16

Світ закрутився довкола мене. Це усвідомлення прийшло після того, як лікарі констатували смерть Тамари Романівни. Від моменту, коли побачила мертву хазяйку на підлозі її кімнати, я думала, що за мною ходять янголи темряви та літають круки – провісники смерті. Голова йшла обертом. Я сиділа у кімнаті пані Тамари, бо боялася ходити по квартирі. Мені здавалося, що після її смерті я мерщій маю покинути приміщення. Зрештою, а на кого залишити квартиру? Брат з Америки? Я вирішила віднайти її мобільний, щоб йому зателефонувати. Сподіваюся, він ще пам’ятає українську, бо англійською я не зможу з ним спілкуватися.

На Вайбері я знайшла листування Тамари Романівни з її братом, якого вона підписала «Михайлик». Те, що це її брат, я зрозуміла з того, що це був єдиний контакт, кому писала жінка. Всі повідомлення йшли від Тамари Романівни. Вона розповідала про свої переживання щодо самопочуття, про те, що бажає зустрітися. А у відповідь Михайло відписував лише, що зараз не може приїхати й щоб вона не писала так часто. Мені стало шкода свою хазяйку. Вона точно була дуже самотньою людиною. Я раніше завжди вважала себе самотньою, але в мене була мама, а в цієї жінки – єдиний брат, якому і так нема діла до рідної сестри. Я поки передумала телефонувати.

Пузатий сусід, з яким ми влаштували скромний похорон для Тамари Романівни, звався Петром, був лейтенантом на пенсії. Він запросив деяких сусідів, з якими спілкувалася покійниця. Я запитала, чи були у неї друзі, бо все-таки одного разу вона ночувала у якоїсь подруги, але дядько Петро не знав. Ми запросили на похорон хористів і відправились на Янівське кладовище в супроводі дрібного дощу.

За катафалком йшло мало людей. Всі співчували бідолашній самотній сусідці. Зі слів жіночок я дізналася, що у Тамари Романівни вже були інсульти, а цей її добив.

Я вперше за довгий час проміняла улюблене офісне вбрання на чорну сукню. Ковзала поглядом по хрестах і гробівцях, відчуваючи нудоту. В такі моменти розумієш свою безсилість і безпорадність перед смертю. Втім, це наш єдиний шлях. Шлях до кінця. Смерті.

Нарешті, авто зупинилося перед маленьким склепом, обсадженим квітами. Домовину встановили перед монументом, і її обступили присутні. Я стояла, дивлячись перед собою. У моїй голові виникали думки, щоб одягнути сережки на небіжчицю. Чи допоможуть вони їй воскреснути? Все ж не хотілося губити її душу. Хто знає, яку чорну магію я нашу у своїх вухах.

Ми поклали домовину у склеп, сусіди перехрестилися і зачитали молитви. Сусід Петро поставив на місце кам'яну плиту, й Тамара Романівна відійшла у вічність.

***

Згідно з повіряннями душа покійника мандрує рідними місцями, аби згадати все своє життя і відправитись в інший світ. Потойбічний вакуум – як невидимий світ навколо нас, запрошує до себе мерців, аби вони проаналізували свої провини. Раніше я в це не вірила, але, коли повернулася у порожню квартиру, де моторошності додавали картини з котами, мені було лячно. Я оберталася на будь-який звук.

Сьогодні був дев'ятий день після смерті пані Тамари. Відповідно до католицьких канонів у цей день янгол веде душу на блукання у пеклі. Там сили темряви намагаються забрати її собі, але, якщо у душі було багато добрих справ на землі, то вона проходить цей шлях з янголом до раю. Вірити чи не вірити – сенсу не було. Та лиш цей хід думок я не могла зупинити. Смерть – це те, що нас лякає. Коли вона приходить за людиною, з якою ти жила в одній квартирі, стає страшно, щоб смерть не прийшла і за тобою.

Стрілка компасу мого життя завмерла. Перебування у квартирі зводило мене з розуму, але я не знала, що мені робити далі. Зранку до вечора я була на роботі. Дедалі частіше залишалася в офісі допізна. Зрештою, наша компанія працює до десятої вечора. Але приходити занадто пізно було ще гіршим, бо тоді мені ставало значно страшніше.

Сьогодні я прийшла додому раніше. Потрібно було все-таки повідомити того Михайла про смерть його сестри. Хоча я вже незлюбила цього чоловіка, але відчувала, що цей обов’язок лише на мені. Я взяла в руки телефон, аж раптом відчула холодний вітер. Що це? Привид? Я обвела кімнату очима і знову відчула страх. Здавалося, що я більше ні дня не зможу тут пробути. Але ж не можу просто зачинити квартиру і переїхати. Чи можу?

Знову відклавши дзвінок дядьку Михайлу, я вирішила зачинитися у своїй кімнаті й уявити, що нічого не сталося. Це виявилося складно, але мені потрібно було приборкати свій страх, який за останній час не давав мені спокійно дихати. Ще на роботі я почувалася цілком нормально, а от вдома… Я не знала, як мені діяти, а сусідам, які знали, що я просто орендую кімнату, було байдуже. Одна сусідка запропонувала здавати мені одну зі своїх кімнат, але я люб’язно відмовила до того моменту, як зв’яжусь з братом пані Тамари. Насправді я просто не могла зрушити з мертвої точки. Я не уявляла, що мені робити.

Раптом мій телефон відізвався мелодією Славка Святинчука. Я знайшла цього виконавця після того, як мені про нього розповів Сергій. На екрані телефону виднівся невідомий номер. Подумки я благала вищі сили, щоб це був не Аргам Мисакович, який часто телефонував з різних номерів.
— Алло!
— Доброго вечора, чи можу я поговорити з Верещук Софією Володимирівною?
— А хто це? — поцікавилась я.
— Вас турбує приватний нотаріус Шевченко Артем В'ячеславович, чи можете Ви завтра зранку приїхати до мене в офіс?
Я погодилась і поклала телефон. Шевченко Артем? Десь я чула це ім'я. Здається, колись Тамара Романівна щось про нього розповідала. Лиш я не пам’ятала, про що саме вона мені розказувала.

З тяжким серцем через відкладання дзвінка до пана Михайла я лягла спати. Збудження і страх не відходили доти, доки я не провалилася в сон. Врешті, заснула і прокинулася лише під дзвінок будильника.

Зранку, їхавши маршруткою по вулиці Коперника, я рилася у власній пам'яті, але остаточний «камбек» відбувся тоді, коли пригадалася наша нещодавна розмова. Тамара Романівна згадувала, що йде в офіс Артема В'ячеславовича, але вона не уточнювала, що це нотаріус. Невже вона здогадувалась про свою смерть? А сама казала, що нічого страшного. Поки я підіймалася східцями на третій поверх офісної будівлі, у моє плече вхопилася чиясь рука.
— Софія? — випалив голос.
Я обернулася. Переді мною постала жінка середніх років.
Галина? Моя перша хазяйка, у якої я винаймала койко-місце? Невже це вона була єдиною подругою, в якої одного разу й ночувала пані Тамара?
— Ти до Артема В'ячеславовича? — захеканим голос перепитала.
— Так.
— Я теж.
Віддихуючись, жінка йшла біля мене, поки ми не опинилися біля потрібного кабінету. Нас запросили сісти за стільці біля столу і нотаріус почав говорити.

Я не дуже вслухалася в його вступну частину, але застигла на слові «спадкоємець».
— Виконуючи волю померлої, засвідчену мною, приватним нотаріусом, повідомляю Вас, — його погляд уп'явся в мене, — Верещук Софіє Володимирівно, про те, що Ви успадковуєте від покійної Бращук Тамари Романівни її помешкання – двокімнатну квартиру за адресою…

Голос Артема В'ячеславовича покидав мою свідомість, залишаючи по собі лише стан шоку. Я не могла прийняти цю інформацію. Я тепер не квартирантка? Моє власне житло? Весь час я думала, що робити, щоб скоріше залишити це моторошне для мене помешкання, а тепер я – його власниця. І наостанок нотаріус попередив мене про заборону продажу житла впродовж року, від чого моя тривога лише зростала.
— Шановна! У вас бліде обличчя. Все добре? — запитав пан Артем.
— Не впевнена.
Мене починало нудити. Що відбувається?
— Що мені робити? — запитала.
— Тут є деякі нюанси по паперах. Обговорити зможемо потім, у мене на це зараз немає часу, — відізвався він.
— Але чому я? — випалила.
Лише зараз помітила невдоволене обличчя пані Галини. Вона хотіла цю квартиру? Навіть на похорон не прийшла. Взагалі вважаю, що дарма покійна залишила їй в спадок свою дорогу колекцію шуб. Тим паче сусіди більше заслуговують на ці дорогі речі.

— А хто, як не Ви? — запитав мене нотаріус.
— У пані Тамари є брат в Америці!
Очі жінки, яка колись була моєю хазяйкою, округлились.
— Так! У Тамари Романівни є рідний брат, йому має дістатися житло.
— Така воля покійної, — лише обізвався Артем В'ячеславович.

***

Сергій стояв на порозі з букетом кремових троянд. Потім увійшов, озираючись.
— Досі не можу повірити, що таке може статися! — мовив він, знімаючи взуття.
— Я теж.
Ми пішли на кухню, щоб помістити квіти у вазу й попити чаю. Я поставила чайник і сіла на дерев'яний стілець.
— Тут все таке старовинне, — констатував хлопець, — а ще так багато турок.
— Я теж помітила.
— Хазяйка любила каву?
— Любила.
— Але ж у неї було хворе серце! — здивувався хлопець.
— Іноді люди вбивають себе самі через неможливість відмовитись від задоволення, — сумно вимовила я.

Я налила води у кухлики, які були у Тамари Романівни, й кинула туди по пакетику чорного чаю. Він був мій. Я не знала, що робити з продуктами пані Тамари. Багато з них ще були в хорошому стані. Були каші, мука, цукор... Якась внутрішня тривога не дозволяла торкатися її їжі. Мені потрібно було розібратися з багатьма її речами. Раптом я задумалась. А що робити з її картинами? Вона ж казала, що вони оригінальні. Вони мали цінність для моєї хазяйки і, мабуть, матимуть цінність у якогось колекціонера. Але мені не хотілося їх продавати. Мені не хотілося жодну річ з цієї квартири відправляти на смітник. У мене було відчуття, що я не маю жодного морального права, навіть після отримання квартири, позбуватися її речей.

Мої тривожні роздуми обірвала пропозиція Сергія:
— Я хочу познайомити тебе зі своїми батьками.
— Що?!
Від несподіванки у мене ледве кухлик з чаєм з рук не випав.
— Ми вже зустрічаємось кілька місяців, і я подумав, що варто рухатись вперед.
Я засміялася.
— Сергію, ми ж навіть не цілувались!
— То поцілуймось.
У моїх грудях щось заворушилося. Забракло повітря і я зашарілася.
— Добре, коли?
— Зараз.
Хлопець нахилився через стіл і взяв мене рукою за підборіддя.
У цей момент мені здалося, що я вже на межі, тому відштовхнулась на спинку стільця.
— Я маю на увазі, коли зустрінемось з батьками? — уточнила я.
Хлопець виглядав спантеличеним і мені стало його шкода.
— Давай я заберу тебе після роботи! — запропонував він.

Я не можу з ним цілуватися. Це змусить мене закохатися, а я поки не повинна це допустити. Так, теоретично, я вже маю власне житло, але поки ще рано. Я мушу владнати все з документами. Через рік продам цю квартиру і куплю будинок за містом. Цього року закохуватися не планую.

Випровадивши Сергія з квартири, я дивилася у вікно, де бігали люди, яких застала негода. Люблю отак бути в приміщенні, коли йде дощ. Я не можу досі повірити, що моє бажання власного житла виконалось так швидко. Декілька місяців носіння сережок – і на тобі квартиру. Щоправда, я ніколи не думала, що отримаю її ціною життя іншої людини. Я лягла раніше спати, але думки не покидали мене. Завтра матиму багато справ у офісі, бо сьогодні я взяла відгул. Потрібно буде надолужити деяку роботу.
Вночі мені так і не вдалося міцно поспати, бо нестерпні сусідські коти нявкотіли й навіювали страх. Я намагатимусь до цього звикнути. Бодай рік протриматися треба.