Глава 2

— І заради якоїсь людини мій Джерард протягом року майже цілодобово сидів у тій клятій лабораторії… — задумливо пробурмотіла Герта, водночас проймаючи Олену невідривним, вивчаючим поглядом чорних, мов ніч, очей. — Сподіваюся, не помилився в розрахунках, бо правитель у гніві й голову знесе… — хмикнула, схиливши голову набік. — Та може й дійсно не помилився, бо мій Джерард геній…

— Що вам від мене потрібно? Навіщо… навіщо притягли мене сюди?! — зі страхом і подивом Олену роздирала невимовна цікавість. — Чи повернуть мене у мій світ? — звісно, понад усе її хвилювало саме це.

— Нічого не можу сказати, я й сама наразі не знаю, — зітхнувши, Герта підібгала губи. — Все залежить від рішення короля… Джерард згодом усе тобі розповість, — схоже, не бажала нічого пояснювати, уникаючи розмови. — Гаразд… Ейбелі принесе одяг та їжу, також звелю їй приготувати для тебе окремі апартаменти. Дозволяю гуляти по будинку, бо ж не сидітимеш завше в нашій спальні, — мабуть, ревнива жіночка і сама цього не бажала. — Проте з будинку не дозволено виходити, ба більше, не зумієш через магічний захист, — обдарувавши наостанок напруженим поглядом, гордовито підняла голову й квапливо залишила кімнату, Олена й сказати нічого не встигла, лише рота відкрила, зиркаючи Герті вслід. Авжеж, запитань чимало! Так і застигла, сидячи на ліжку та прикрившись ковдрою. Досі сподівалася, що цей сон незабаром завершиться і вона прокинеться у власній квартирі, ще й попереду важке похмілля, а завтра на роботу… Злощасний коньяк, хай йому грець!

За кілька хвилин рипнули двері, а Олена у подиві округлила очі, до кімнати граційно увійшла якась дивна істота. Схоже, жіночої статі. Худорляву постать облягала темно-синя сукня, за спиною виднілися прозорі, загострені крила зі сріблястими прожилками. Молочно-біле волосся зібране на голові в гульку, а вуха дивні. Продовгуваті, з загостреними раковинами вгорі. Олена ніколи не різнилася багатою фантазією, насправді таке би й не вигадала, не намалювала у власній уяві…

— Вітаю! Я сенна Ейбелі, — забринів дзвінкий голос. — Особиста служниця нашої сенни Герти, — з цікавістю блимнула на дивну гостю смарагдами зіщулених очей, обрамлених білосніжними віями. — Принесла для тебе одяг, — повільно наблизившись, поклала на ліжко прозорий пакунок з речами. — Зараз принесу і наїдки, — продовжувала боязко роздивлятися заціпенілу Олену, в погляді водночас застигла відверта цікавість. — Боги лісів… Невже ти та сама… з іншого світу? Дівчина, про яку сенна Герта заборонила слугам розповідати будь-кому за межами маєтку… Звісно, ніхто й не розповість, адже сен Джерард застосував щодо нас закляття мовчання…

— А ти… хто така? Не зовсім людина… — вирвалося в здивованої Олени.

— Я напівлюдина і напівфейрі, — знічено пробурмотіла дивна істота. — Хіба ж не видно? — навіть ображено підтиснула тонкі губи. — Напівкровка… мій батько людина, а мама лісова фейрі, — таке враження, наче не вельми їй було приємно розповідати про власне походження. — Звісно, в Лісовому Домені не прижилася, там свої правила… Отож, батько влаштував на роботу в будинку сена Джерарда…

— Фейрі? Це типу фея? — судомно видихнувши, Олена мимохіть здригнулася. — Оце так втрапила…

— Ти ніколи не бачила фейрі? В вашому світі їх немає? — поцікавилася Ейбелі, а крильця за спиною здригнулися, виблискуючи сріблястими вогниками.

— В нас лише люди… ну і тварини є, звісно… — розгублена Олена продовжувала роздивлятися фейрі. Середня на зріст, худенька, мов трісочка, а обличчя насправді миле, вродливе, хоч і схожа на альбіноску, шкіра біла, мов порцеляна. Дивували лише оті загострені вуха та крила за спиною.

— І драконів у вас немає? — Ейбелі запитливо вигнула тонку, білосніжну брову.

— Немає… — Олена заперечливо хитнула головою. — Нам лише драконів бракувало, не досить наших політиків…

Дорогі читачі!!! Дякую за підтримку та цікавість до книги) Буду вдячна за коментарі! Завтра буде оновлення, а надалі наразі публікуватиму через день)