14

Я любила вихідні. Можна повалятися досхочу в ліжку, дивлячись відео на Ютюбі і гортаючи стрічку новин у Фейсбуці. А коли живіт починає гарчати, я йду і роблю собі бутерброд просто, щоб приборкати свого внутрішнього звіра.

Мій особистий простір вихідного дня був порушений дзвінком мобільного. На екрані виднілося «Аргам Мисакович». Руки затремтіли. Це був власник компанії, в якій я працюю. Серце тупотіло.
«Що йому потрібно, та ще й у вихідний?»
Ніколи раніше я особисто з ним не спілкувалася. Моїми керівниками були старша менеджерка Олеся і кремезний директор Олександр Петрович. А от навіщо я потрібна шановному Аргаму, я не могла навіть уявити.
— Добрий день, слухаю, — відізвалася я, провівши пальцем по екрану.
— Софіє? — перепитав голос.
— Так, Аргаме Мисаковичу, — ледь вимовила складне для мене ім'я.
— Добрий день, — голос говорив з вірменським акцентом, неправильно розставляючи наголоси, але українською мовою. — Я хочу з Вами зустрітися, щоб обговорить роботу.
— Коли? — одразу випалила я.
— А коли Вам удобно?
Акцент і вживання росіянізмів не бентежили, проте не назвіть мене ксенофобкою, та мені ніяково зустрічатися з владним чоловіком середніх років вірменського походження.
— Мені зручно буде завтра до обіду.
Здається, прогулювання пар стає для мене звичкою.
— Добре, тогда я заїду за Вами в дєсять утра. Скажіть свій адрес.
В мене аж мурашки роздратування пробіглися тілом через його ламану мову. Краще б розмовляв виключно російською.
Я продиктувала чоловікові адресу і він виключив телефон. Ні тобі «До побачення» чи «Бувайте». Наявність грошей не скасовує ввічливість. Але щось доводити таким людям немає сенсу.

Зібравшись з останніх сил, я все-таки встала з ліжка й одягла свій улюблений домашній прикид: чорна майка і такого ж кольору рейтузи. Ідеально для дому. Зручно і, головне, прати можна нечасто.

На кухні я застала Тамару Романівну, яка сиділа за столом і їла макарони з котлетою. Вона завжди говорила, що сніданок – найважливіша трапеза, тому постійно снідала не так, як звичайні люди. Зазвичай це були м'ясні страви, борщі, голубці…
— Доброго ранку, — привіталася я.
— Доброго ранку, Софійко!
Я заварила собі філіжанку розчинної кави й сіла за столом біля пані Тамари.
—То, що то за хлопець? — почала вона.
На диво, мені захотілося поділитися з жінкою про Сергія. Мамі я не наважусь розповісти, бо вона буде хвилюватися, що стосунки вплинуть на моє навчання. А от хазяйка викликала у мені якусь симпатію.
— Він навчається в нашому університеті, Сергієм зветься.
— На кого навчається?
— На юриста.
— Людей з юридичною освітою зараз багато, а от розумних юристів – зась, — промовила жінка, наминаючи велику котлету.
Не погодитись з цим визначенням я не могла. Зрештою, після навчання я сама стану просто людиною з освітою. Працювати за спеціальністю, скоріш за все, не буду.

До вечора ми з пані Тамарою провели день вдома. І, лише коли настав час зборів, моя господиня знову виглядала так, ніби зібралась на червону доріжку. Здавалося, що всі її вишукані вбрання лише і чекають таких нагод.

Цього разу я вирішила не виділятися й одягнула теплу червону сукню, яку нещодавно придбала, коли їздила на свята до батьків. Вона була до колін, тому в ній було досить тепло. Я одягнула свій єдиний чорний пуховик у той час, як Тамара Романівна вбрала новеньку шубу.
— Норка? — запитала я.
— Угу, — задоволено кивнула вона.
Я б теж хотіла шубку. Совість про вбитих тварин мене не мучитиме. Головне, щоб я не своїми руками їх вбивала. І так, я не вважаю, що це – одне і те саме.

Коли ми ввійшли у театрон, так Тамара Романівна називає глядацький зал, мої губи оніміли, а язик став неконтрольованим. Через це я говорила забагато слів захоплення і вдячності за запрошення. Пані Тамара лише вдоволено посміхалася.
Усі місця у залі були заповнені. Ми сиділи в центрі. Видимість сцени була чудова. Я дивилась із захватом на балкони… Все це світло, розписи на стелі, глядачі у вишуканому вбранні. Мені здалося, що я перебуваю на прийомі у якогось короля.

Коли в залі вимкнули світло і на сцені запурхали «лебеді» у мене виникло відчуття, що я – один з них. Отак стрибаю, іноді радію, але більшість часу я скоцюрблена пташка, яка хоче влаштувати своє життя.

Після завершення вистави ми з пані Тамарою вирішили трішки прогулятися дорогою додому. Місяць висів над Львовом так низько, що заливав усю площу своїм сяйвом. Лише зараз я помітила, що моя хазяйка стала мовчазною після вистави.
— Про що думаєте? — наважилась запитати я.
— Про життя, — тихо відповіла вона.
Розпитувати далі я не думала, але жінка вирішила все-таки продовжити:
— Колись ми ходили по театрах, музеях і філармоніях з чоловіком. Його немає зі мною вже понад двадцять років, але досі не можу повірити, що люди так просто можуть зникнути з нашого життя. Я пам'ятаю, як після таких культурних заходів ми прогулювалися вечірнім містом. От і зараз вечір дуже схожий на ті, що залишились у моїй пам'яті.
— Видно, у Вас був хороший чоловік.
— Хороший, — погодилась пані Тамара. — Я не наважилась за весь цей час створити іншу сім'ю. Знаю, що такого, як він, більше не буде. І це говорить у мені не романтизм, а життєвий досвід.
Після цих слів вона затихла, а я не знала, що відповісти. Врешті, я зібралася і запитала:
— А родичі у Вас є? Я ніколи не чула, щоб Ви говорили по телефону.
— Є брат. Він живе в Америці. Іноді розмовляю з ним по тому… ну те, що з відео!
— Скайп? Вайбер?
Тамара Романівна махнула рукою і засміялася.
— Точно! Вайбер! Все забуваю назви ваших нових технологій.
Я посміхнулась у відповідь.

Дорогою додому ми поспілкувались про моє навчання і плани на майбутнє. Я сказала пані Тамарі, що планую купити житло у Львові, і що інших мрій поки у мене немає. Вона розповідала мені про зміни у місті, які почалися у дев'яностих роках. До цього Львів був більш тихим і в центрі не було такого галасу, який можна спостерігати кожні вихідні.

Вдома ми розійшлися по своїх кімнатах і вже не виходили. Вечір нас зморив і ми не проводили трапези. Ну, принаймні на кухні. Бо у мене у кімнаті була велика упаковка чипсів з моїм улюбленим смаком бекону. Похрустівши та подивившись новий український фільм «Крути», я лягла спати.

***