33

Хлопець, якого я справді кохаю, зробив мені пропозицію. Щастя? Щастя!
— Так, — відповіла, не думаючи.
Забагато думати – шкідливо. Це був мій основний висновок після операції.
Я доволі часто була невпевнена у собі та своїх вчинках. Тепер варто було твердо стати на ноги і не замислюватися над тим, як буде краще для ситуації.
Сергій, посміхаючись, встав з коліна і почав мене цілувати, сильно притискаючи до себе.
— Каблучка, — підказала йому.
— Ой, точно.
Він вийняв її з коробки і надів мені на палець.
У прикрасах я не розумілася, але кільце було золотим і мало невеличкий камінчик.

Це справжнє кохання? Справжнє.
Я відчувала, що більше нічого не хочу собі доводити. Більше не хочу нічого досягати.
Жити хочу.
Люди, які у парку проходили повз, були такими різними. Більшість із них не були на волосині від смерті. Вони не знали тієї насолоди, коли ти, нарешті, почула заповітне: «Здорова». Тепер все моє життя змінило хід руху, а головне – змінились мої думки.
Більше не було роздумів про майбутнє. Залишилися тільки про теперішнє.
Ми всі народжуємося, трішки живемо, а потім помираємо. Виключень не існує.

Раніше я боялася закохуватись. Думала, що в цьому почутті втрачу саму себе.
Більше не страшно. Страшно залишитися самій і тримати людей біля себе лише грошима, як Аргам. Любила я його хоч трішки? Ні краплини. Любив він мене? Цього не знаю. Взагалі не знаю, чи здатні такі люди любити когось більше, ніж свій бізнес.
Гроші – це їхні почуття і їхня пристрасть. Лише в ній вони знаходять втіху.

Я стояла в обіймах хлопця і не могла навіть перевести погляд. Хотіла бути лише з ним. Цілувати лише його. Ще щось подумати не встигла, бо Сергій розтулив мої губи своїми і я загубилася у відчутті гострої насолоди від глибокого поцілунку.

Добре, коли є людина, яка любитиме тебе без умовностей. Навіть таку мене, як є зараз: із синіми колами під очима, з гострими вилицями, з неможним худим тілом і перукою замість волосся. У мене був хворобливий вигляд, але поступово я стала помічати, що приходжу до норми.
Лікар сказав, що процес відновлення організму у всіх минає по-різному. Мені залишалося лише чекати, поки знову не стану схожа сама на себе.

— Добре з тобою, — прошепотіла тихо, відриваючись від поцілунку.
— Нам просто добре удвох, — підтвердив Сергій.
Ми гуляли морозним парком, але на душі в обох було тепло.
Я любила, коли сніг йшов до Нового року. Далі починала чекати весни, але зараз, у цю мить, лапатий сніг і тепле дихання коханого огортали мене почуттям радості, казки… Хотілося зупинити цей момент.
Із Сергієм завжди так. З ним хотілося залишитися на паузі. Щоб мить тривала вічність.

— Де будемо на Новий рік? — запитав хлопець.
— А важливо?
Справді, для мене святкування Нового року ніколи не було настільки важливим, як деяким моїм знайомим. Очікувати дива, їсти печеного півня з «Олів'є» і дивитися з батьками новорічні передачі – було для мене певною мірою каторгою. Ні, раніше я любила зимові свята. Але все змінилося, як тільки мені виповнилося шістнадцять. Після того, як я почала помічати справжні стосунки між мамою і татом, і після того, як я першою почала здогадуватись про батькові зради.
— Можемо відсвяткувати у мене, — запропонував Сергій.
— Добре, — погодилась.
Зрештою, я тепер його наречена. Пора знайомитись із батьками. 

***

Ввечері Сергій погодився на вмовляння його мами відправитись додому. Я, нарешті, залишилася одна у порожній квартирі.
Всі коти Тамари Романівни дивилися зі стін так, ніби вивчали мій новий стан.
«Неможливо», – думала я, озираючись навкруги.
Через стільки часу, врешті-решт, відчула насолоду того, що мені задарма дісталася квартира у самому серці Львова.
«Неможливо».
Я проводила рукою по стіні зі старими шпалерами, торкаючись пальцями дірок, які свідчили про те, що ремонт робився тут дуже давно.
«Неможливо».
У мене були дві спальні кімнати, маленька ванна, кухонька і туалет.
«Неможливо».
Отримати все безкоштовно. Хіба таке буває? Напевно, життя зіграло зі мною якусь дивну гру. Спочатку були сережки, потім – спадок, а далі переслідувачі і рак. А тепер я залишилась сам-на-сам зі своїми думками у цій квартирі. І хотіла лише одного – обдумати.
Я ходила по своїй маленькій квартирі й збирала думки докупи. Нарешті, відчувала справжнє щастя від того, що отримала це житло.

Раптом у мене виникла ідея зібрати всі речі Тамари Романівни. Зрештою, хочу зробити тут ремонт після весілля із Сергієм.
Я зайшла у її невеличку кімнату, де була дерев’яна шафа, двоспальне ліжко, книжкова полиця, стіл, телевізор старого зразка і різнокольоровий килим.
Почати вирішила з шафи. Відкрила дверцята, за якими був складений одяг жінки, й взялася поступово виймати її речі. При цьому я відчувала холодок по шкірі. Виявилося страшно торкатися одежі людини, якої вже не було в живих.
Я акуратно витягувала складений одяг і клала його на велике ліжко. Далі в планах було пофасувати його по пакетах і віддати на якусь благодійність. Шкода, що всі свої дорогі шубки жінка заповіла своїй подрузі Галині. Та ж навіть на похорон не прийшла. Звісно, є варіант, що вона не знала про нього. Але все-таки Львів – не настільки велике місто, як може здаватися тим, хто тут вперше.
Несподівано я помітила на верхній полиці коробку з-під взуття. Акуратно взяла її і заглянула всередину.
Перше, що впало в очі, – запакований конверт, на якому писало «Софії». Невже мені?
Не думаючи про цілісність конверту, я розірвала його і вийняла аркуш паперу, складений удвоє. Розгорнула і почала читати.
«Люба Софіє! Якась банальна фраза для початку передсмертної записки, але хай вже так буде. Якщо ти знайшла цю коробку, то мене вже немає на цьому світі. Я обрала тебе, тому що ти, не зважаючи на те, що знайшла сережки, все одно працювала допізна і не надіялася на манну Небесну. Ти знаходила час для мене, а цього вже давно ніхто не робив після смерті мого чоловіка. Як ти здогадалася, у мене немає таких родичів, кому я могла би переписати свою квартиру, тому сподіваюсь, що мій подарунок ощасливить тебе і ти більше не будеш вірити у примарні прикраси. Говорити про них я з тобою не хотіла, але зараз вже наважилась.
У коробці ти знайдеш справжні сережки роду Шенборн».

Що?
Я мерщій відклала лист і побачила у тій коробці ще одну маленьку картонну коробочку. Розгорнула її і мало не ахнула. Сережки були прекрасні. Вони не нагадували старовинність. Навпаки – золото не було потертим і виблискувало під променями світла, що падало, а найбільше привертали увагу червоні рубіни.
Серце шалено гупало. Я взяла листа і продовжила читати.

«Це ті сережки, які дісталися мені від моєї мами. До цього вони ніколи не належали жодній українській дівчині, тому можеш передавати їх вже у своєму роді. Мій же від мене відрікся одразу, коли я вирішила піти наперекір і одружитися з українським чоловіком зі Львова. Рід Шенборнів досі впливовий, але це не через сережки. Легенди та байки люблять казкарі й містифікатори, які думають лише про грошову винагороду за свою брехню. Тому не бігай за примарами і прийми цей подарунок, як звичайну прикрасу з великою історією.
Не намагайся віднайти моїх родичів. Немає у мене нікого. Самотньою людина йде по житті й самотньою помирає.
Головне – пам'ятай, що ми всі живемо у своїх ілюзіях.  Зроби так, щоб ти не помирала в самотності, як я. Це страшно. Розумію, що квартира вже належить тобі, але ти будеш її по-справжньому заслуговувати, якщо матимеш більше близьких людей. Я шкодую, що вела замкнений спосіб життя. Шкодую, що не зробила нічого корисного для інших. Могла би благодійністю зайнятися і влаштуватися на роботу. Проте, я лише сиділа у квартирі за пенсійні гроші та, звісно, гроші квартирантів.
Тепер перейду до останньої частини свого листа. Життя, Софіє, – це гра зі смертю у хованки. Ми ніколи не знаємо, коли вона нас віднайде. Тому роби добрі справи й будь готова. При цьому будь щасливою. Нічого мене вже не врятує, але я можу хоча б зробити останню добру справу і подарувати своє майно ввічливій студентці. Ти була доброю зі мною і нехай тобі буде урок, що доброта винагороджується.
У житті важливо лише бути щасливою і робити щасливими інших.
На цьому все. Якщо я потраплю на небеса, а не в пекло, що я дуже сумніваюся, то обіцяю стати твоїм янголом-охоронцем. Будь розумницею».
Підпис внизу листа: «Тара Шенборн».

Я ледь стримала сльози. Уявляла, як цій жінці було складно писати такого листа, ще й присвятити його своїй квартирантці. Шкода, що вона не написала про свою хворобу, а, врешті, можливо, це й на краще. Я теж не любила розповідати про свою.

Сидячи на підлозі з листом у руках, розуміла, що у голові всі нитки історії почали складатися воєдино. Тара Шенборн – моя хазяйка. Щось неймовірне. Я уявляла, скільки цікавого могла пропустити, просто відмовившись переїжджати зі свого попереднього помешкання.
Час минав.
Я розчинилася у своїх думках, бо тепер все стало на свої місця. Хоч і не всі питання відкрилися через цей лист, та, напевно, було б краще, якби пані Тамара чи, швидше, Тара розповіла мені все за життя. Але тепер я могла спокійно рухатись далі й не боятися, що минуле переслідуватиме мене.

Після одкровень моєї покійної хазяйки я відчула головний біль і вирішила трішки поспати. Досі відчувала слабкість, тому, не вагаючись, прибрала одяг з ліжка і залізла під ковдру.
На диво, у сон провалилася одразу. Проте, ненадовго.
Я розплющила очі й усвідомила знайоме відчуття. Моє тіло було свинцевим, не могла поворухнутись. Кімнату наповнював чорний дим. Холод охоплював моє тіло.
«Невже знову?»
Я намагалася кричати чи підвестися – марно.
Двері відчинилися і на мене посунула чорна фігура. Вона нагадувала жінку, але мені було байдуже.
Я була зациклена лише на тому, щоб пробудити своє тіло.
Силует наблизився, а я закрила очі. Не хочу дивитися. Не хочу.
«Всього цього не існує. Це лише гра мого мозку», – повторювала для себе.
— Ти знайшла справжні сережки, — мовив жіночий голос.
«Замовкни!» – подумки кричала у відповідь.
Я відчула, як холодна рука ковзнула по моєму обличчю.
Від страху розплющила очі й побачила обличчя Тамари Романівни. Від неї пахло сирою землею, через що мені захотілося вирвати. Приступ нудоти наповнював мене і я боялась, що блюну і захлинусь від того, що лежу на спині та не можу поворухнутися.
— Не забувай приходити до мене, — почула останнє перед тим, як знепритомніти.