29

Софії було лише вісімнадцять. Вона весь час намагалася з’єднати своє життя в одну пряму лінію. Ходила по лезу, боячись зробити хибний крок, і при тому прагнула більшого.
Це виснажувало. Дивилася на юнака, який ішов поруч, і не вірила своєму щастю.
«Хіба заслуговую?» – думала.
У перекладі її ім’я означає «мудра», «розум», «премудрість». Вона ніколи не відчувала себе кращою за інших, проте усвідомлювала, що знає більше.
Усе почалося тоді, коли дівчина переїхала у це місто: таємниче, вкрите дощами, затишне… Розуміла: «я – вдома».
Тут вона відчувала себе особливою, іншою. Тут було багато таємниць, які досі не вдалося розгадати. Тут легенди та містика знаходили свій куточок у щоденних думках.
Усі бачили її через призму своїх здогадок.
Вони називали її Софією, а мені доводилося називати її просто – «я».

Здавалося, я добре знала цю дівчину.
Вона дещо вагалася, забагато думала і мало розмовляла.
От і зараз гуляла з хлопцем, який розповідав мені про свого собаку, що замінював йому друга в дитинстві. При цьому не могла вимовити ні слова. Не хотіла. Для чого? Я любила слухати. Посміхатися, коли доречно. А от говорити… Мої думки були зайняті не собакою Сергія. Я думала про тітку Любу, яка дзвонила лише на свята й іноді розмовляла з мамою по телефону. Я ніколи її не бачила, хоча мама неодноразово її запрошувала.
Я думала над тим, що означають її слова про те, що пошуки завершені. Де ті справжні сережки? Вона сказала, що знайшла.
Хаотичність моїх думок змушувала обличчя не реагувати на слова Сергія.
— Ти мене слухаєш? — запитав.
«О так, твій песик Тузик зараз мене найбільше цікавить».
— Ну так, він врятував тебе від змії, — пробурмотіла я.
— Від велетенської гадюки, — зауважив хлопець.

Він виглядав щасливим. Розмахував руками, розповідаючи мені історії зі свого життя. Добре, напевно, коли совість чиста. Моя ж – схожа на грудку лайна.
На роботу я не вийду. Написала Аргаму, що у мене важливі сімейні справи. Він погодився відпустити мене. Прямо казати, що я більше ніколи не вийду на роботу, не наважилася.
Зрештою, за роботою мені вдавалося відволікатися від своїх проблем. Зараз я не видавала цього своєму співрозмовнику, але мріла скоріше здійснити свій задум з нейтралізації шукача сережок.

Після розмови з Любою стала сумніватися у правильності свого задуму. Мої сережки діяли, тут не було сумнівів, проте мене не покидала думка про інші сережки, які вона назвала справжніми.
Де шукати правду – я не знала.

Мені хотілося вже, нарешті, повернутися у свою квартиру. Мене втомив гамір міста, втомили туристи, рекламні вивіски, велика кількість кав’ярень. Хотілося прийняти душ, попити чаю на своїй маленькій кухні та поритися в речах Тамари Романівни. Мені здавалося, що зараз це для мене важливо. Для чогось же Любі було вигідно здружитися з моєю хазяйкою.

Я втомилася. Від захисту свого скарбу, від особистих поривань до кращого життя, від прогулянок із Сергієм. Я любила його і хотіла бути з ним. Але зараз мені прагнулося побути самій і вирішити, що робити далі.
— Хочу додому, — перебила я розповідь Сергія про село, де він відпочивав на канікулах.
— Ем-м… ходімо, — спантеличено запропонував.
«Якби все було так легко», – подумала я.
— Завтра підемо, — сказала.
Я настільки хотіла вже відчути той комфорт і усамітнення, що не могла не вимовити своє бажання вголос.
Дочекатися завтрашнього дня виявилось не так вже і легко. Я відчувала те, що лікарі називають неврозом.
«Вже завтра», – заспокоювала себе.

— А я не вірю в магію, — раптом мовив Сергій. — Я не вірю в силу обставин. Я вірю лише у силу бажань.
Я посміхнулася. Розумію, до чого він веде.
— Ти – приклад того, що бажання здійснюються через власну силу. Через велику віру, — продовжував хлопець. — Заради сережок ти не побоялася поїхати у незнайоме місто і зайнятися пошуками твого скарбу. Насправді в ті моменти ти посилала Всесвіту сигнали про свої бажання. Ти ладна була терпіти дискомфорт і біль задля їхнього здійснення. Я не знаю, чи пішов би я на такий крок заради своєї мрії. Швидше, ні. Я живу, знаючи, що колись побуваю в Амстердамі, але нікуди не поспішаю. Можливо, через це здійснення мрії і відкладається.
— Ти теж думаєш, що вони не діють? — запитала я про сережки.
— Я в цьому впевнений. Не вірю в такі речі. Знаю, що є чорна магія, але вірити в неї – це все одно, що прийняти.

Якщо чесно, мені в житті пощастило. Я була впевнена, що зустріч із Сергієм ніяк не зв’язана із сережками. Я відчувала себе добре з ним, навіть коли не носила їх. Він постійно розповідав мені цікаві історії, дарував хороший настрій. З ним я відчувала себе, як з рідною душею.
Гуляючи з цим хлопцем стежками тихого парку, розуміла, наскільки всі мої мрії були марнославними. Для чого будинки та гроші? Це все амбіції. Хотілося, напевно, видаватися заможною особою, з якою би всі рахувалися. Хотілося жити у великому домі, де можна керувати прислугою. Хотілося визнання і захоплення іншими, такими самими людьми, як я.

Це не мій шлях.
Для щастя мені завжди не вистачатиме трішки спокою, комфорту і рідної душі. У багатстві душ мало, там всі її віддають дияволу на збереження до судного дня.
Чисті душі, мабуть, схожі на Сергія. Живе собі й нікому не чинить клопоту.
— Софіє, можливо, все-таки підемо до тебе на квартиру? У мене шия болить через нічліг у машині.
Спати в салоні жигуля мені також було незручно, але таки було в цьому щось особливе.
— Краще давай вже в готелі, — запропонувала я.
— Та перестань ти боятися. Ми купимо тобі хустину і пройдемо у під'їзд. Я піду перший і, якщо той чоловік буде біля твоїх дверей, ми зразу підемо геть.
— А якщо він побіжить за нами?
— Тоді ти віддаси сережки і цей жах, нарешті, закінчиться.
«Так ось у чому план».
— Ні, — відповіла.

Хлопець обернув мене до себе і я відчула його несміливий поцілунок на губах.
— Відпочиньмо вже — прошепотів він. — У мене більше немає сил на все це.
Раптом я злякалася. А що, якщо Сергій справді хоче відпочинку, і якщо я не погоджусь – він просто покине мене і піде додому?
— Я теж хочу відпочити, але не можу так ризикувати. Той навіжений зрозуміє, що я досі там проживаю і не відстане від мого житла. А моя сусідка, яку я недавно бачила, сказала, що він приходить вже нечасто.
— Нічого страшного. Розберемось, — ствердно сказав хлопець.

Дорогою я купила червону вишиту хустинку у жінки, яка продавала український національний одяг. Накинула її на голову й опустила очі додолу.
Серце вилітало і я ніяк не могла заспокоїти своє хвилювання.
«А що, якщо той чоловік у під'їзді?»
На цей випадок Сергій іде переді мною.
«А що, якщо він озброєний?»
До цього я зброї не бачила, але ця думка лякала мене найбільше.

Ми повільно зайшли у під'їзд і, коли дорога була чистою, я мерщій відчинила двері і ми всунулися у задушливу квартиру.
Перед тим, як тікала з валізою до Аргама, я позачиняла всі вікна. Одразу поклавши сумочку на підлогу, пішла спочатку на кухню і вже хотіла відчинити вікно, аж раптом у голові стрельнуло: «Не можна. Помітить».

Я опустилася на дерев'яний стілець на кухні. Відчуття безпорадності накрило мене лише через це кляте вікно.
Очі змокріли й через них полилась вся злість на чоловіка, який шукав мої сережки.
«За що мені це все? Хіба я мало натерпілася, щоб їх дістати?»
Сергій повільно зайшов до кухні і подивився на мене.
Краплі з мого обличчя падали на підлогу і я не могла підвести погляд.
— Що сталося? — наважився запитати хлопець.
Ну чому чоловіки ніколи не розуміють, як реагувати на сльози? Так візьми ж мене і пригорни, виріши мої проблеми.
— Просто дістало ховатися, — зізналася я.
— То не ховайся, — пропонував Сергій. — Найбільш розумне рішення – віддати йому сережки й забути про все це, як про страшний сон.

Страшні сни мене вже не лякали. Так – у момент, коли я їх бачила, мені страшно. Проте, як тільки все минало, я вже не відчувала сильного страху. До всього можна звикнути. Але до переслідувань – неможливо.

Сергій все-таки сів поруч і притиснув мене до своїх грудей. Я відчувала тепло. Розуміла, що, нарешті, вдома. Понад усе хотілося відпочити.
— Ти вмієш танцювати вальс? — несподівано запитав хлопець.
— Вальс? — здивувалася я.
Сергій встав і нахилився до мене, простягаючи руку.
— Прошу, пані, — посміхаючись, запросив.

Я, сміючись, підвелася і віддалася його задуму.
Вальс – танець для двох. Під час нього не повинно бути глядачів. Лише він і вона. Руки – обійми. Губи – поцілунки. Вальс був створений для споріднення та об'єднання душ. Він з'єднував не тіла – серця.
Цей вальс нагадував мені терпке вино. Я відчувала, як воно розливалося по моєму тілу і п'янило розум.
Його руки тримали мене за талію і ми вальсували маленькою кухнею.
— Добре з тобою, — прошепотів мені на вухо.
Нас огортала хвиля божевілля і я відчувала його бажання.
— Кохаю тебе, — тихо сказав.
— І я тебе, — відповіла.

На задушній кухні помічала картини котів. Я лише посміхалася їм і заплющувала очі.
«Заздрите?» – питала подумки.
Тут вже давно не пахло кавою. У повітрі був тільки запах наших тіл, які сплелися у шаленстві вальсу.
— Ти гаряча, — шепотіли вуста, — ти ніжна. Ти – моя.

Ми стали одним цілим. Рухалися наші долоні, рамена, персти, вуста у вуста, стогін танцю… Музика лише у наших головах, і вальс – лише для нас.

— Ти мій?
— Я твій.
І розум з'єднався із серцем, і тіло – у теплих обіймах.
Його очі навпроти – закохані. Дихання – неритмічне.

— Ти моя?
— Я твоя.