22

Магія, містика, чарівні сережки… мене не рятувало навіть те, що я носила їх із собою в сумочці. Я стояла перед хлопцем, відмовившись приймати його букет. Кульмінацією стало те, що Аргам, ніби павич, вийшов зі свого авто й одразу взяв мене за талію.
— Ти хто такий? — запитав він поблажливим голосом.
Його манера видавала презирство до приголомшеного Сергія.
— А Ви хто? — спитав у відповідь спантеличений хлопець.
— Її майбутній муж.
Аргам схопив мою руку, де було кільце з каменем, яке чоловік подарував при освідченні.
— Бачив?
Сергій глянув на каблучку, а потім мені у вічі.
«Чому ти не сказала?» – говорили його очі.
«Вибач», – відповідали мої.
— Вали, щоб духу я твоєго не бачив! — прошипів Аргам.

З букетом в руках хлопець розвернувся і рушив геть. У цей момент у мені ніби щось обірвалося.
Я з ним листувалася у мережі кожного дня, а наші поодинокі зустрічі змушували зів'ялі квіти моєї душі розцвітати. Він єдиний у цьому місті, з ким мені добре, він єдиний, хто став для мене рідним. Я кохаю його. Я хочу бути з ним.
Я хотіла закричати на весь голос. Хотіла зупинити його.
— Єдєм? — голос Аргама не змусив мене відвести погляд від силуета Сергія, що ставав дедалі меншим. — Софія, ми єдєм чи нє?
Я б дала ляпаса цій оброслій мавпі й побігла за хлопцем.
— Агов!
Не дивлячись на чоловіка, повернулася до автівки й сіла на переднє сидіння.
Такою самотньою я була лише до того, як познайомилась з Сергієм.

***

Наступного ранку світ змінився. Яскраві кольори мого насиченого і неспокійного життя набули монохромних відтінків. Триповерховий будинок був занадто чужим, природа за вікном – зайвою, а мій вірмен-наречений здавався чортом, якому було призначено мучити мене.
Нікому не було діла до мого життя. Лише мама вічно переживала, але вона не знала всієї правди.
Залишившись у порожній кімнаті після сексуальної ранкової каторги, де моєю роллю було – виглядати щасливою, я дивилася на ідеальну білосніжну стелю і думала про самогубство. Ні, я занадто боюся будь-якого втручання в організм: крові, пігулок, удушення… Але життя видавалося занадто нестерпним.
Мене оточили демони, які рвали душу навпіл. З одного боку я не могла повернутися у свою квартиру через божевільного, який вб'є мене за кляті сережки, з іншого – чоловік, якого я не кохаю.

Рішення прийшло не відразу, але всередині щось підказувало, що це буде правильно. Потрібно поговорити із жінкою в чорній сукні – Мері. Викликати привидів я не вміла, та й спіритичний сеанс здавався надто небезпечним. Краще піти в місця, де вона з'являлася, і почекати. Зрештою, хіба вона сама не запрошувала мене через підкинені папірці?

Моє життя стало схоже на стару платівку, яка крутить по коло одну заїжджену мелодію й інколи звук занадто фальшивить. А вся ця робота в Аргама Мисаковича, життя у його золотій клітці – схоже на заляпаний патефон.
День за днем я ходжу на роботу, цілую його п'яну мордяку і мрію, що настане день – і цей кошмар закінчиться.
Весілля ми вирішили зіграти восени, бо чоловік хоче вичекати час після розлучення, яке станеться через декілька тижнів.
— Як же не хочеться її відіть, — сказав мій небритий наречений, надягаючи діловий костюм. — Стара відьма, яка вже мені дірку в головє вигризла зі своїми грошима.
«Я теж не хочу тебе бачити», – подумалось.
— Софіє, уявляєш, вона хоче забрати у мене цей будинок! Ха-ха, — засміявся, — ця зануда ніколи в житті не працювала і ще щось з мене хоче.
Будинок? Мої очі вирячились у німому запитанні.
— Не переживай, у неї нічого не получітся, — заспокоював мене він. — Я про все подбав зі своїм юристом. А в мене юрист набагато толковіший і плачу йому я больше, чєм вона своєму задрипанцю.
Впоравшись з одяганням, Аргам нагнувся до ліжка і поцілував мене в чоло.
— Будь чемна дівчинка й іспользуй цей вихідний з користю.

Вихідний і користь не вкладалися в моїй голові. Я давно вже не роблю нічого корисного. Їм їжу з ресторану, всі вихідні сплю в ліжку, на роботі втомлююсь і відчуваю постійний голод. Єдине корисне, що можу зробити, – це піти на Личаківське кладовище у пошуках Мері, але боюся зустріти там божевільного, який мене переслідує.
Можна було поїхати в Миколаїв, але навряд Мері з'явиться серед білого дня у сквері, де багато людей.

Рішення було очевидним – лежатиму в ліжку і дивитимусь американські серіали. Але статися цьому не судилося – телефон заповнив кімнату знайомою мелодією і я підняла слухавку.
— Софі, можливо, зустрінемось? — голос подруги Олени був засмученим. — Ти в центрі живеш, вийдеш прогулятись?
Я не те, що не в центрі. Будинок пана Аргама був за містом у селі Сокільники.
— Олено, ти плачеш? — запитала я, чуючи її шморгання. — Що сталося?
— Мене Макс кинув.
Олена розридалася. Я від несподіванки не знала, що казати. Ця дівчина реально думає, що така мені подруга, що може ось так дзвонити й ридати? Дивно, бо я ні разу не дзвонила, ні їй, ні двом іншим, з якими ми раніше спілкувалися. Так, з Оленою у нас більш тісний зв'язок, але все одно я не відчувала у нас справжньої дружби.
— Він сказав, що нам потрібно розійтись і пішов, — далі ридала в слухавку вона.
Цього мені не вистачало. Я хотіла сьогодні просто дивитися серіали. Як же я втомилася від свого життя.
— Давай зустрінемося в Ашані, — запропонувала я.
Не хотілося зустрітися з Сергієм, який, можливо, вирішив пограти в центрі сьогодні.
— Не хочу в Ашані, давай в центрі, — наполягала Олена.
«Дідько, а я взагалі не хочу з нею зустрічатись. Вона ще умови ставить».
— Я не хочу, — врешті, наважилась сказати правду.
— Ну добре, тоді в Ашані, — погодилась Олена.
— Ні, ти не зрозуміла. Я не хочу з тобою зустрічатися. Правильно зробив Макс, що тебе кинув. Для чого йому така провінціалка, як ти?
— Що? — голос в слухавці був ошелешеним. — Софіє, що з тобою? Ми ж подруги.
— Ми хто? Подруги? І що ти як подруга знаєш про мене?
У слухавці чула лише схлипування дівчини.
— Отож-бо! Пішла ти, Олено!
Я вибила і подумки лайнулась, що тепер серію потрібно знову вмикати й дивитися рекламу.

До кінця дня мені вдалося провалятися в ліжку. Іноді я живилася з холодильника залишками вчорашньої вечері. Готувати на ідеально-чистій кухні не хотілося. Аргам говорив, що вони з дружиною майже ніколи не готували. В них тут працювали прислуги, та коли Аргам заявив про розлучення – всі вони були звільнені.
Знайти нових було моїм завданням. Раніше я б поставилася до цього з ентузіазмом, але зараз не хотілося нічого. Почала думати, щоб попросити у свого нареченого ще один вихідний або цілу відпустку. Не можу більше так. Все якось неправильно. Я розбила серце Сергія, а цей вигнав свою нещасну дружину, яка, судячи з усього, не пристосована до самостійного життя.
Думаю, весь цей негатив огорнув мене через те, що я зняла сережки й більше їх не одягала. А мені й не хотілося. Для чого? Від депресії? Навряд чи вони допоможуть. Щоб повернути Сергія? Вони так не працюють. Зі слів Мері я зрозуміла, що сережки не люблять справжніх почуттів.

***

Минув місяць після того, як я переїхала до Аргама. Щодня він відвозив мене на роботу і забирав рівно о шостій. Ніхто в офісі не смів мене затримувати. Вже знали, що я захомутала власника фірми. Моя колега Олеся віддалилася від мене. Я розуміла її, адже всі вони вважали мене розлучницею, бо знали дружину Аргама.
Байдуже. Скоро директорське крісло буде моїм, а там вже подивлюсь на їхні моральні душі.
Обідала тепер сама. У піцерію Олеся більше не ходила. А трапезувати самій в офісі – не найкращий варіант. Перше правило коворкінгу – ніколи не їсти наодинці, бо це погано впливає на комунікацію з колективом.

Дорогою додому Аргам розповідав про термінове відрядження по роботі. Мусить поїхати в Київ на тиждень.
— А дружина? — запитала я.
— А що з нею?
— Що робити, якщо прийде?
— З чого ти взяла, що вона должна прійті?
— В неї речі залишились.
— Не прийде, — лише відповів.
Так, зустрічі з дружиною я боялася найбільше. Було соромно дивитися їй у вічі. Я не була впевнена у її поведінці. Хоч Аргам і розповідає, що жінка в нього затуркана, мені все одно страшно.

Зранку я через силу поцілувала губи Аргама, які були на смак, як зубна паста, і почала збиратися на роботу. Без чоловіка залишатися в цьому будинку було лячно. Ні, привидів чи сусідки з котами тут не було. Проте, відчуття самозванки не покидало мене. Мені весь час здавалося, що всі мене засуджують, що я не заслуговую тут жити. Зрештою, можливо, так і було.
Тривожні роздуми про особистий статус у цьому помешканні розірвав телефонний дзвінок. Сергій? Я видалила його номер, але останні цифри належали йому.
— Алло. Сергій?
— Майже, — голос в слухавці був чоловічий, — Софіє, ти почала грати в небезпечну гру. Краще б одразу по-доброму відала те, що тобі не належить. Тепер шансу на спокійне життя у тебе не буде. Я знаю, де ти працюєш. Сам тобі телефонував. Пам'ятаєш?
В голові почала складатися картинка. Невже ті дзвінки на вхідну лінію належали цьому чоловіку. Не Мері?
— Ви хто?
— А ти не здогадуєшся?
Невже божевільний з під'їзду?
— Що Вам потрібно? — байдуже запитала.
— Твої сережки, які ти знайшла у Миколаєві.
— Добре. Я віддам їх Вам.