34

— Говорю ж Вам – у Вас все чисто. Це звичайний сонний параліч.
— Я не розумію! Ви самі сказали, що мої видання – наслідок пухлини, — заперечувала я лікарю.
— Видіння наяву – так. Але те, що бачите вночі, – всього-на-всього пробудження мозку перед тілом.
— Та поясніть Ви нормально, — відчайдушно просила, бо нічого не розуміла.
— Сонний параліч – це цілком нормальне явище для людей, які пережили якусь травму або зміни у житті. Ви – студентка, переїхали у нове місто. Це цілком могло спровокувати такий феномен. Під час цього явища існує два способу боротьби: прийняти, розслабивши тіло і закривши очі, чи намагатися поворухнути пальцем або рукою. Як тільки поворухнетесь – все мине.
— Це лікується?
— Ні. Мине саме так, як і почалося.

Візит у лікарню мене заспокоїв. Я попрощалася з чоловіком і вийшла на засніжене повітря, де мене чекало таксі. Добиратися з вулиці Ярослава Гашека в центр автобусами не хотілося. Занадто довго можна чекати на зупинці, а сьогодні сніг мете, ніби сказився. Я любила такі хурделиці лише тоді, коли сама була у приміщенні.
— Добрий день, — привіталася із таксистом, сідаючи в сірий «Lanos».
— Дай Боже здоров'я, — відповів чоловік середніх років.
Добре вмостившись, я дістала телефон і написала Сергію, що зі мною все добре. Сьогодні він на навчанні, а потім йде на роботу. Влаштувався вантажником, аби заробити нам на весілля. І, хоч я була проти пишного свята з білою сукнею і рестораном, Сергій все одно на цьому наполягав.
— Оце так мете сьогодні, — почав таксист, — давно такого не було. А перед святами завжди хочеться, щоб снігу було багатсько, еге ж?
«Починається», – подумалось. Якби існував університет таксистів, їх би там, напевно, в обов’язковому порядку навчали точити ляси.
— Еге ж, — коротко відповіла.
Сніг затуманював дорогу і я думала лише про те, щоб водій був уважним.
Таксист завів шарманку про політику і я відключилася від ситуації. Дивилася у засніжене вікно і думала про Сергія.
— З Вас вісімдесят гривень.
«Ох і ціни». У моєму маленькому Костополі я більше, ніж за двадцять п’ять, на таксі не їздила.

Квартира зустріла мене привітно. Після того листа, який залишила Тара, а для мене вона завжди буде Тамарою Романівною, я почувалася вдома. Відчуття самозванки минуло.
Мої тривоги заспокоїлись. Я більше не думала про те, ким мені бути та чого досягати. Вирішила, що просто насолоджуватимусь теперішнім. Можливо, колись знайду собі заняття до душі, та поки що нехай любов буде моєю душею.

Я лягла в постіль і заплющила очі.
Спати – єдине, чого хотілося під час головних болів, які іноді зненацька наставали.
«Все мине», – говорив лікар і я вірила.  
Сонного паралічу не було, зате я прокинулася від того, що в кімнаті було темно, а біля мене сопів Сергій. Я не помітила, як проспала до самої ночі й пропустила прихід коханого.
Заробляння грошей на наше весілля стало його основним пріоритетом. Мені було шкода хлопця. Я б не стала важко працювати заради вечірки на нашу честь. Мені навіть кликати нема кого.

Моїх грошей після операції не залишилося, тому я тепер повністю залежала від Сергія. Він говорив, що так має бути у сімейних стосунках, і я погоджувалася. Врешті, поки що я не готова працювати, бо поболювання у голові та слабкість будуть заважати. Після весілля, можливо, закінчу якісь курси й знайду собі роботу, де не доведеться залучати мозок.

На кухні я притулилася до вікна і спостерігала за засніженим Львовом. Це прекрасно. Минулого року зима була мокрою від дощу і слизькою від морозу. А ця – схожа на казку з дитинства. Львів ніколи не набридне. Він відкривався по-новому кожного року, його хотілося пізнавати, як велику таємницю. Тут хотілося жити й будувати майбутнє.

Я заварила собі трав'яний чай, бо віднедавна мені можна лише такий, і сіла за маленький столик.
«Зараз би глінтвейну», – подумалось, коли сьорбнула гіркий відвар.
За вікном повільно падав лапатий сніг і від того на душі було тепло.
— Нарешті, я вільна, — тихо сказала в порожнечу.
Раніше відверто марнувала час на свої ілюзії. Хапала ротом чуже повітря і вривалася в простір Аргама, який пропив свою душу.
Коли в голові, врешті, ясно від примарних мрій і з'являється надія, ти враз утрачаєш почуття страху перед болем і відчаєм. Більше не було страшно жити, навіть хворіти, єдине – страшно було померти й не зробити нічого значущого в житті.

Я змінилася. Не пам’ятала, коли саме прийшло таке усвідомлення, але наявність цього факту тішила мене. Часто запитувала себе: «А, можливо, це ненадовго?» І сама собі відповідала: «Ні. По-іншому тепер уже не буде». Тепер для мене жага до грошей і слави була лише словами. Це більше нічого не означало. Звісно, не все так легко, як здається. Жити після складної операції, ще й із хлопцем-студентом… Але зараз все інакше.

Допивши гіркий чай, я вилила рештки в умивальник і попрямувала у спальню, в якій солодко сопів Сергій.
«Добре, коли хтось тебе кохає навіть лису», – подумала я, знімаючи перуку.
Поклала її на підставку і лягла поруч із хлопцем.
Сон звільнив мене від решти думок – я провалилася у забуття.

***

Легкий приємний звук музики ввірвався у моє сновидіння.
Прокинулася і побачила в ліжку букет білих троянд. Записки не було, але я і без неї знала адресанта.
Вікно в спальні було трішки прочиненим, бо лікар казав провітрювати кімнату кожного ранку. І Сергій вже взяв це за звичку.
Я встала і відразу схопилася за перуку. Потім поправила на собі пелену білої сорочки, що спадала до колін.

За вікном сніг уже не падав. Найперше, що привернуло мою увагу, – Сергій, який грав знайому мелодію перед публікою, що кудись поспішала.
Сьогодні був вихідний, а перед святами завжди багато туристів. Тому заробити можна навіть зранку.

На годиннику була лише десята, я швидше почала збиратися.
Ванна: чищення зубів, душ, макіяж.
Кухня: вівсянка на сніданок і кусок булки з маслом.
Спальня: білизна, майка, рейтузи, джинси та в’язня кофта.
— Готова, — полегшено видихнула, бо після одягання в мене ще іноді крутилася голова.
Я взяла маленьку коробочку з-під взуття і зателефонувала в таксі.

Автомобіль приїхав швидко. Тільки-но я побачила його наближення через вікно, відразу надягнула пуховик і вибігла навулицю. У руках була лише коробка і теплий шарфик. Його я вирішила зав’язати в авто, бо хотіла закінчити свій задум швидко.

Цього разу таксист був молодий і мовчазний. Він уважно дивився перед собою та іноді відволікався на голос диспетчера.
Притискаючи до грудей скарб роду Шенборнів, я переконувала себе у правильності власного рішення.
«Інакше бути не може», – подумки говорила сама до себе.

Згодом авто зупинилося і я розрахувалася з водієм.
Навулиці було холодно, слизько і тихо. Я одразу пішла до охоронця.

***

Після возіння охоронця з кам’яною плитою я стояла біля склепу і вирішила подякувати Тамарі Романівні вже вголос. Чоловік відлучився по своїх справах, а я почала говорити.
Слова не плутались, що було добрим знаком. Отже, все робила правильно. Я дякувала їй, що подарувала мені можливість мешкати у місті моєї мрії. Дякувала за те, що мені було комфортно жити в її товаристві. Навіть розповіла, що жінка, яку вона називала відьмою, – моя рідна тітка. Хотілося розповісти все те, що їй було б цікаво почути за життя. Розповіла, що кіт Маркус – звичайний рудий кіт і що котів у сусідки не двадцять, а тільки п’ять.
— А картини Ваші протираю від пилюки, — продовжувала я.
Добре, що біля мене нікого не було, бо, напевно, такі розповіді біля склепів – диковина. Проте, я відчувала, як звільняюся від тягаря, який висів на мені після отримання спадку цієї жінки.
Косовська Тамара Романівна спочивала з миром. Я знала, що її останній вчинок – вияв великодушності. За таке вона неодмінно потрапила на Небеса. А, згідно з її листом, вона, мабуть, і стала моїм янголом-охоронцем. А як ще пояснити мою вдалу, складну операцію?  

Я відкрила картонну коробку і дістала сережки. Вони були прекрасні і, напевно, коштували цілий спадок. Далі я розгорнула лист і пройшлася по вже прочитаних буквах.
Стримавши сльози, які чомусь хотіли вийти назовні, я ще раз прочитала, шукаючи якісь знаки.
Але їх не було, тому склала все назад у коробку.
— Дякую, — вкотре промовила.
Стояла і дивилася перед собою.
Час минав.
Залишилося виконати останню місію.
Я востаннє глянула на вміст коробки, закрила її та викинула в склеп.
Поховала всю правду історії останньої власниці сережок.
«Спочивай з миром, Таро Шенборн».