мимохіть кулаки. — Що за безлад?! Відпусти вже, або жери, чого беньки вилупив?! Якесь свавілля…

— Підеш зі мною, — загрозливо схилившись, обдав хмільним подихом. — Якщо не хочеш по-доброму, застосую ментальну магію… Я принц, мені дозволено, — різко скинувши над головою руки, за мить випустив з тонких пальців сріблясто-сірий дим, спрямовуючи його на насуплену Олену.

— І що ото таке?! — кахикнувши, вона зневажливо та водночас з подивом відмахнулася від прозорої хмарини. — Отой дим запхай собі в…

— Дивно, — юнак раптом напружено застиг, схиливши голову набік. — Моя магія на тебе не діє, вперше бачу таке… Ти ж людина… — зухвалість в погляді змінювалася неприхованою бентегою.

— Авжеж, навіть в цьому світі є справедливість! — переможно вигукнула Олена, злісно задерши підборіддя. — Ото й запхай в дупцю свою магію, а мене поверни до того… Джерарда! З розмов я чула, наче то ваш король звелів мене сюди притягти, у ваш цей… дурнуватий світ! — спересердя давала волю емоціям, забуваючись про ввічливість.      

— Що за маячня?! Що вже вигадала?! — рикнув юнак. — Однаково підеш зі мною! — рвучко схопивши тремтячу в гніві Олену за зап’ясток, потягнув за собою в бік найближчої вежі.

— Відпусти, збоченцю! Рятуйте, ґвалтують, силують! — несамовито репетувала дівчина та водночас пручалася у спробі вирватися з цупкого захвату, проте отой зухвалець виявився надто сильним.

Схоже, Олена втрапила у чергову халепу... Чекаю на ваші коментарі!)