18

Наступний тиждень виявився суцільним жахом, спричиненим безсонням. «Твоя М» це, скоріш за все, жінка в чорній сукні – Мері. Я не могла зрозуміти, що означає «приходь до мене». Куди? В сквер, що в Миколаєві, чи на Личаківське кладовище?
Знесилена роботою і безсонними ночами я використовувала багато декоративної косметики, особливо – тональний крем і консилер.
Аргам Мисакович цього тижня заходив у офіс. Він завжди прямував до кабінету директора Олександра Петровича і ми лише одного разу зустрілися з ним поглядом. Побачивши мене, він видавив з себе щось на кшталт посмішки і пішов по своїх справах.

Кожного дня я відчувала себе розбитою. Робота вже не захоплювала мене, прихід весни й розквітання квітів теж не хвилювали. Єдине, що я хотіла, – відпочинку. Хотілося часу, щоб обдумати останні події. Скласти план дій. Але під час роботи зосередитись на особистому житті не вдавалося, а вдома мене мучили скрипи та стуки у квартирі. Все починалося тоді, коли я вимикала світло. Шурхіт, тупотіння лап чи то в мене по квартирі, чи то відлуння від сусідських котів. Все грало на моїх нервах і мені здавалося, що я божеволію.

В суботу я ще не повністю прокинулась, як мій телефон розривався від дзвінків Аргама Мисаковича. Я підняла слухавку лише з п'ятого разу.
— Алло, — мовила сонним голосом.
— Ой, ти ще спиш?
А з першого разу, коли я не відповіла на виклик, він це не зрозумів? Зараз же лише восьма ранку.
— Спала. До цього часу.
— У мене для тєбя сюрприз, — радісно заявив. — Буду біля твого під'їзду о дванадцятій.
Навіть не запитав, чи я згідна. Не пояснив причин свого мовчання протягом тижня.
— Гаразд, — погодилась я.

У автомобілі ми їхали, розмовляючи про буденні речі: погода, політика, робота. Як помітила, що виїхали за місто, я напружилася.
— Куди ми їдемо?
— Сюрприз.
Ми рухалися автошляхом Львів-Пустомити-Меденичі. Я дивилась у вікно і хотіла зараз бути будь-де, лише не тут, не з цим чоловіком.

Автомобіль зупинився на стоянці бази відпочинку. Я озирнулася і зрозуміла, що ми перебуваємо у якомусь селищі.
— Де ми? — запитала.
На моє запитання чоловік не відповів, лише взяв за руку і провів крізь великі металеві ворота, на яких виднілась назва «Озерний край».

Всюди було багато дерев, маленькі одно- і двоповерхові будиночки, озера, спортивні площадки, альтанки. Пахло шашликами й повітря було наповнене сміхом відпочивальників. Була тут особлива атмосфера, від якої всі тривожні думки зупинялися.
— Ти колись ловила рибу?
«Ми прийшли на рибалку?», – запитання я так і не озвучила.
— Тут можна ловити рибу і тут же готовіть.
Чудово. От тільки запах свіжої риби я не люблю, тому просто посміхнулася.

Коли заздалегідь помітила, що ми наближаємося до дерев'яного столика, який розташований біля маленького озерця, я розтанула в усмішці. На столі були живі квіти та безліч страв з м'яса, риби, овочів.
«Що відбувається?» – поставила німе питання, дивлячись на чоловіка.
— Сюрприз, — відповів він на мій погляд.

Ми сиділи за столом і куштували вишукані страви. Давно я не була в такому єднанні з природою. Життя у Львові настільки поглинуло мене, що я забула про те, що можна ось так недалеко від міста провести час біля озер, пухнастих дерев і ще й працівники закладу бігають по території, щоб задовольнити кожного клієнта.
— А скільки тут коштує зняти будиночок? — запитала я, щоб розвіяти мовчання.
Чоловік відклав телефон, де безперестанку наклацував комусь повідомлення.
— Что ти сказала?
— Кажу, цікаво дізнатися ціни.
— Для чєго тобі дізнаватися ціни? — здивовано спитав. — Чи ти хочеш за це все розплатитися?
Він розсміявся, а я лише ніяково за ним спостерігала, видавивши з себе люб'язну посмішку.
— Оплатити все, — чоловік обвів руками довкола себе, — можу тут лише я.
Його пихата манера змусила мене опустити голову у свою тарілку і більше не підіймати тему грошей.
— Як там робота? — запитав.
— Добре, скоро буде готовий план майже від всіх працівників.
— Почєму майже?
— Новенькі не можуть виконати план в перші місяці.
— Якби всі працівники виконували план, я б назначив тебе директором.
Я здивовано підняла очі на Аргама Мисаковича.
— Хочеш на місце Олександра Петровича?
Не знаючи, що відповісти, я лише трішки нахилила голову й стиснула губи.
— Буде в тебе свій кабінет, секретар і, головне, будеш керувати чорною роботу, а не виконувати її.
Нарешті, я наважилась заговорити:
— У мене ще немає вищої освіти.
— Купім, — легко відповів.
— Як? Мені лише вісімнадцять!
— Купім екстерном. 
Спираючи цю розмову на те, що чоловік добряче напився коньяку, я вирішила просто погодитись.
— Добре! Це чудова можливість.
— Це, якщо работніки будуть виконувати план, — закашлявшись, додав. — Всі работніки.

Далі теми роботи ми не торкалися. Після трапези на природі ще прогулялися територією бази. Коли ми були на маленькому дерев'яному містку, який простягався над зеленим від водоростей озером, чоловік став на одне коліно.
— Софіє, я нарешті прийняв первоє вєрноє рішення за свою жизнь…
Я схопилася за ручки моста, бо земля йшла з під ніг. Що відбувається?
Чоловік дістав з кишені маленьку коробочку і простягнув її до мене. Блиск великого каменя затьмарив мої сумнівні думки.
— Ти вийдеш за мене?
Я була задоволена. Мій план спрацював. Останній час я вважала, що план приборкання багатія Аргама Мисаковича безповоротно провалився, але ось він стоїть на одному коліні з коштовною каблучкою. Але гра має продовжуватись.
— А як же Ваша дружина?
— Ми розлучаємось.
Так от чому чоловік не хотів зі мною спілкуватися. Напевно, дружина влаштовувала істеричні вакханалії. Я її розумію.
— Я не знаю, ем-м… можна мені подумати?
— Софія! Я заради тебе кидаю свою дружину, я хочу почути відповідь.
Твердий голос чоловіка збивав мене з пантелику.
— Я маю відповісти негайно? — перепитала.
— Мілая, я дам тобі все, що захочеш. Хочеш квартиру во Львовє? Хочеш автомобіль? Повір, ти будеш щаслива!
— Мені не потрібні гроші! — заперечила я. — У мене є квартира у центрі Львова!
— Хіба ти її не орендуєш?
— Вже ні, я її придбала.
Чоловік все ще стояв на одному коліні й люди, які проходили повз, затамовували подих. Вони не розуміли, про що ми так довго розмовляємо і чому я досі не погодилась.
— Я згідна бути Вашою дружиною, але не потрібно мене купляти!
Чоловік мерщій підвівся і вперся у моє обличчя колючою бородою. Цілуватися з ним було для мене випробуванням, але потрібно терпіти, аби щось мати. Я закрила очі й віднеслася думками якомога далі звідси. Лише оплески перехожих в цю мить дратували мене.

***

Минув тиждень, як ми з Аргамом поверталися з «Озерного краю». Відпустка була мені потрібна і повертаючись у місто, я відчувала, що змінилася. Всю заслугу віддавала своїм сережкам, тому вирішила все-таки відвідати Мері. Спочатку поїду на Личаківське кладовище, тому що вважаю, що «приходь до мене» однозначно в прямому сенсі означає прийти до її могили.

З Аргамом ми офіційно тепер заручені й наші стосунки переступили межу дозволенного у найнятому одноповерховому будиночку. Він наполягав, щоб я негайно переїжджала до нього. Уявляючи, що буду тепер завжди спати з ним в одній постелі, мене нудило. Після проведення нашої першої спільної ночі він освідчився в коханні. І все було б добре, якби моє серце не було зайняте думками про Сергія. Вже тиждень я не відповідала на його дзвінки, лише відписувала на повідомлення. Не хочу з ним спілкуватися. Відчуваю себе справжньою зрадницею, але, врешті-решт, він має дізнатися, що я виходжу заміж. Тому домовилася з ним про зустріч.

— Можливо, лучше до мене? — запропонував Аргам, коли підвіз мене до мого будинку.
— Дякую, у мене є справи.
— Які?
Невже я повинна тепер про все розповідати?
— Хотіла зустрітися з подругами.
— Хорошо, — ніби дав згоду.
— Я зателефоную, — кинула я через плече, прямуючи у під'їзд.

Коли ввійшла у квартиру, то почула, як двері поверхом вище гупнули, а по східцях хтось затупотів. Я б не наддала тому значенню, якби у мої двері після цього не застукали.
— Хто там? — запитала я, знімаючи з ніг весняні закриті туфлі.
— Сусідка, — знайомий голос з-за дверей належав пані Наталі. — Де ти була так довго? — одразу запитала, коли я відчинила двері.
— Перепрошую!
Не зрозуміла її безцеремонне запитання.
— На твої сережки вже полюють деякі особи, ти повинна їх зняти! — випалила вона.
Я торкнулася мочок вуха і відчула різкий біль.
— Що там у тебе?
Наталя відсунула пасмо волосся.
— Ти хоча б їх обробила перед тим, як надягала?
— Обробила, — відповіла я. — Звідки Ви взагалі знаєте про сережки й хто їх шукає? Для чого?
Ситуація була вкрай не зрозуміла. Я не довіряла цій жінці, яку незрозуміло, як звати: Наталя чи Люба. Але одне я знала точно – сусіди її не люблять, а моя покійна хазяйка вважала її відьмою.
— Це неважливо. Головне те, що хтось помітив твої сережки й думає, що це оригінальна прикраса роду Шенборн. Але це підробка.
— Що? — я була вражена тим, що цій сусідці відомо все про мої сережки.
— Софіє! Коли тебе не було, приходив якийсь чоловік і намагався відчинити двері. Коли він мене побачив, то сказав, аби я передала тобі, щоб ти повернула сережки до могили Мері Шенборн.
— Маячня! Я не знаю ніякого чоловіка, якому потрібні мої сережки.
— Софіє! — зненацька крикнула сусідка. — Поверни ці кляті сережки, це все одно підробка.
Не розуміючи, що ця божевільна верзе, я попросила її вийти з квартири.
— Я не знаю, що це за чоловік, але краще тобі зробити, як він каже, — лише промовила сусідка, вийшовши геть.

До вечора я розбирала речі Тамари Романівни. Мені було цікаво відтворювати картину її життя. В сімейному альбомі було багато фото, де вони разом з чоловіком. Раніше пані Тамара була справжньою красунею: струнка, волосся спадало до попереку, приємне молоде обличчя. На багатьох світлинах був один чорний, вгодований кіт. Мабуть, він заміняв дітей цій бездітній парі. Я не встигла запитати у неї, чи були у них колись діти. В тому, що зараз їх немає, я впевнена. Напевно, товстий чорний кіт справді був їм за дитину, бо на багатьох світлинах видно, як вони його любили. Припускаю, що раніше Тамара Романівна дуже обожнювала цих тварин, аж поки її улюбленець не помер.

Відклавши світлини, я далі заглядала у різні щілини життя моєї колишньої хазяйки. Мені хотілося віднайти якийсь знак, хоч щось, щоб змусило мене заспокоїтись. А переживала я через розмову з її братом Михайлом. Я все не можу уявити його реакції на те, що я успадкувала житло цієї нещасної жінки. Боялася, що він захоче мене вигнати, подасть у суд або розправиться особисто. Я ж не знала, що то за людина.

Я вимкнула світло у кімнаті й підійшла до вікна. Любила в темряві дивитися на ілюмінацію будівель у центрі міста. Ковзала очима по архітектурних пам'ятках і мені подобалось, як вечірній Львів уповільнює свій рух. Усюди була тиша і спокій. Аж раптом я побачила силует чоловіка, який вийшов з-під темної стіни монастиря на освітлену ділянку. Він стояв, піднявши голову, і дивився прямо в моє вікно. Від такої несподіванки я відскочила від скла. Серце затріпотіло зі скаженою швидкістю, а по тілу пробіг холод. Коли я, нарешті, заспокоїлась, то повільно наблизилася до шиби. Площа спорожніла, а силует чоловіка ніби вітром здуло.

***

Зранку я вже мала при собі у сумочці маленький розкладний ніж і манію переслідування. В голові були лише думки про те, що якийсь невідомий хоче забрати у мене сережки. Віддавати, як порадила пані Наталя, я не збиралася. Все ж таки моє життя лише почало налагоджуватися. Крім того, не покидають думки про саму пані Наталю. Можливо, вона збрехала, адже звідки сама дізналася про мої сережки?

— Маєш гарний вигляд, — гучно мовила Олеся, коли я зайшла в наш офіс. — Відпустка пішла тобі на користь.
— Дякую, — відповіла я, посміхаючись.
— Софіє, я все розумію, — колега говорила вже тихіше, — але чому ти не попередила, що збиралася у відпустку? Тут у мене завал! Я ледь витримала цей тиждень.
«Як же ти до мене давала собі раду?» – хотіла запитати, але вчасно стрималась.

Повертатися на роботу з відпустки виявилось не так легко, як про це розповідають. Я не відчула, що в мене побільшало сил на виконання рутинних справ. Навпаки – я розслабилась і моя робота була схожа на саботаж. Думка про тепле директорське крісло гріла мою душу, тож я вирішила просто набратися терпіння. Головне зараз – втримати на гачку рибку, якою був мій Аргам Мисакович.

Зрештою, цього тижня я зробила все, аби якраз цього досягти. Судячи з його криків у нашому орендованому будиночку в «Озерному краю», він був на сьомому небі від задоволення. Тепер час йти в наступ. Навіть тривожні думки про чоловіка, який полює на мої сережки, не так мене хвилювали, коли я знала, що мене може захистити впливовий бізнесмен.

Перед кінцем робочого дня вирішила зателефонувати Сергію. Я проігнорувала його запрошення щодо знайомства з батьками й більше він мене не запрошував. Хотілося розібратися у своїх почуттях і переконати себе в тому, що він мені не пара.
— Алло! — почула знайомий голос в слухавці.
— Привіт! Нарешті, маю вільний час, можемо зустрітися.
— Невже це сталося?! — засміявся хлопець.
Його голос змушував віру у правильність моїх вчинків зменшуватися. Він цікавий для мене, з ним хочеться бути, хочеться зустрічатись. А ще – хочеться піти далі. З такими не страшно в вир з головою.

Ми нікуди не планували йти. Просто вирішили зустрітися в центрі на вулиці Дорошенка, де я зійшла на зупинці з маршрутки. Перше, що ми зробили, коли побачили одне одного, – міцно обнялися. І в цих обіймах було стільки тепла, скільки б мені вистачило на всю мою душевну самотність.
— Я так скучив, — зашепотів на вухо Сергій. — Чим ти весь час була зайнята?
— Роботою, — посміхаючись, відповіла.
Зрештою, я збрехала лише частково, бо мої стосунки з Аргамом були ще тою працею. Цілуватися і спати з тим волосатим чоловіком було далеким від задоволення.

— А давай на Високий замок? — запропонував хлопець.
Високий замок був ще одним місцем, куди я хотіла піти при нагоді. З фотографій бачила, що це пагорб, з якого Львів – як на долоні.
— Хочеш мене там поцілувати? — випалила я в посмішці.
— Та заради цього я не лише на «Високий замок», я на Говерлу вилізу!
Сергій обійняв мене просто на пішохідній дорозі, через що людям довелося нас обходити.
— Або підкорю Еверест. Віриш? — тихо запитав.
— Вірю.
Тут, в серці міста Лева, наші погляди зустрілися і ми злилися у поцілунку. Гуркотіли трамваї, пахло кавою. І разом з весною я відчувала, що у мені зароджується нове для мене почуття – кохання.