27

Мене дедалі частіше мучила думка про вибір. От я сиджу у старенькому жигулі з хлопцем, якого кохаю, а десь там працює Аргам, який вже будує подумки шалене життя з молоденькою дівчинкою. Я обрала Сергія, бо та хімія, що розбушувалась у мені, тягнеться до нього. Я відкинула Аргама, бо та сама хімія його відштовхує. Якби можна було не обирати. Жити на два фронти. Мені би такий варіант більше підійшов. З одного боку кохання, з іншого – гроші.
Вибір між чинити задумане і не чинити давався мені ще складніше. Сергій відмовляв мене навіть, коли мовчав. Просто дивився мені прямо в очі і я чула його думки. Не могла просто взяти і пустити все за течією. Шукач сережок все одно мене знайде.
«Сила людини – у вмінні контролювати свої поривання», – казав мені тато до того, як у нього з'явилася коханка.

Поривання до справедливості не піддавалося контролю. Тому все було сплановано. Залишилось вичекати два дні і правосуддя вилізе назовні.

— Де сьогодні ночуємо? — запитав Сергій.
Мене дивувало, як спокійно він ладен залишитися зі мною, не зважаючи на лайку батьків.
— Знову мама буде дзвонити, — заперечила я.
Мати Сергія надзвонює йому кожен вечір, бо не розуміє, чому хлопець не повертається додому. Він же бреше, що ночує в друга з університету. Про всяк випадок друг, який справді існує, покриває мого рятівника.
— Не біда. Давай я тобі покажу щось.
Сергій завів мотор старого жигуля (не з першого разу) і ми подирчали у напрямку центру.

Коли пригальмували на вулиці В'ячеслава Чорновола біля ресторану «Maestro», я думала, що хлопець все-таки привіз мене сюди, щоб ми, нарешті, поснідали. Бо ті пакунки з супермаркету так і не розібрали. Лише з'їли одну велику пачку чипсів.
— Глянь сюди.
Переді мною постала скульптура закоханої пари, яка простягала руки одна до одної.
— Це Ромео і Джульєтта, — сказала я. — Вже не раз бачила цю статую.
— А ти знаєш, що цю скульптуру насправді зробили з молодої українки Палагеї та італійця Ромуальдо? Вони обоє проживали тут у шістнадцятому столітті.
— Цікаво, — я стиснула губи й вдивлялася у постаті.
Мене справді цікавили історії. Можливо, все-таки варто продовжити навчання на факультеті пам'ятникознавства і музеєзнавства?
— Історія Ромуальдо і Палагеї в ті часи сколихнула весь Львів, — заворожено продовжував хлопець, — Ромуальдо був католиком, а Палагея – православною. У той період у Львові суворо забороняли релігіям змішуватися і, коли у них зароджувалися почуття, на головній площі спалювали закохану пару різних релігій, щоб показати, що так буде з кожним. Потім у Львів прийшла чума і Палагея захворіла. Її вивезли за місто на територію сучасного Краківського базару. Там її доглядали монахи і вона чекали своєї смерті. Попри заборону батьків, Ромуальдо був там з нею до кінця і теж захворів на чуму. Він замовив гроби для своєї коханої і для себе, на яких були написані слова: «Кого любов назавжди з'єднала – не розлучить навіть смерть».

«Чи кохаю я настільки високого, красивого Сергія, щоб померти?» – подумала відразу.
— Гарна історія кохання, — сказала, — мені подобається більше, ніж п’єса Шекспіра.
— Бо вона правдива, — підтвердив хлопець.
Звідки йому знати, чи правдива вона? Світова історія фальсифікована. Вірити в те, що не можеш перевірити – релігія. А ця історія, можливо, правдива, а, можливо, – ні. Щоб це зрозуміти, потрібно порозмовляти з істориком, який це досліджував, і зрозуміти, чим він керується. Бо жага зробити свій внесок в історію завжди затьмарює розум босим історикам.
— Знаєш, чому я привів тебе сюди? — запитав він.
— Ні.
— Палагея мені чимось нагадує тебе.
— Мене? — здивувалась я.
— Ти така ж маленька, у тебе тоненькі тендітні рученята, — хлопець ніжно доторкнувся до моєї долоні. — І це красиве, русяве волосся… Коли дивлюся на цю скульптуру, бачу тебе.
Я ще раз глянула на статую. Рамуальдо взагалі не схожий на Сергія. Не знаючи, що йому відповісти, я просто посміхнулася.
— Підемо в театр? — запропонував він.
— А що там зараз?
— Не знаю. Ідемо на касу, купимо, що буде.
— Не хочу на балет і оперу, — запротестувала.
— Тоді давай в театр Заньковецької?
Національний академічний український театр імені Марії Заньковецької завжди мені здавався обділеним увагою, мабуть, через близьку присутність Оперного. Я ніколи там не була, тому мені було цікаво подивитися повноцінну виставу, де грають театральні актори.
— А давай! — погодилась я.

Ми придбали білет на виставу «Марія Заньковецька». Це був спектакль про творчий шлях жінки, на честь якої й названий цей театр.
— Це ж треба! Напевно, кінець сезону, якщо нам дісталися передні місця, — констатував хлопець, тримаючи у руках білети.

Ми пройшли у широкий напівпорожній зал і зайняли свої місця. У порівнянні з Оперним, коли я ходила на балет з Тамарою Романівною, тут було мало відвідувачів. Людей, напевно, з п’ятдесят, не більше. Сергій каже, що так завжди в кінець сезону. Але цей контраст не давав мені спокою. Закрадалася думка, що просто ця п'єса погана.

***

Спектакль минув успішно. І, хоч людей було небагато, всі аплодували стоячи. Актори в цьому театрі просто неперевершені. Під кінець я плакала і витирала рукавом сльози захвату.
За останній рік багато що бачила. За останній рік я взагалі багато що змінила. Усе моє життя, як веселі гірки, і після вистави я відчувала, що була на вершині задоволення і якогось усвідомлення. Мені здавалося, що я почала розуміти якісь звичайні речі.
Мої висновки: завжди йти за мрією і за талантом, шукати шлях до себе, бути закоханою у свою роботу. Марія Заньковецька – приклад того, як ми повинні ставитися до своєї мрії.

Я не мала жодного таланту. Не мала більше мрій. Все, чого хотіла, – більш спокійного життя. Досягнути цього начебто легко. Вистачить лише одружитися з Сергієм. За його надійною спиною я вірю, що віднайду свій спокій.

— Як тобі вистава? — запитав Сергій, коли ми вийшли з приміщення і вдихнули вечірнє повітря.
— Неймовірна! Актори дуже талановиті.
— Ти була колись на виставах?
— У Костопіль одного разу приїжджали актори з Рівного і ставили виставу. Нас із класом повели дивитися постанову за повістю Івана Нечуя-Левицького. Але мені щось не дуже сподобалось. Можливо, тоді було ще рано торкатися мистецтва, а, можливо, – не сподобались актори.
— Ніколи не розумів, для чого школярів насильно водять у театри, музеї, виставки… — буркнув хлопець. — Це ж прямий шлях відбити будь-яке бажання на творчість. Однокласники висміюють акторів, картини, музейні експонати. Під час цього ще й відверто нудьгують. І у нас з'являється думка, що це абсурд і нудьга.  
— Точно, — підтвердила я. — Чесно кажучи, до останнього думала, що вистава мені не сподобається.

Коли ми вийшли на площу Соборна і попрямували до машини, я не стала запитувати хлопця, де ми будемо спати. Зрештою, в автомобілі ще оду чи дві ночі зможу перебути. А там, якщо все піде за планом, буду спати у своїй квартирі.
От лише одна думка тривожить: «Куди сховати тіло?» Я ж маю порішити шукача сережок. За моїми планами Сергій в цей час повинен страхувати мене з кухні, яка розташована праворуч від коридору. А коли я встромлю ніж в горлянку тому дурню, то скажу хлопцю, що зробила це з переляку. Думаю, що повірить, і допоможе позбутися тіла. От тільки як це зробити, якщо квартира була у центрі міста, я не могла вигадати.

Мені здавалосяся, що факт смерті того чоловіка і так мене заспокоїть. З іншого боку – мені нічого не заважало просто скинути його на другий поверх. Головне, щоб сусіди не почули. А там нехай самі розбираються.
Я втечу на деякий час і потім повернуся у своє законне помешкання.
— Про що думаєш? — запитав хлопець, коли помітив, що я дивлюся лише собі під ноги.
— Про справедливість, — відповіла я, анітрохи не збрехавши.
— І які висновки?
— У будь-який спосіб, але справедливість повинна звершуватися.

***

Цієї ночі ми знову спали в автомобілі. Я була не проти.
Вечеря із супермаркету смакувала по-особливому. Подобалося кусати відірваний шматок хліба, запиваючи соком «Sandora».

Я швидко провалилася в сон і навіть не усвідомила, коли прокинулася серед ночі.
Лежачи на спині на опущеному автомобільному кріслі, відчувала, як мене огортала темрява. Нічого не могла вдіяти. Вона наростала нічним кошмаром і ні руки, ні ноги, ні пальці не могли рухатись.
«Невже знову?!» – стрельнуло в голові.
Давно у мене не було цих нічних жахіть. Залишалося лише спостерігати за пітьмою, яка обіймала мене.

Раптом я побачила силует жіночого обличчя.
— Я ж казала не закохуватись, — мовив голос.
Моє серце закалатало з шаленою швидкістю. Хотілося закричати й вибігти на вулицю, але це було неможливо.
— Я ж казала не закохуватись, — повторював образ жінки.
«Та хіба я вина? – подумала. – Хіба ж це планують?»
— Ти знала, що так станеться, — відповів голос, ніби читаючи мої думки.
«Я не знала. Я не знала. Я не знала», – гуло у голові.
— Тепер тебе нічого не захистить.

Серце продовжувало калатати, коли темний дим розвіявся, а тіло знову було мені підвладне.
«Що це все означає?»
Було страшно. Я думала про свій задум і до мене підкрадався сумнів. Здавалося, що від цього моменту моя вдача покинула мене і тепер сподіватися на себе я не можу.
«А раптом нічого не вийде? – думала. – Раптом чоловік вихопить ніж з моїх рук і сам уб'є мене на місці?»
Сергій мирно сопів збоку, не знаючи, що в його автомобілі був присутній дух потойбіччя. Як же добре іноді просто жити й не переживати. Добре, коли совість чиста і не маєш задумів, схожих на мій.

Вбивство – гріх. То чому під час війни воно виправдане? Цей чоловік оголосив мені війну. Хіба я не маю її завершити?
Думки поволі заспокоювалися і я знову віддалася царству Морфея.
Снилися тривожні сни, де була Мері, яка сміялася мені в обличчя, і колишня хазяйка Тамара, яка в коридорі чистила килим від крові.
Картинки змінювались і моя тривожність переростала в схлипування.
«Складно чинити справедливість, особливо, коли власний розум йде проти тебе».