20

Настав час брати бика за роги. А точніше – мого багатія Аргама. Потрібно з’ясувати всі його статки й дату нашого весілля.
Мені вдалося зняти сережки та одягнути подаровані моїм заможним нареченим. Сережки-цвяшки з великим прозорим каменем посередині й маленькими по колу. У порівнянні з моїми масивними, ці я не відчувала на бідолашних вухах.

Зайшла у вітальню з широкою усмішкою на обличчі. Вона давалась мені легко, коли я уявляла, що цей будинок скоро належатиме мені.
— Ти прекрасна! — вигукнув Аргам.
Після проведеного тижня в «Озерному краю» я помітила, що мій багатий обранець полюбляє пити. І все б нічого, але він завжди п'яний. У мене почали закрадатися думки, щоб використати це на свою користь. Хіба не гарна картина, коли грошовитий алкоголік під дією градусу потрапляє в аварію, де гине, а все його майно дістається єдиній, молодій, законній вдові?! Картина просто прекрасна, тому я вирішила запитати Аргама про ще деякі нюанси.
— У Вас є діти? — спитала я.
Чоловік розплився у посмішці.
— Є.
«Дідько», – лайнулася подумки, не видаючи цього.
— Але вони уже нє малєнькіє, старшому двадцять п'ять, меншій – дев'ятнадцять. Вони вирішили жити в Києві, тому я купив їм окреме житло.
«Головне, щоб в цьому вони не були прописані», – подумалось.
Але справа була не лише в прописці. Я отримала помешкання від пані Тамари лише тому, що вона зазначила мене спадкоємицею. Якби не цей її вчинок, квартира б дісталася брату Михайлу.
Цей чоловік не такий простий, щоб можна було змусити його записати мене в спадкоємці. На додачу, певна річ, він краще запише двох своїх дітей.
— Про що задумалась?
Він обійняв мене за талію і дивився у вічі зверху вниз.
— Про цей будинок, — відповіла правду.
— Я знав, що тобі сподобається.
— Зовсім ні, — заперечила я, — хіба Ви щасливі у цій розкоші?
Чоловік притулився до мене всім тілом і я відчула, що він хоче перевести розмову у сексуальну дію.
— Щасливий, — видихнув мені в шию.

Після десятихвилинного марафону на світлому шкіряному дивані він знову навернув пів бокала коньяку.
— Знаєш, я ж не заради тебе йду від жени, — у нього язик трішки заплітався, від випитого алкоголю, — у нас давно все холодно. Я й не пам’ятаю, коли ми спали в одній постєлі. Вона нічим не цікавиться, нікуда не ходить. Зараз поїхала до своєй мами. Там буде расказивать, який я поганий чоловік. А я хороший, Софіє. Я ж хороший, да? Дав їй все. На – бери, використовуй. А вона – "Ні, нічого не хочу". Лише сиділа тут, як стара квочка, і тринділа мені про зміни у світі й про те, що ми всі помремо.

Вислуховувати про дружину мені не хотілося. Уявляю, як вона зараз зі слізьми на очах сидить на кухні маминого житла і ридає.
— Яка ж вона колода. Зачухана, стара сіра миша, — продовжував чоловік.
Мені захотілося перевести нашу бесіду чи, радше, його монолог в інше річище:
— А де я буду спати?
Він перевів погляд від свого бокалу на мене.
— Що? Я нє услишал.
— Я б хотіла дізнатися, в якій кімнаті буду спати, — повторила я.
— Вибирай любую.

Їх виявилося багато. Я ходила по будинку, як лисиця, яка шукала собі нору. Кількість кімнат так і не порахувала. Майже у кожній я відчувала присутність дружини Аргама. До того ж було багато фотографій, де чоловік обіймає її. З вигляду вона була його однолітком: худорлява, з сивими пасмами. Зовсім не виглядала пещеною фіфою, якою я її уявляла. Дивлячись на неї, не скажеш, що її чоловік – великий бізнесмен. Звичайна жінка, таких можна зустріти будь-де.

Я зупинилася біля великого вікна у коридорі на другому поверсі. За склом був доглянутий сад, басейн, дерев'яні лавки та багато квітів. Занадто гарно, занадто по-багатому, аби отримати це все лише через одруження.
З роздумів мене вивела мелодія телефону. На екрані виднілось «Оленка».
Я давно не зустрічалася з трьома подругами з попереднього помешкання. Лише іноді відповідала на їхні повідомлення.
— Алло!
— Софі! Привіт! Ти що, відцуралася від нас? — голос Олени, як завжди, показував те, що вона у гарному настрої.
— Просто багато справ.
— В універі тебе не видно. Твоїх питали, вони кажуть, що не знають.
«Твоїх» – це вона, вочевидь, має на увазі одногрупників. Але розповідати про причини моєї відсутності в університеті не хотілось, як і про бізнесмена-нареченого чи особисту квартиру в центрі Львова.
— Оленко, мені потрібні гроші, — сказала я втомленим голосом, — працюю.
— А-а-а… Слухай, дівчата поїхали додому. Може, ми двоє зустрінемось десь, поїмо? — запропонувала подруга.
— Гаразд, — погодилась я.

***

Вмовила Аргама Мисаковича відвести мене в центр, а тоді він поїхав у невідомому мені напрямку. Я не хотіла розпитувати про його особисті справи. Так само не хотіла вивчати його гнилу, пропиту душу. Хай їде з Богом. Головне, щоб його п'яна мордяка не розбилася до того, як я не отримую його прізвище.

Зустрітися Олена запропонувала у «МакДональдзі», що на проспекті Свободи. Поки ми наминали Біг-Мак на другому поверсі, я вислуховувала університетські плітки.
— А правда, що ти з Сергієм зустрічаєшся? — раптово запитала Олена. Я ледь не подавилася котлетою.
— Що?
— Ну, Сергій поставив у себе у Фейсбуці статус, що зустрічається. А я бачила вас нещодавно, як ви гуляли разом.
Хоч і кажуть, що Львів – велике місто, але говорять це лише ті, хто тут не живе. Бо насправді можна зустріти всіх знайомих, лише вийшовши в центр.
— Ми просто гуляли, — через деяку паузу відповіла я.
— Я бачила, як ви лизалися, — сміючись, додала Олена.
«Та чорт би побрав цю нишпорку».
— Ну… ми просто цілувались, — теж сміючись, додала я.

Через вікно закладу спостерігала за тим, як поступово падало сонце. Підсвічена опера була прекрасною і я згадала, як ходила туди лише раз зі своєю покійною хазяйкою. Біля фонтану роїлися люди, а у вікнах театру Заньковецької ледь мерехтіло світло. Дивлячись за життям вечірнього міста, я завжди ловила себе на думках про Тамару Романівну, про сережки та містику, яка постійно дихала мені у потилицю.

Попрощавшись з Оленою, вирішила завітати до своєї квартири. Не хотіла дзвонити Аргаму, адже мала бажання ще трішки побути без його присутності.
Старий під’їзд нагадував про те, що тут я – вдома. Що мені не потрібно звідси їхати, але відчуття небезпеки все ж таки посилилось, тільки-но я переступила його поріг.
Он у кутку, як завжди, стояли чиїсь складені столи. А он відро і віник. На першому поверсі хтось повісив дзеркало, яке вже давно обросло павутинням і на ньому виднілися маленькі тріщини.