31

— Лікарю, благаю, врятуйте її.
— Софіє, ти мене чуєш?
До мене іноді долинали голоси Сергія, тітки Люби і незнайомих людей.
Я навіть не намагалася відповідати.
Мені хотілось, нарешті, відпочити. Втома забирала всі залишки моєї сили. Останнім часом я була занадто втомлена і те, що матиму можливість відлежатися в лікарні, тішило мене.
Я знала, що знепритомніла від удару по голові. Мабуть, у мене струс мозку, тому все перед очима ніби розпливається.

В житті бувають моменти, коли воно змінюється. Коли одні відчуття стають на місце інших.
Зараз я відчувала, що ладна виправити весь свій життєвий шлях, що мої переживання були марними. Він ж насправді простий, а я власноруч його ускладнювала.

Відпочити. Зараз лише б відпочити.
Я бачила темряву. Не хотіла навіть пробувати розплющити очі. Відчувала, як думки летіли убік істини. Єдине, що важливо, – бути світлом для тих, хто тебе оточує.
Насправді мені не потрібні були статки, посада, захоплення. Все це лише б заважало відчути себе на плаву справжнього життя.

Сергій – мій коханий, добрий, лагідний, ніжний… Як би не склалося життя, я розуміла, що найщасливіша у всьому світі. Він прийняв мене, заплющивши очі на мою меркантильність. Він знав, звісно, знав, що я спала з Аргамом.

Я привідкрила очі й побачила лише білий колір.
Лікарня.
Звідусіль лунали голоси, люди-янголи у білих халатах ставили крапельницю, щось писали і розмовляли з тіткою Любою.
Мені добре. Я була спокійною.
Коли рухала очима, то боліла голова, але мені було набагато краще, ніж тоді, коли я лежала на холодній підлозі перед навіженими шукачами, як мені здалося, вже справжніх сережок. Згодом через яскраве світло я знову зімкнула повіки.

Шкодувала, що відразу не віддала свої родові прикраси тій крамарці на ринку. Цих проблем могло б і не бути.
З іншого боку, цей досвід змінив мене. Із сірої миші в університеті я стала більш сміливою дівчиною з високою самооцінкою. Я знала, що можу більше. І це не заслуга сережок. Я відчувала внутрішню силу, якої у мене ніколи не було. Я могла досягнути всього, чого б захотіла, і для цього мені не потрібен би був багатій Аргам чи хто-небудь інший.

Тіло свинцеве. Важко дихати.
«Можливо, варто все-таки спробувати вирватися з внутрішніх роздумів і краще все роздивитися?»
Поволі відкрила одне око, а потім інше. Світло змусило примружитись. Як же боляче. Від блиску сонячних промінців виник різкий головний біль.
— Софіє, як ти?
Я помітила тітку Любу, яка встала зі стільця біля ліжка.
— Нормально, — відповіла.
— Я зателефонувала твоїй мамі, вона вже в дорозі.
«Тільки не це. Навіщо?» – подумала, але нічого не сказала.
— Тобі треба пройти ряд обстежень.
Тітка Люба простяганула мені папір, на якому якраз був написаний список аналізів, за які доведеться викинути немаленьку суму.
— Для чого? — втомлено спитала. — Хіба тут не все зрозуміло? У мене струс мозку.
— Не все так просто, — відповіла вона.

Я лежала в лікарні близько тижня і проходила різні медичні огляди.
Мій лікар виявився дуже уважним поважним чоловіком, говорив спокійно і впевнено. Але навіть це не допомогло, коли я почула свій діагноз.
— Не може бути, — тихо сказала.
Хотілося плакати, але водночас – здаватися сильною.
— Не сприймайте це, як вирок. Зараз існують хороші методи лікування. У Вас є всі шанси…
— Скільки? — перебила я лікаря.
— Перепрошую?
— Скільки коштуватиме лікування?
— Однозначно сказати Вам не можу… але гроші будуть потрібні.

***

Коли мене виписали з лікарні, до квартири допомогли дістатися мама, яка приїхала з Костополя, і Сергій, який обіцяв їй наглядати за мною. Він із самого початку сподобався мамі.
Аргама я відшила одразу, як тільки він подзвонив і повідомив про свій приїзд. Речі забирати не стала. Не мала бажання.
Життя розділилося на «до» і «після».
Діагноз «Менінгіома» був для мене вироком. Тільки-но я почала усвідомлювати та розставляти пріоритети, мені кажуть, що в мене у мозку пухлина.
Я стала байдужою до всього, що відбувалося навколо.
«Ти все зможеш. Ти сильна», – шепотів на вухо Сергій, коли ми лягали спати у ліжку Тамари Романівни.

Мама була дуже здивована спадку від моєї колишньої орендарки, але не стала багато допитуватися, лише переглянула документи.
Моїх збережень, що я накопичувала під час роботи, вистачить на лікування, але я не була впевнена, що воно спрацює.

Все відбулося занадто швидко.
Ще недавно мене огортали таємниці сережок, успіх і пригоди… А зараз я була повністю розбита. Мої дивні видіння – наслідок пухлини. Лікар сказав, що це – рідкісне явище, але в деяких пацієнтів такі симптоми більш виражені.

Я не могла повірити, що насправді не існує ніякої жінки в чорному і що мої нічні жахи всього-на-всього – гра моєї хвороби.
Чи вірила я в силу сережок?
Мені вже було все одно.
За вікнами дощ вмивав бруківку, а я – вмивалася слізьми кожного разу, коли опинялася у Сергійових обіймах.
Я знайшла щастя, але не могла зробити щасливим його.

Він все-таки розповів мамі про мою хворобу. Запрошував познайомитись зі своїми батьками, але я відмовляла. Не хотілося нічого. Хотілося лиш повернути час назад і піти в лікарню до того, як почалися галюцинації.

Львів був містом моєї мрії, містом можливостей і нового життя. Мені поталанило отримати житло і коханого Сергія. Найбільше я шкодувала, що згаяла свій час на бридкі пестощі Аргама, який просто за гроші купував студентку-малолітку.
Львів – гарне місто, але тепер я дивилася на нього не так, як раніше. Після того, як мене виписали з лікарні, йшов тільки дощ. Мої похмурі думки літали у квартирі сірою хмарою. Я відчувала, що Сергій страждав від цього. Він не показував, що його хвилює моя хвороба чи моя замкнутість. Намагався розвеселити мене і якось потішити. Робив він це якнайприродніше, але я все одно помічала його неспокій. В очах мами, Сергія, тітки Люби я бачила лише біль і тривогу. Люди, які за мене хвилювалися по-справжньому, завжди робили вигляд, що все це – тимчасові труднощі. Проте, я знала, що одужати мені буде непросто або взагалі – неможливо.

— Хочеш, скажу новину? — запитав Сергій, коли я вкотре дивилася на дощове місто.
— Розповідай, — промовила, не припиняючи споглядання за кольоровими парасолями.
— Ігоря і Маргариту засудили на п'ять років позбавлення волі.
— Трясця, — не витримала я, — лише п'ять.
— Головне, що посадили, а не просто штраф здерли, — сказав хлопець, — ти ж знаєш наші закони…

Я переймалася тим, що через п'ять років ці божевільні шукатимуть мене. Але, з іншого боку, можливо, вже не буде кого шукати.
Похмурі думки кружляли над головою, хотілося зникнути. Провалитись під землю і не завдавати нікому клопоту.
Хотілося покинути це місто, цих людей. Поїхати туди, де ніхто не знає мене і про мою хворобу. Я бачила, як всі дивилися на мене, ніби самі в цьому винні. Поводилися зі мною так, наче я геть не в змозі нічого роботи. Але, попри легку втому, я не відчувала безсилля, про яке мене попереджав лікар. Я відчувала лише відчай.

Мої сережки, які носила в сумочці, зникли. Думаю, це Ігор і Марго забрали їх, коли нишпорили по квартирі, поки я була непритомна після удару в голову.
Добре, що їх посадили, проте я не відчувала себе переможцем.
Я не втілила свій божевільний план, який зараз викликав у мене тільки сором.
«Що і кому я хотіла довести?»

Напевно, собі. Хотіла довести свою значущість.
Доводи нічого не вартують. Лише егоїстичні потвори у тіні влади вважають інакше.
Я не потвора, тому мені байдуже на сережки і на успіх. Не потрібні вони моїм дітям. Та і я не була певна, чи будуть у мене малі спиногризи. В лікування не вірила, хоч би як мене не переконував лікар.
«Друга стадія – не вирок», – повторював він.
«А яка вирок?» – запитувала я, а чоловік лише розводив руками.
Не вірила, що подолаю це. Не вірила. Не вірила.

— Все буде добре, — голос Сергія.
Він обійняв мене за плечі й дихав у шию.
— Ти це подолаєш, — шепотів.
Розуміла, що хоче втішити. Бачила, як спостерігав за мною, коли я дивилася на місто, покрите дощем, і вмивалася депресивними думками й сльозами.

***

Сьогодні мене очікувала операція з видалення пухлини.
Я усвідомлювала, що боялася цього більше, ніж саму хворобу. Хотіла відмовитись від хірургічного втручання, але стримувалася. Врешті, якщо все мине добре, я зможу повернутися до нормального життя.
В університеті у мене закрита сесія, напевно, це ввійшло в ціну, яку заплатив Аргам. Але повертатися на навчання не хотілося. Лише через місяць знову осінь і знову ці нестерпні пари.
«Для чого мені це все потрібно?» – черговий раз запитувала маму.
«Хай буде вища освіта» – відповідала вона.
«Ну так іди й здобувай сама, якщо тобі треба!» – подумки кричала я, але наважитись так відповісти не могла.

Мама із Сергієм допомогли підготуватися до моменту, коли мою голову будуть трощити різним приладдям.
Мені дали білу сорочку і поклали на операційній стіл посеред хірургічної кімнати.
«Нехай буде, що буде», – подумала я і заплющила очі.

Ще пам'ятала, як мені терли руку, шукали вену. Потім щось вкололи, мабуть, наркоз. А далі – забуття.
Я не чула голосів, не бачила світла в кінці тунелю. Але іноді думала про те, що мені все байдуже. Інколи шкодувала про свої останні думки і дії. Я очищувалась від власної пожадливості та дякувала Тамарі Романівні за цінний подарунок.
Не усвідомлювала, де я і що зараз відбувалося. Пребувала у вакуумі своїх думок.

Я маю квартиру у центрі Львова – це добре.
У мене є хлопець, якого кохаю, – це добре.
Я відчуваю себе сильнішою, ніж будь-коли, – це добре.
Для щастя мені не потрібно визнання – це добре.
Єдине, що важливо у світі, – любов. І та думка зігрівала мене під час цього забуття.

Раптом я почала бачити лампу, яка світила мені прямо у вічі.
«Господи, невже я прокидаюся у процесі операції?»