30

Отямилась я від стогону чоловічого голосу.
Різкі звуки доходили до свідомості, даючи мені сигнали тривоги. Біль у голові був нестерпним.
Я розплющила очі й перше, що помітила, – прив'язаного до табурета Сергія.
Заметушившись від побаченого, виявила, що, знерухомлена мотузками, лежала на холодній підлозі своєї кімнати.
Руки та ноги були зв’язані, рот – заклеєний скотчем, а на голові була кривава рана.
Очі Сергія спостерігали за мною, але мовити із заклеєним ротом він нічого не міг. Лише мугикав, постогнуючи.

Лежачи на підлозі на боці, я намагалася звестися, оскільки в такій позі боліло все тіло, а найбільше – голова.
Але, як би я не намагалася, – марно.
Рішення було одне – доповзти, вдаючи з себе гусінь, до невеличкої дерев'яної шафи, де були ножиці. Я подумки дякувала божевільному, який мене зв’язав, за те, що руки мала перед собою, тому, якщо мені вдасться піднятися, я без великих зусиль зможу перерізати мотузку у себе на ногах і на руках Сергія. А от він допоможе мені далі.

На жаль, моєму задуму не судилося здійснитись. Двері відчинилися і переді мною постав шукач сережок, який тримав у руці наповнене чимось горня.
— Очуняла? — з іронією мовив. — А ти часу не гаяла, еге ж? — показав очима на Сергія.
Я би відповіла йому щось у лайливій формі, але рятував від цього лише заклеєний рот.
Злість брала ще через те, що я була лише в єдиному теплому халаті на голому тілу.
Шкода, що ніяк не можна знати, коли на тебе нападуть.
Дивно, але мені не було страшно так, як я боялася цієї зустрічі. Все одно знала, що ми маємо зустрітися. Щоправда, я планувала влаштувати це інакше.
— Отож, Со-фі-є, — протягнув він моє ім'я, — маєш мені розповісти все, що знаєш про сережки. Згодна?
Лють вкрила моє зболіле тіло. Я лежала на підлозі, дивлячись на чоловіка знизу вверх, і хотіла здаватися якомога гордішою.
«Своє не віддам, – гуло у голові. – Нехай вже вбиває».
— Що? Не хочеш?
Чоловік висунув з кишені розкладний ніж.
— Тоді я буду забавлятися з твоїм парубком. Ти не проти?

І тут до мене дійшло, що переді мною божевільний, який піде на все.
Я захитала головою.
— Добре, хороша дівчинка.
Чоловік відірвав з рота кусок звичайного скотчу, а мені здалося, що на ньому залишилася частина моїх губ.
«Як же боляче».
— Ну, розповідай, що знаєш! — грізно промовив.
Глянувши на Сергія, я зібралася з думками.
— Ті сережки, що я носила, я викопала у Миколаєві.
— Де саме? — перебив мене чоловік.
— В центрі, у сквері зі скульптурами.
— Ти читала книгу «Паланії»?
— Що? — не зрозуміла я.
— Відповідай! — заволав на весь голос.
— Не знаю, про що Ви, — перелякано відповіла.
Його крик не на жарт злякав мене і я наче отямилась. Від гордості не залишилося і сліду.
— Ні… я не знаю такої книги.
Голос тремтів і я побачила тінь вдоволення на обличчі чоловіка.
— А ти замовкни! — закричав він вже до Сергія, який щось мугикав із закритим ротом і стрибав на стільці.
— Бачиш, — говорив вже до мене, — всього цього могло б і не бути, якби не твоя впертість.
«Якби не твоя гнила душа», – хотіла сказати, але вчасно стрималась.
— Ну, продовжуй, — вирячився він.
— Я спочатку знайшла одну сережку, а потім поїхала і розшукала другу.
— Як ти знала, де їх шукати, якщо ти не читала книгу «Паланії»?
— Бабця моя розповіла легенду про те, що там їх залишила її мама.
— Твоя бабця, ха-ха.
Чоловічий сміх змусив мене замислитись над своїми словами. Я повинна бути обережнішою.
— Ти хочеш сказати, що твій рід – і є тим родом, якому мають належати ці сережки? Це ви отримали їх від самої графині?
— Ем-м… я так не думаю, — збрехала я, — це всього-на-всього легенда.
— Кому ти триндиш, — фиркнув чоловік, — ти їх, не знімаючи, носила, а там і олігарха собі підчепила. Ха-ха, — знову засміявся він. — Я б на таку, як ти, ніколи не глянув, не кажучи вже про бізнесменів. Тут явно робота сережок.
Заперечувати було марно. Я занадто вірила в їхню силу, щоб ось так брехати.
— Що Ви від мене хочете? — наважилась запитати.
— Щоб ти мені все розповіла.
— А що ще розповідати?
— Як ти вийшла на слід Тари Шенборн?
«Кого?» Я цілком не розуміла, куди веде цей чоловік.
— Не знаю, про кого Ви.
— Ага! Так я і повірив. Ти ще та паскуда.
Серце шалено гупало. Я не знала справжньої відповіді на його запитання, тому просто глипала очима.
— Ну! — закричав він. — Кажи або розріжу навпіл горлянку твого хахаля!
Я глянула на Сергія, який ніби благав все розказати.
Але розказати що?
— Тара Шенборн? — почала я. — З чого Ви вирішили, що я натрапила на її слід?
Чоловік замахнувся і вліпив мені ляпаса.
— Ти мене за дурня маєш?! — зарепетував.
Я відчула, ніби непритомнію. З носа почала текти кров.

Раптом почула, що вхідні двері у квартиру гупнули.
Всім серцем я сподівалася, що це будуть сусіди, або хоча б сусідка-тітка Люба. Вона-то вміє викручуватись із будь-якої ситуації.
— Ну що там? — жіночий голос із коридору.
— Не каже, — відповів мій кривдник.
Серце покотилося вниз.

У кімнату зайшла жінка середніх років у простій кофтині й потертих джинсах. У мене з’явилося відчуття, ніби я її десь бачила.
— Мовчиш? — запитала вона мене, дивлячись зверху вниз.
— Я не знаю… чесно, якби знала, хто це, я б вам розповіла.
— То розповідай, — продовжила спокійним голосом. — Розповіси все і ми підемо, щоб руки не бруднити. А як ні, то будете, голубки, двоє, — вона показала очима на Сергія, — лежати в одній ямі. Хочеш?
— Добре, давайте так, — говорила вже я, — ви мені скажете, хто така Тара Шенборн, самі ж говорите, що я вийшла на її слід, а я вам розповім, що знаю про неї.
Мій переслідувач і жінка перезирнулись.
— Мазохістка, — промовив чоловік. — Прикінчити його? — показав рукою на Сергія.
— Якщо не хоче казати, то доведеться, — мовила жінка.