Свят звик йти напролом, сам. Ная з'явилася попереду випадково. Нахабно і вперто пхалася у його роботу зі своїми соломинками для потопаючих, чи то як ангел, чи як той єдиний військовий мостоукладальник, тарувальник, каток.
Тепер же сидіти за власним столом і дивитися на дрібний пластиковий футляр з її пігулками, якось вкрай дивно. Так ніби, частина чужої реальності враз опинилася у твоїй і нахабно займає місце там, де навіть не має права на себе натякати.
Ная мала б подзвонити й повідомити, що забула. У неї вже був його номер телефону, а ні, то подзвонила б до чергового.
Однак ні дзвінків, ні натяків. Так ніби забула та й не важливо. Але ж неважливе не п'ють згідно з графіком, не вказують на наявність рецептів.
Рука тягнеться до футляра, схожого на пачку цигарок. За напівпрозорою кришкою погляд вихоплює кольорові грудки: білі, жовті, рожеві, блакитні. Деякі круглі, деякі овальні з номерами, деякі в капсулах… Все це насипом, поділено різними дозами, помічено годинами… Святу ніяково. Він певний час розглядає те все, потім дзвонить їй. Вслухається в гудки раз по раз, а на тому кінці нуль реакцій.
— Трясця… — лається він, тягне постанови, що заповнив за сьогодні, та знаходить її адресу…
* * *
Посеред кімнати стоїть піаніно, якого тут не мало бути. Вітер здіймає фіранки, тягне за них, наче вітрила, розбиває їх в пелюстки та ромашки. На дрібному стільчику сидить дитина. Ледве дотягує ногою до педалей. Гротескно та широко розводить руки, щоб вдарити зі всієї сили по клавішах. Мелодія лунає у вухах, сплітається з безперервним шепотом звідусіль. Всотується в голову і повзе червами під шкіру, насичує собою й так просякнуте чужими проблемами тіло. І тільки й лишається, що кусати власні зап'ястя та прокладати місток болем до тих крихт свідомості. Існувати.
Завтра на тій шкірі від зубів будуть синці. Зараз же байдуже, лиш би не зникнути у власних видіннях назавжди. Непроханий примарний гість катує своєю грою довго. Дивні образи переливаються перед очима, пливуть, видозмінюються. Вони, як живі метаморфи, тягнуть свої мацаки один до одного, обіймаються, зливаються та творять своїх химерних дітей в суцільній нереальній площині перед очима. Обпікають та в'їдаються своїми кінцівками-свердлами в глибини мозку… Туди де ледве пульсують рештки власної адекватної свідомості.
Той приступ важко терпіти. Та й подіяти проти нього, коли в руках нічого, окрім лямок власної сумки — не можна.
Ная не знає, чи вона лежить, чи стоїть, чи забилася в кут. Вона оглушена власними галюцинаціями, шепотом з довкола, порадами, образом тієї дитини, всадженої за примарне піаніно.
— Допоможіть, — шепоче те маля. Сиплеться перед очима, як фігурка з піску. Йде шумами, як зображення на старому телевізорі. А може то і є зображення, яке вийняли з поверхні пузатого екрана. Тому те дитя таке нещасне та потріскане на пікселі, розлітається довкруги чорними матовими крапками. Продукує хаос.
— Допоможіть, — шепоче Ная слідом за ним. Та в замкненій квартирі, в міцних сітях хворих галюцинацій, того шепоту не достатньо, щоб докликатись хоч до когось одного.
* * *
То ще не ніч, але вечір вже пізній. Машин менше і стояти на світлофорах геть не з руки. Святослав дратується. Адреса, яку Ная вічно вказує при протоколюванні порушень, веде в інший кінець міста. Телефон не відповідає, номер відключений.
Тож Свят їде, а потім довго дзвонить у двері, коситься на номера квартир, гадаючи чи вірно обрав дзвінок.
Хоча, не сподівається, що йому відчинять, адже найчастіше він зустрічає її на своїй території, а не тут.
Двері відкриває чолов’яга. Від нього тхне важкими парами алкоголю й немитого тіла. Від хиткої постаті тягне свавіллям, відбитком вседозволеності, нехтуванням до всіх.
— О-о-о, — тягне той чоловік, оцінюючи Свята примруженим оком, — дивина чудовна, та пробачте за мою культурну французьку.
— Ная… тут? — Святослав непевно заглядає повз п’яного до захламленого загального коридору.
— Десь там, — чолов’яга указує вглиб на обшарпані двері, — другу годину стогне, — пояснює він, відступаючи та пропускаючи углиб.
Рівний ряд вхідних дверей чужих квартир — нагадує гуртожиток. Звідти дійсно чути схлипи та стогони.
Святослав мнеться, а потім проходить повз незнайомця до тих дверей. Прислухається.
— Та ти заходь, хахале, і не сцикай в штани. Не агресивна вона, просто шизофренічка, — гигоче сусід. Святослав то проковтує. Щойно почуте мозаїкою вкладається в голові, в'яжеться докупки з дивною поведінкою і пігулками. Двері у потрібну квартиру прочинені. Коридор всередині звертає, чіпляється за погляд обдертими кігтями шпалерами, подовгастими чорними плямами від взуття, тріщинами на стелі, дірками в дощатій підлозі, фарбованій, здавалося, ще півстоліття тому.
Двоє дверей, захаращені ванна й туалет. Маленька, зачухана спальня — там Ная сидить у кутку між вікном і шафою, як побитий пес. Коліна задерті догори, збиті. Біле волосся брудними патлами стирчить увсебіч. Якби від неї тхнуло, Свят подумав би, що п’яна.
Чоловік присідає навшпиньки поряд і задумливо оглядає її задерті рукави та покусані зап'ястя, безліч шрамів на білій шкірі: старих і нових слідів.
Ная не бачить його, ніби дивиться крізь. Однак відсахується і зло шкіриться, коли чоловік торкається її плеча.
— Я таблетки приніс, — зрештою, полишивши спроби торкнутись, говорить Святослав.
Ная певний час мовчить, потім підводить блискучі, геть почервонілі очі.
— Іди. Будь ласка, — її голос в цю мить геть хриплий. — Залиш… їх на столі і йди.
Це майже грубо. Це так, що хочеться зробити навпаки. Бучинський здіймається на ноги. Прямує в кухню, вдруге за сьогодні набирає їй води. Вкладає їй ту склянку до рук та відкриває при ній футляр.
— Ну ж бо, бери, — пхає ті пігулки.
Ная сміється. А потім лається, верзе такі речі, що краще б Святослав і не чув їх.
Та мабуть, бачити її таку зрозуміліше, ніж, коли вона стверджує, що чує думки.