28

Щастя. Щоб його відчути, потрібно просто заплющити очі та слухати спів пташок.
Ми стояли з Сергієм біля фонтану Івасика-Телесика у Стрийському парку. Сонце засліплювало мені очі.
— Знаєш, — почав Сергій, — біля цього фонтану завжди сонце здається занадто яскравим. Вже неодноразово це помічав.
— Можливо, — погодилась я.
Сліди минулої ночі виднілися у мене під очима. Темні кола не було чим замалювати, оскільки більшість речей я залишила у домі Аргама. До речі, я з ним так і не розмовляла. Лише написала повідомлення, що терміново поїхала до батьків. Не хотілось розбивати йому серце (чи що там у нього) через телефон.
— Людина має жити в гармонії, — раптом мовив хлопець, — ти завжди така метушлива, постійно кудись поспішаєш. За ці два дні ти здаєшся мені іншою. Якби не твоя витівка зі спектаклем для того чоловіка, що тебе шукає… А так – я щасливий, що ти тут… зі мною.
Ми взялися за руки і попрямували до лебединого ставка, що в центрі парку.
— Мені здається, — продовжував він дорогою, — що ти занадто зациклена на тому, щоб знайти своє місце в житті. Хапаєшся за будь-яку можливість, а натомість не відчуваєш вдоволення. У житті все просто, якщо щось подобається – доведи це до кінця. І ні в якому разі не прагни визнання і винагороду за свою працю. Якщо ти любиш свою роботу, то навіщо тобі кар’єрний ріст? Бо це престижно? Плюнь на те все і розітри. Ти гарна і розумна, давай просто жити.

Просто жити мені хотілося. Щоб не хвилюватися ні про що, щоб не займатися самокопанням. Зрештою, я не знаю, чого хочу. Відчуваю, що чогось мало… а чого саме – не знаю.
— Можливо, познайомишся все-таки з моїми батьками?
Я засміялася.
— Та ж вони тоді зразу зрозуміють, де ти пропадаєш ночами.
Сміх Сергія додався до мого.
— Точно!
— Давай вже після того, як я розправлюся з тим чоловіком, — запропонувала.
— А давай ти не будеш з ним розправлятися? — запропонував натомість Сергій.

Цей хлопець жив собі розміреним життям і не розумів, як це, коли твоє хочуть відібрати.
На його слова я лише обернула голову в інший бік, показуючи, що не хочу навіть слухати таких порад.
Мене завжди захоплювали люди, сталі у своїх рішеннях. Хотіла буду такою ж. Хотіла позбутися своєї невпевненості. Доводити справи до кінця – найвищий рівень задоволення і самоконтролю.

Раптом, недалеко від Лебединого ставочка, на дерев'яній лавці я побачила тендітну постать, яка мені нагадувала пані Наталю. Сплутати її з кимось іншим я точно не могла. Вона була одягнена в довгу сукню м’ятного кольору, яка відмінно підкреслювала її худеньку фігуру. Ці витончені рухи голови, рівненька постава. Сумнівів не було – це моя рятівниця-сусідка.
— Я зараз підійду. Хочу привітатись із сусідкою.
Хлопець покивав головою, залишившись біля ставка, і лише дивився мені услід.

Я підбігла до жінки.
— Добрий день, — мовила, переводячи подих.
— О, Софіє! Рада тебе бачити!
Вона всміхалася і це був хороший знак. Я іноді думала про те, щоб той божевільний не став надокучати і їй.
— Як у Вас справи? — запитала я.
— Добре, ось вирішила погодувати голубів, бо хліб псується, а я одна не завжди весь з'їдаю.
Я опустилася на лавку поруч із жінкою.
— Той чоловік приходив? — запитала про шукача сережок.
— Приходить іноді. Постоїть і йде собі.
— А сусіди що кажуть?
— Та нічого. Кажуть, що не бачили тебе після похоронів.
Я трішки повагалася і вирішила поцікавитись тим, що мене останнім часом найбільше турбувало:
— Пані Наталю, я б хотіла у Вас запитати про свої сережки.
Жінка пильно подивилася мені в очі.
— Чому Ви сказали, що вони – підробка? — спитала я.
— Софійко, так воно і є.
— А звідки Вам знати?
Я помітила, що жінка почала стискати долоні й час від часу смикати свою шифонову м’ятну сукню. Нервує?
— На початку двадцятого століття була видана книга з містичними легендами України. Вона була дуже популярною і зараз її екземпляри дуже ціняться. Була там і розповідь про сережки Шенборн. От лише то несправжні сережки. На малюнках були ті сережки, що у тебе. Але справжні набагато меншого розміру і мають великий яскравий рубін.
— Але вони діють! — сказала я голосно. — Якби це були не вони, я б не бачила Мері.
Очі жінки округлилися.
— Мері?
— Вона мені показала, де викопувати сережки, — пояснила я.
Пані Наталя мовчала і лише дивилася на свої руки, які мнули одяг.
— І яка вона? — тихо запитала.
— З рудим волоссям і в чорній сукні.
Жінка стиснула губи.
— Точно, як у легенді.
— А що за легенда? — запитала я.
— Пам’ятаєш, я розповідала про те, як Мері спустилася по скелі та пішла від Босворда?
— Так.
— Кажуть, що через декілька років, після смерті графині, у маєтку, де вона жила з Босвордом, почала з’являтися примара рудої жінки в чорній сукні.
Я заворожено слухала пані Наталю і промені надії зароджувались у моїй душі.
— Хочу в той маєток. Де він?
Жінка перелякано сіпнулася.
— Софіє, для чого тобі?
— Я давно її не бачила, — пояснила я.
— Ти геть здуріла?

Сусідка відвела голову, вгамовуючи свої почуття. А я не розуміла, чому вона на мене злиться.
— Пані Наталю, в мене таке відчуття, що Ви не все мені розказали, — наважилась зізнатися.
На обличчі моєї співрозмовниці виникла короткочасна тінь відчаю.
— Гаразд, я тобі все розповім.
«Я так і знала», – промайнуло в голові.
— Але давай все за чергою, — продовжувала жінка. — Та книга була суцільною побрехенькою. Ніхто не знав, як виглядали сережки Мері Шенборн, тому зобразили їх, так би мовити, під старовину. Насправді ті сережки нічим не гірші сучасних дизайнів.
— Ну, то було в книзі. А в мене справжні сережки.
— Софіє, разом з цією книгою почалися різні містифікації. Усім було відомо, що вони знаходяться у якійсь українській сім'ї, але ніхто не знав, у кого саме. Тому наробили декілька пар таких сережок і порозкидали у Миколаєві. Бо в книзі зазначили цю легенду.
— Але це не легенда! — мовила я. — Моя бабуся розповідала, що сережки там закопала її мама, коли тікала від німців.
— Так і було, Софіє. Та їх там одразу знайшла жінка з роду Шенборнів. Ті, хто працював над книгою, знали це. Але, щоб продати більше її примірників, ті автори пішли на цей безглуздий крок.