Епізод 1

Ная стояла посеред дороги та дивилася на автівки. Вони шурхотіли колесами по вологому асфальті, неслись повз неї, рвали повітря своїми сталевими тілами та чаділи газами з вихлопних труб. Сигнали лилися на неї звідусіль, голосні, оглушливі, незрозумілі…

Кроки жінки по подвійній смузі неквапливі. Руки сховані у кишенях куртки. Навушники втоплені в вуха: глухі, неробочі, пластикові, найдешевші, що були в супермаркеті.

Крізь них добре чути шум дороги. Крізь них навіть чути безперервні чужі думки.

Справа промайнув на своєму приземленому червоному авто сім’янин, друга спроба, троє дітей. Двоє від першого та один від другого шлюбу. Любить дітей, просто до безтями. З жінками складніше… За ним у чорній старій, майже консервній банці два студенти. Щойно здали чергову, нікому не потрібну атестацію. Повні спільних мрій і бажань, обурені на батьків, зніяковілі від знайомства з черговими дівчатами. Ліворуч молоде подружжя, їм знову бракне зарплати, позаду них до дитячого крісла прикутий син. Очі його порожні, думки дивні, він не говорить, він все ще не говорить…

Жінка обертається за останнім авто, ловить дивні дитячі думки допоки достатньо сили. Її затримують трішки згодом. Штрафують за порушення правил дорожнього руху. Ту постанову Ная бездумно підписує, ледь не виводячи на аркуші чуже ім’я.

Воно лунає у свідомості поліцейського і їй ніяк не відгородитись від його сильних мерехтливих думок.

— Я втомився вас застерігати. Ви можете зрозуміти, — бубнить його голос десь на фоні, — що дорога не місце для прогулянок? Ніхто не прогарантує, що завтра вас не зіб’ють. Ви знаєте наших водіїв. Ная, припиніть, це немає жодного сенсу…

Насправді сенс є у всьому. У не зремонтованому крані в його домі, втомлених віком батьках. Старій бабусі, що з дня на день чекає у гості внука, а той все не йде і не йде, ловить на дорозі зухвалу її, Наю.

— То не застерігайте, я переживу, — дивиться йому в очі.

Насправді немає змісту пояснювати. Не почує, не зрозуміє, покрутить пальцем біля скроні. А потім через декілька днів прийде до свого психолога і все розповість. Скине з себе спогад, як важкий тягар. Так ніби зустріч з нею — це справжнє лихо.

Світлофор за спиною пана Бучинського миготить жовтим. Під ним стоїть малюк. Напівпрозорий, бо мара. Зморений та хмурий. Підіймає руку та пише в повітрі букви. Вони вгадуються за характерними рухами його дрібного пальця у повітрі.

Поліцейський стоїть до нього спиною, розпинається. Ная хмуриться, виглядаючи малого з-за його плеча. Розбирає, що їй повідомляють. А потім, всього за мить, просто відчуває.

— Що, що там, — озирається Бучинський, — куди ви дивитеся?

— Там авто у розшуку. Їде, зараз буде, — ділиться мимоволі, опускаючи весь той жах, що наближається до неї. — Сірий седан, київські номери. Гляньте в базі.

Бучинський здивовано кліпає очима, сковтує та киває. Наї він вірить на слово, бо ситуація, на жаль не вперше.

— Диктуйте…

Ная вимовляє номер чітко, ледь примруживши очі, вглядаючись в майже розталий силует примарного малого.

Крізь нього видно ту машину. Чужий острах коле у скронях, пронизує тіло, набрякає, охоплює, змушує тремтіти.

— Там… діти, — вона обертається вслід тому авто, що надто швидко промайнуло повз. Воно сіре, ще не поміняні літні шини, подряпина на лівому крилі, правого не видно, але там точно пальцями виведене сонечко. — Не його.

Ная не бачить, як Бучинський, зв’язується зі своїми. Не чує, що говорить. Вона десь там, у чітких обрисах сталевого кузова, в дитячому острахові й спротиві, поміж десятків не своїх, чужих думок…

Згодом, у відділку, витягує з сумки пластиковий футляр і висипає з нього цілу жменю пігулок. Заспокійливі, вітаміни, антипсихотичні та дещо для нормалізації тиску. Все це тією дрібною хімічною веселковою гамою потрапляє до її рота. Запивається теплою водою зі склянки, яку поспіхом висмикнула з пальців Бучинського. Звичайно, змін від тих таблеток Ная не відчуває. Вони просто підтримують її стан у нормі, двадцять чотири години на добу.

— Дякую за воду, Святе, ви мій герой, — вона нахабно усміхається, поволі повертаючи ту склянку йому до рук… У цю мить думки чоловіка прекрасні. Схвильовано-знічені, забарвлені теплими тонами та просякнуті суцільною увагою.

— Подобаюсь? — питається вона. Там, у його голові, на мить спиняється хаос. Набухає здивування.

— Просто … так багато пігулок, — нарешті формує думку Бучинський, — Надто неочікувано.

— Як і викрадач дітей на звичайній українській дорозі, чи не так?

— Мабуть, — знову бубнить він і думає геть не про те, що Ная хотіла б від нього почути.

— Не переймайтесь, — розчаровано відповідає вона,  перш ніж ті його думки оформляться в слова. — На кожний з препаратів у мене є рецепт. Маєте щось проти?

Він не має. Він навіть думок на те діло не формулює.

Той день закінчується складно. В нелегких поясненнях, океані зі сторонніх подиву і недовіри. Ная звикла.

Звикла до тих косих поглядів, недомовок в очі, вкрай неприємних та закономірних коментарів за спиною. А ще більше звикла до шепоту, який переслідував її куди б не йшла і де б не перебувала…

Звикла, що усім від неї потрібна допомога.

Втомлено знімаючи кросівки та скидаючи рюкзак, вона привалюється спиною до вхідних дверей квартири. Зітхає.

Голова важка, наче то ковальський чан повний розпеченого свинцю. Перед очима розгортаються дивні картини: панорами написані маслом. Куди не глянь, замість меблів — пейзаж.

Власного тіла майже не чути, й відчуття дотиків розчиняються так і не дійшовши до голови.

Просто прийшов час "коліс" … коли, перш ніж допомагати іншим, повинен подбати про себе.

Руки повзуть в рюкзак, оминають перепони, яких там не повинно бути. І ніби вже й не рюкзак то, а бездонна кроляча нора, в яку щось безповоротно впало.

Ная вперто нишпорить там. Висипає все на підлогу з тої "нори", поволі обмацує кожен предмет. Шукає і не знаходить. Стогне, випрямляється, стоячи навколішки в тому занедбаному коридорі, тулиться до стіни важкою головою. Усвідомлює та зі скрипом згадує де ті пігулки залишила. Наче в відділку, в Бучинського на столі…