25

Людська слабкість – це коли ми завжди оглядаємося назад, на свої невдачі.
Минуле примарою чіплялося до мене і його не заглушив би навіть сьогоднішній успіх. Хто може стільки досягнути, лише закінчивши перший курс? Студенти їздять до батьків, беруть торби з харчами та приїжджають у свої занедбанні гуртожитки. Потім, поївши, складають контейнери для їжі й все повторюється.
Я ж маю особисте житло і непогану роботу. Продукти у батьків не беру, до того ж купила мамі шубу зі своєї зарплатні.
Вже давно була північ, коли ми їздили по нічному місту. А думки про те, що мій успіх зникне від того, що я закохалася, виїдали мозок.
— Куди їдемо? — сонно запитав хлопець.
— Мені нема куди.
Нічний, стомлений Львів, який уже давно припинив свій звичний рух, був прекрасним.
— Хочеш в готель? — запропонував Сергій.
— Хочу тут.

Ми опустили сидіння старенького жигуля і лягли, поглядаючи одне на одного.
— Добре з тобою, — сказав він.
«Хіба добре бути з тією, яка зраджувала?» – подумала я. Зрештою, можливо, кохання таке і є: жорстоке, складне і не піддається здоровому глузду.
Якби мені зрадили, я б не пробачила. А Сергій? Чому він пробачив?
— Я кохаю тебе, — мовив тихо, дивлячись мені у вічі.
— І я тебе, — сказала правду.
Що ж воно за страшне почуття, коли і добре, і душа не на місці?

Хлопець гладив моє волосся і його дихання сповільнювалось. Я думала про те, що більше не вийду на роботу. Для чого? Гроші є. Житло є. Можливо, недарма всі живуть за течією… так спокійніше. А спокою мені бракувало.

Сергій заснув, а мої думки не вщухали. Я уявляла реакцію мами, яка дізналася про ту квартиру. Уявляла, як повернулася на навчання в університет, бо Аргаму більше не треба було платити за моє навчання. Уявляла, як кажу тому вірмену, що між нами все скінчено. І уявляла щасливе обличчя його дружини, яка, ридаючи, повертається у свій великий будинок.

Коли я стала такою меркантильною? Коли у моїй свідомості відбулася зміна понять і прагнення більшого? Напевно, тоді, як я одягнула свою першу магічну сережку. Тепер вона, мабуть, втратила свою силу. Я ж закохана. А отже, для мене вона діяти не буде. Єдиний вихід – подарувати ці прикраси своїй майбутній дочці.

Для мене було складно перестати пручатися, спробувати піддатися течії. Після шаленого темпу різко загальмувати неможливо. Чи можливо?
Я дивилася на сплячого збоку коханого і не могла відвести погляду. Так, я хочу бути з ним. Хочу відчувати його дотики, чути його голос, дивитися на його гарне обличчя. Та чи варте це всього? Щось нематеріальне, що називають серцем чи душею, говорило мені «Варте». Я думала і все-таки погодилась – варте.

***

Прокинулася вранці з думкою, що настав новий день. Ця думка, як було останнім часом, не засмутила мене. Хлопець досі спав, скрутившись у клубок, а я вирішила вийти з авто і вдихнути свіжого повітря.
Ми були припарковані недалеко від парку Культури й Відпочинку імені Богдана Хмельницького. Я вийшла у теплий, сонячний ранок і дивилася на пам’ятник Борцям за волю України. Він був із простого каменю, але за ним було велике графіті. Найбільшу увагу приковував малюнок янгола з мечем у руках.
Я думала про те, чи справді янголи можуть вступати у війну? На думку спадали арійці, які воювали з цілим світом, і я впевнювалася – можуть.
— Хочеш, підемо в парк? — почула голос Сергія.
Заспаний він прямував до мене, бо я відійшла від машини, щоб краще роздивитися янгола.
Взяла руку хлопця і рушила під білу арку, яка розділяла трасу, монумент і розваги у зелених деревах.
В парку було ще зовсім тихо, але мені подобалось тут через те, що багато пухнастих, зелених дерев, які були вкриті ранішньою росою, світилися від сонця. Разом з Сергієм все здавалося красивим, витонченим, гармонійним. Ніби, коли я з ним, не існує ніяких проблем.

До речі, мій телефон не відпочивав від дзвінків божевільного шукача сережок. Я вимушена була вчора поставити його у беззвучний режим і зараз аж здригнулася, як побачила понад триста пропущених дзвінків.
— Дивись, — показала хлопцеві дисплей смартфона, — це він.
— Ти ж сама кажеш, що він не знає, як ти виглядаєш.
— Ну?
— То чому ти носиш ці кляті сережки? Зніми їх.
Неприязнь хлопця до моїх сережок була цілком зрозумілою. Він був з тих, на яких говорили «віруючий», оскільки ходив у протестантську церкву. Все, що стосувалося чарів, магії та потойбіччя, він ненавидів.
Але справа стосувалася ще й моєї безпеки. Варто не привертати уваги до себе і все-таки зняти їх. Все одно вони, напевно, більше не працюють.

Я зняла дві сережки повільно через те, що моя інфекція у вухах досі не минула, і поклала їх у маленьку сумочку, яку носила через плече.
Хлопець лише схвально махнув головою.
Сергій мене заспокоїв, бо справді – той чоловік не знав нічого про мене, і не знав, як я виглядаю. Ну і що, що знав, де я працюю. Так, я не стану виходити на роботу. І що він зробить? Пані Наталя відігнала його підозри, щодо мого проживання у квартирі, та і сусіди самі до пуття не знають, кому вона дісталася. Тому нічого нового від них він не почує.

Мені ж залишалося лише будувати нове життя. Щасливе життя, наповнене спільними пригодами із Сергієм. Добре було б повернутися у мою квартиру в центрі. Одружитися і жити там із ним. В одній кімнаті зробити нашу спальню, а в іншій, можливо, дитячу. Це ж прекрасно – мати малого карапуза, який буде кликати мене мамою.

Від цього хлопця йшло світло. Він посміхався і душі було тепло. Це схоже на зиму, коли за вікном люті морози, завірюхи, а ти сидиш у теплому будинку з каміном.
— Що будемо робити? — запитала.
— Давай до мене, — запропонував.
Знаю, що буде з батьками знайомити. Не хочу. Страшно, рано ще.
— А чому ти до Амстердаму хочеш? — перевела тему в інше річище.
— Хочу поглянути, як виглядав Содом до того, як був зруйнований.
— Що? — незрозуміла я.
— Амстердам – місто свободи. Він – уособлення людських поривань. Ти б не хотіла подивитися на місто, у якому немає чітких табу і лінії дозволеного розмиті?
Люблю, коли Сергій розмовляє про речі, які я зовсім не розумію. Я нічого не знаю про Амстердам, окрім того, що це – столиця Нідерландів. А про самі Нідерланди знаю лише те, що у них є столиця – Амстердам.
— А ти де хотіла б побувати? — запитав мене.
Я не хотіла нікуди їхати. Принаймні ніколи про це не думала. Мене не захоплювали подорожі. Я взагалі не розуміла, як можна викидати гроші на поїздку в країну, де немає родичів і знайомих. Бути весь час в ризику і при цьому ще насолоджуватися. Не розуміла. Краще я буду вкладати гроші у власне майбутнє.
— Я хотіла побувати у Львові. Моя мрія здійснилася, — засміялась я.
— Ну, тоді час придумати іншу мрію, — посміхнувся хлопець. — Яка країна тобі найбільше подобається?
Та мені байдуже на інші країни. Після безвізового режиму всі лише і триндять про подорожі. От як пояснити думку про те, що я люблю жити там, де живу? Тут безпечно. Тут всі розуміють твою мову.
— Україна, — відповіла, сміючись.
Сергій похитав головою.
— Та хіба ти не хочеш за кордон?
— Ні.
— Це добре, не будеш канючити у мене гроші на Мальдіви, — засміявся він. — Але в Амстердам зі мною поїдеш.
— Добре, — погодилась.

Розмовляючи з Сергієм, я впевнювалася в тому, що в нас зовсім різні правила життя. Він бачив його з одного боку – в рожевих окулярах, бо радів з простих речей, як дитина, з іншого – дивився на деякі речі скептично. Він вважав, що в житті все просто: батьків потрібно цінувати, дружину – кохати, працювати задля добробуту сім'ї і залишатися вірним собі. Все у нього просто. Він знав, куди йде і для чого. Його дорога – це щасливий шлях до чистої совісті. Я ж просто його слухала. Мені не було що сказати. Я не знала, чого хочу. Не знала, куди йду.

Ми були біля пластового дитячого майданчику, коли я, глянувши на телефон, крім пропущених від надокучливого шукача сережок, помітила номер Аргама. Передзвонити? Не знаю. Я викинула його каблучку, давши цим знак більше не контактувати з ним. А робота? Не вийду. Хай звільняють. Мені байдуже. Буду пливти за течією разом із Сергієм. З ним безпечно.

— Хочеш їсти? — запитав він. — У нас ще є гроші.
— Це добре, — посміхнулася я. — А як закінчаться, можемо ще заробити в центрі.
— Точно, — погодився.
Ми не могли визначитися, куди нам йти снідати, тому вирішили діяти іншим шляхом. Знайшли найближчий супермаркет і накидали в кошик різних смаколиків: тістечка, цукерки, ковбаса, хліб, сік… Ми брали все, що привертало нашу голодну увагу.
— Краще не ходити в супермаркет голодними, — сказав Сергій.
— Точно, — засміялась я.

Коли вийшли з супермаркету на вулиці Шота Руставелі, моє тіло заніміло від страху. Через дорогу на нас дивився той самий шукач моїх сережок. Він уп'явся у мою фігуру своїми темними очима і земля пішла з-під ніг.
— Мерщій в машину, — гукнула я хлопцю і поспішила до жигуля.
Він не став мене допитувати. Швидко відкрив авто і всунувся за кермо разом з пакетами.
— Заводь! — вже кричала я в салоні машини. — Це він!
Мотор старого жигуля видав голосне ревіння і ми зрушили з місця.
Весь цей час чоловік, який стояв через дорогу, м'явся з ноги на ногу, бо не міг перейти переповнений автомобілями шлях.
Коли, нарешті, світлофор засвітив зеленим, він побіг за нашим авто, але ми вже поїхали.

— Встигли, — видихнула я з полегшенням.
Сергій дивився прямо на дорогу і не видавав ні звуку. Було видно, що він не задоволений.
— Що? — запитала.
— Віддай йому ті кляті сережки. Нащо вони тобі?
— Вони мусять перейти в спадок. Я не можу їх просто відати.
— Щось мені підказує, що в нього не все в порядку з головою. Він без перестанку тобі телефонує. Ночує під дверима твоєї квартири. До того ж ти його назлила. Софіє! Ти взагалі розумієш, що у світі існують психи, з якими краще не зв’язуватись?!
Сергій глянув на мене, ніби очікував відповідь. Я лише опустила голову.
— Дай телефон, — попросив хлопець.
Без вагань я простягнула до нього свій старенький смартфон.
Було зрозуміло, що Сергій хоче зателефонувати тому чоловіку.

— Алло, — прозвучало в салоні. — Я її чоловік, що Вам потрібно?
«Чоловік? Сергій теж вирішив вступити в нашу гру? В мене вже є мама – пані Наталя, а от тепер чоловік – Сергій».
— Вона віддасть Вам сережки, я особисто це проконтролюю.
«Що? Він за мене буде вирішувати, як мені чинити?»
— Так, зараз під’їдемо.
«Він геть здурів?»
— Що ти робиш?! — закричала я.
— Ми дамо йому те, що він хоче.
— Розбігся! Я не віддам йому родові сережки.
— Віддаси, — спокійно відповів він.
— Зупини авто! — крикнула я.
— Ні.
— Зупини це кляте авто!
Сергій мовчав і лише дивився на дорогу перед собою.