11

Я йшла по мокрій алеї, залитій світлом місяця, що нещодавно з’явився, а зусібіч на мене дивилися різні постаті. У декого очі були заплющеними, у декого – їх зовсім не було. Лише ті, що на подвійному камені, дивилися повз мене. Я більше не боялася. Вони прийняли мене за свою. Повертаючись у сквер з мертвими скульптурами, я знала, що тут з самої землі вириваю своє щастя. Минулого разу я тряслася від переляку, але зараз все по-іншому. Вирішила дійти до кінця й отримати другу сережку. А з нею і повну владу. Мені не страшно, що моя нова приятелька в чорній сукні та рудим волоссям виявиться привидом. Нехай. Можливо, вона не може відійти чи як це називають, не передавши свою владу. Я згідна отримати давню силу родини Шенборн, а загалом – і самої Мері. Перед тим як відправитись сюди, я шукала інформацію про Шенборнів в Інтернеті, але, на превеликий жаль, її було дуже мало. А про саму Мері взагалі ніде не розказувалося. У мене навіть виник сумнів щодо сили сережок, адже що це за влада, якщо навіть не вдалося увійти в історію? Зрештою, я не знала намірів Мері і як їй вдавалося отримувати все, що вона хотіла. Тому, відкинувши свої думки, вже стояла навпроти каменя.

Люди сновигали вечірнім містом, яке цього разу мене не лякало. Викликати привидів не вміла, тому вирішила просто зачекати, адже голос в гарнітурі дав мені чітко зрозуміти, що я повинна бути тут.

Минуло більше часу, наближалася ніч і людей ставало дедалі менше. Не знаходячи собі місця, я ходила по алеї вимощеною бруківкою, розглядаючи статуї. Вдивляючись, я хотіла віднайти якусь підказку, знак. Але скульптури на те і скульптури – вони мовчали. Так буває: чим ближче ми до своєї мети, тим повільніше минає час.

Холод почав пробиватися у мій теплий (я так думала) пуховик. Руки закам’яніли. Я виявилася єдиною в цьому сквері. Компанію мені складали лише кам’яні постаті та поодинокі ліхтарі. Непомітно прямо біля мене з’явилася чиясь фігура. Добре, що я вже звикла, що моя «помічниця» любить виникати раптово і близько.
— Скажи, тобі дійсно це потрібно? — запитала жінка.
Я глянула на неї, але не побачила обличчя, бо воно ховалося в тіні.
— Що саме? — спитала я.
— Сережка.
Спантеличена її запитанням я вирішила довідатись більше до того моменту, поки вона, як зазвичай, не зникне.
— А що вона може мені дати?
— А що б ти хотіла?
Це питання також мене ввело в ступор. Я хотіла б своє житло у Львові. Чомусь, ніякі ідеї більше не приходили. Житло – це найбільше моє бажання.
— Я б хотіла мати свою квартиру у Львові, бажано в центрі.
Жінка сумно видихнула.
— І все?
— Все інше я маю, одна сережка впоралася зі своїм завданням.
— Розумієш, на квартиру ти можеш заробити й сама. Потрібна більша мета.
Не очікуючи такої підстави, я почала швидко перебирати в голові, що б я хотіла досягти в житті, маючи дві сережки.
— Я б хотіла, крім квартири, мати будинок, свій бізнес, кохання – як зі сторінок книжок… ем, ще б хотіла стрункіше тіло. Таке можливо?
Вона знову сумно зітхнула.
— Можливо, тільки не все.
Я примружила очі. Лише зараз помітила, що на її обличчі виднілася кров.
— Розумієш, кохання неможливо отримати за допомогою сережки. Що більше, якщо ти по-справжньому закохаєшся, то її дія зникне.
Приголомшена таким відкриттям я прокрутила в голові, як це – все життя прожити одній. До цього моменту мені це непогано вдавалося, але я завжди мріяла, що настане час і у мене з’явиться чоловік, будуть заручини, весілля і все закрутиться навколо мене, як у серіалі. А тут постає вибір між статками й особистим життям.
— А якщо я закохаюсь, то нічого страшного не станеться? — запитала я з підозрою.
Якийсь поштовх думок змусив поставити це питання.
— Що ти маєш на увазі?
— Ну, я, напевно, передивились фантастичних серіалів. Але, якщо я переступлю це правило, то сережка просто перестане діяти, чи зі мною станеться нещастя?
Жінка не відповідала. Краплі сліз почали текти по її обличчі.
— З Вами все добре? — стривожено запитала я.
Вітер відсунув пасмо рудого волосся і страх пройняв моє тіло. Все лице жінки було вкрите кров’ю, яка стікала і крапала на землю.
— Я не знаю, — втомлено відповіла вона, — мій час завершується. Ти знайдеш сережку під тим каменем, де намагалася знайти минулого разу. Тільки копати доведеться глибше і довше. Я зроблю все, щоб тобі ніхто не завадив. 

Вражена тим, що мені доведеться довго копати, а не, як минулого разу, зробити лише невеличку ямку, я впала в шок. Не відчувала своїх пальців, які були у зимових рукавичках. Ввечері вдарив мороз і я сподівалася, що голос з гарнітури привів мене сюди, аби віддати сережку. Так, я взяла свою саперну лопатку, але копати під час такого морозу зовсім не хотілося. Це ще добре, що зараз немає снігу. Взагалі, цієї зими сніг випав лише на початку грудня. Раніше мене це дратувало, адже Новий рік видався не таким радісним, проте зараз я була дуже щаслива, що копатиму лише землю.

Вона була твердішою за камінь. Мороз зробив свою справу, і мої плечові суглоби починали пекти від болю. Я відкидала тверду грязюку якомога далі від себе, не замислюючись про наслідки. Вірила, що жінка-привид зробить для мене те, що обіцяла. У голові пролітали сотні думок і, коли я зачинала гадати про те, що мене чекає після того, як одягну другу сережку, копання ставало інтенсивніше. Я вже бачила, як сиджу на кухні своєї квартири і п’ю львівську каву. Ремонт там я б зробила у стилі Ар-деко, а спальню – в стилі Прованс. Жити самій у своїй квартирі – найбільше, що я хотіла у своєму житті. І всі ті речі, про які говорила, типу свій бізнес, струнка фігура, не такі вже й важливі. Чесно кажучи, поки що я навіть не бачу сенсу працювати, якщо буде своє житло. Можливо, з часом би довелось, коли б гроші закінчились, але перший час я б повністю насолоджувалась новою оселею. Їла, дивилася серіали й не виходила з дому. Дивне бажання. Я б його нікому не озвучувала вголос. Але така у мене маленька мрія життя. Впевнена, що багато студентів, які втомлені від гуртожитків, койко-місць і надокучливих хазяїв, мріють про таке.

Глибина ями вже сягала близько п’ятдесяти сантиметрів. Я вже знала точно, що після повернення зляжу з застудою. Саперна лопатка застрягала й іноді мені навіть здавалося, що вона розламається навпіл. Якби таке сталося, я б тут же розридалася, бо мій стан був на порозі нервового виснаження. Поступово навіть думки про омріяну квартиру переставали мене тішити й в голові з’являлися картини слави й визнання. Хотілося, щоб мене всі знали, захоплювалися і мріяли про моє товариство. Трішки пошкодувала, що не запитала нічого про славу у жінки в чорному. Все-таки в Інтернеті немає про неї інформації, тому мені було б цікаво дізнатися про ймовірність такого успіху. Зрештою, лише після того, як я наділа першу сережку, в мене з’явилось багато друзів, колег і просто співрозмовників. До цього я була сірою мишею, яку не помічали, навіть якщо розмовляла.

Раптом на купі грязюки я помітила блиск. Сережка? Злякано потерла руки, пальці яких не рухались від морозу. Стало страшно від того, що я могла пошкодити сережку, бо не помітила, як відкинула її з землею. Долоні неслухняно підняли грудку землі й розтирали її, щоб скарб показав себе у всій красі.

Так, це була така ж сережка, як на мені. Той самий темний метал, гравійовані квіти та відсутність червоного рубіна, про який мені розповідала бабуся Марія. От би вона була жива… Все своє життя бабця мріяла про ці зачаровані коштовності.

У мене виникло бажання одразу начепити на себе сережку, щоб перевірити її силу, але здоровий глузд і думки про інфекційне зараження мене зупинили.
Це сталося. Тепер я матиму все, про що інші бояться мріяти.

Дочекавшись ранкового міжміського автобуса, я сіла на останнє сидіння. Водій косився на мене, і через те, що я була єдина в салоні, ставало ніяково. Добре, що хоч цього разу взяла з собою серветки й швидко розправилася з великою частиною бруду на темному пуховику.
Майже до самого Львова не було багато людей. Можливо, це через те, що сьогодні кінець тижня, а в неділю люди з маленьких міст і сіл не їдуть на роботу в обласний цент. Виправдовуватись, як минулого разу, перед хазяйкою мені не доведеться. По-перше, я попередила, що буду в неділю зранку, а, по-друге, нічого мені не заважає прийти й не пояснювати. На диво, ми з Тамарою Романівною швидко знайшли спільну мову. Мені з нею було легко, хоча іноді вона скидалася на дивачку. Інцидент з котом Маркусом уже вивітрювався з голови й сумнівів у адекватності жінки у мене не було. На додачу, я цінувала той особистий простір, який мала разом з нею. Більшу частину свого часу вона була у своїй кімнаті, а коли готувала на кухні, то пригощала і мене. Добра жінка, проте самотня. Я ніяк не наважуся запитати в неї про близьких людей.

Автобус зупинився біля торгового центру «Скриня» навпроти Приміського вокзалу. Водій сказав, що це кінцева і всі невдоволено почали виходили. Річ у тім, що раніше цей автобус курсував на Приміський, але в один момент людей взялися висаджувати біля торгового центру. Я вийшла і чекала на трамвай, який би завіз мене на вулицю Соборна. 

Водні процедури після холодної ночі змусили тіло розм’якнути. Відчуття втоми лише зараз почало розповзатися по тілу. Вже не хотілося приміряти нову сережку. Хотілося одного – спати. Я перевірила у рюкзаку, чи на місці мій скарб, і лягла у м’яке з зимовою ковдрою ліжко. Добре, що Тамара Романівна навіть не вийшла зі своєї кімнати. Не хотілося, щоб вона бачила сліди бруду, які мені не вдалося видалити вологими серветками, й страшні чорні нігті.

Я бачила Мері Шенборн.
Вона стояла біля вікна великого маєтку. В її руці – маленька кружка трав’яного чаю. Молода жінка з рудим волоссям повернулася до мене і простягнула горнятко ароматного напою. Запах квітів наповнив кімнату. У кухлику – справжні, живі троянди. Кружка перекотилася до моїх рук… Пила і дивувалася, як смачно. У моєму сні були квіткові, солодкі аромати, сонячне ранкове світло падало на руки, обличчя і наповнювало всю велику спальню графині. Я відпила кілька ковтків і вручила Мері горня. По його стінках замість чаю стікала темна кров.
Мері взяла кружку і мовчки вийшла з кімнати.

Крізь аромати й цокання каблучків графині у сон увірвалася мелодія з пісні «Океану Ельзи». Потужність звучання збільшувалася і у підсвідомості виринув спогад про будильник. Я прокинулася.
Піднятися з ліжка з першого разу не вийшло. Втома пережитої ночі чудово нагадала про себе. На годиннику була вже четверта година дня і я згадала, що пора би щось поїсти. Повільно сповзши з постелі, помітила, що не можу підняти рук. Вони стріляли болем у плечових суглобах і віддавали у спину. Декілька хвилин підлога ще здавалася корабельною палубою, розхитуючи мене в різні боки. Я стояла біля холодильника і вдивлялася на свою поличку: маленький шматок ковбаси, плавлений сирок зі смаком грибів і маленька баночка маринованих огірків. Негусто. У кухонній шухляді, яку мені виділила пані Тамара, була лише упаковка гречки й пів буханки нарізного хліба.

Я вийняла білий, вже не свіжий хліб і шматок ковбаси з плавленим сиром. Поставила на плиту невеличкий чайник та сіла на стільці очікувати свисту, як сигналу до чаювання.
До кухні зайшла Тамара Романівна.
— Доброго ранку, — привіталася.
— І Вам доброго ранку.
— Я все не могла дочекатися, коли ти вийдеш з кімнати, — повела хазяйка, — річ у тому, що я б хотіла сходити завтра на виставку картин. А самій якось незручно. Ти не могла б мені скласти компанію?
«Яка ще виставка картин у понеділок? У мене навчання і робота», – подумала я.
— А на яку годину виставка?
— Я б хотіла прийти на сьому вечора, тоді буде відбуватися інтерв'ю, — пані Тамара на секунду замовкла, а тоді продовжила: — ходімо, ти не пошкодуєш. Це виставка відомого художника Ріхарда Донскіса. У нього чарівні картини.
«У моєму житті й так багато чарівного», – подумалось мені.
— Гаразд, — відповіла, — сходимо.
Хазяйка весело покинула кухню зі словами, що це буде найкращий вечір в її житті.

Зателефонувавши на роботу, я домовилась попрацювати у першу зміну. На навчання не піду. Зрештою, не так вже й важко мені далося це рішення. Навчання лише забирало у мене вільний час і змушувало робити нікому не потрібні речі типу рефератів, наукових робіт і тому подібне. 

Я відчула, що пора вже поєднати силу двох сережок і стати на крок ближче до омріяного життя. Сережка, яку я мила милом від бруду, нічим не відрізнялася від тієї, що вже була у моєму вусі. Я чистила її щіткою, яку використовувала для манікюру, і зубочисткою, щоб очистити виямки. Зробивши останній штрих – оброблення спиртом, я одягнула її на вухо. Мій телефон одразу задзвенів.
«Невже знову привиди?»
Номер був невідомий і я вже готова була до звичних містичних загадок.
— Алло.
— Софіє, це ти? — чоловічий голос у слухавці.
— Так, а хто це?
— Сергій. Ти не дочекалася мого виступу.
Я мовчала.
Як згадала виступ Сергія з синтезатором, у мене в грудях звело, ніби від судоми. Після моєї ганебної реакції я не хотіла з ним більше спілкуватися. Попросила пробачення. Цього вже достатньо.
— Де ти взяв мій номер? — запитала.
— Точніше сказати «у кого». Не знав, що ти спілкуєшся з Максом.
Так, я відповідала на його повідомлення у Месенджері, але це, скоріше, було просто для розваги. Він запитує, як справи, а я відписую про те, чим займаюсь. Часто я і сама починала перша нашу просту розмову, про справи, настрій, чи «Що робиш?»
— Ми познайомились у «Малевичі», — відповіла я.
— Он як… я там не був.
Мені стало дивно, як Сергій, бувши львів’янином, жодного разу не був у цьому відомому нічному клубі.
— Можливо, підемо туди разом? — запропонувала я.
— Ем-м… не знаю, — голос хлопця зам'явся. — Може, краще сходимо у кав’ярню?
— Добре, — відповіла, — коли й куди підемо?
— Можна завтра після пар, — запропонував.
«Ця клята виставка».
— Завтра не можу, йду з хазяйкою квартири на виставку якогось там відомого художника.
Хлопець мугикнув і повів далі:
— А що щодо вівторка?
— Я працюю до десятої вечора.
— Ти працюєш?
— Так, одразу після пар їду на роботу.
— Гм, то в тебе весь день зайнятий.
Голос хлопця явно був засмучений.
— Що щодо вихідних?— запропонувала я.
— Гарна ідея, — погодився Сергій.

Після розмови з Сергієм я подивилась декілька відео на Ютюбі й поринула в сон. Спати з сережками виявилось ще тим випробуванням, і я часто прокидалася. Раніше спала зазвичай на тому боці, де другої сережки ще не було. Зняти їх – мука. Поки я не отримаю омріяне житло, я не буду розбиратися з проблемою того, чому сережки не знімаються, а в’їдаються у шкіру. Відтепер вирішила спати на спині.

Не знаю, скільки минуло часу після того, як я провалилася у сон. Раптом я розплющила очі через страх, який скував тіло. Намагалася поворухнути руками та ногами, але марно – все стало важким і паралізованим. Це вже зі мною траплялося. Від цього усвідомлення стало моторошно.

Шафа, яка стояла навпроти ліжка, видалася мені готичною. Єдина картина на стіні з рудим котом, яка називалася «Раміна», почала мене найбільше лякати. Інцидент з котом Маркусом, відьма… Все вилізало з підсвідомості і я хотіла закричати від жаху. Якби ж могла хоча б відкрити рот, але мені не вдавалося керувати жодною клітиною свого тіла. Двері відчинилися. Ні, це не може бути правдою. Кімнату зачав наповнювати темний дим і мені здавалося, що я помираю. Раптом на своїх грудях побачила рудого кота. Це той самий кіт сусідки, яка проживає над нами.

Від Маркуса тхнуло сирою землею. Він придавив мені груди важкими лапами й дихав прямо у вічі. Я не могла його відігнати, тому просто з жахом спостерігала і чекала, поки це все минеться. Єдине, чим вдавалося керувати, – очі. Проте, я не могла примружитись, а лише оглядала ними все, що відбувалося. 

Раптом кіт наблизився до мого вуха і промовив: «Пора тобі успадкувати ритуал». Він замахнувся і дряпнув мене по обличчю.
«Точно, в котах сусідки живуть демони», – подумала я, замруживши очі від замаху важкої лапи.

Розплющивши очі, усвідомила, що в моїй кімнаті більше немає чорного диму. Страх покинув тіло і стало простіше дихати. Я спробувала підвестися і зраділа, що досі жива.
«Що це було?» – крутилося у голові.

Минулого разу це був темний силует, сьогодні – рудий кіт. Я не могла зібрати все докупи. Взявши в руки кругле люстерко зі столу, подивилась на своє обличчя. Хоч надворі ще було темно, але починало світати, тому я цілком могла б помітити подряпини на лиці. На диво, воно не було пошкоджене, ба більше – ніяких ознак того, що щось змінилося, не було. Двері були зачинені, а запахи – відсутні. Я подивилася на картину «Раміна» і страх уразив тіло.

Зранку я збиралася на роботу при повному параді: вузенькі чорні джинси, біла сорочка, червоні губки. Дивно, та ніхто раніше не акцентував увагу на моїй одній масивній сережці, а от тепер у мене виникли сумніви. Бо на ту сторону, де була лише одна сережка, я вкладала волосся. А тепер стояла перед дзеркалом, як жінка без смаку. Масивні, старовинні прикраси геть не личили до мого офісного стилю.

Робочий день нічим не відрізнявся від інших. Дзвінки, посилання на три букви, угоди. Я покинула офіс з відчуттям вдоволення собою. Продажі були, отже – гроші крапають.

Моя хазяйка Тамара Романівна була жінкою середніх років. Точного віку я не знаю, бо ніколи не питала. Але на вигляд я дала б їй п’ятдесят з хвостиком. Вона стояла у прихожій у яскраво-червоній сукні, яка вміло приховувала її зайву вагу. Тримала у руці шубу з лисиці і світилася від радості.
— Люба, ти не уявляєш, яка я щаслива, — мовила господиня.
Я натягнула на себе свої шкіряні чобітки, які придбала на Краківському ринку, і легенько посміхнулася.
— Ріхард Донскіс – геній. Я маю багато картин котів, але його… вони космічні.
«Знову коти? Дідько б їх ухопив», – подумалось у ту мить.
—Тамаро Романівно, перед тим, як піти, я б хотіла Вас дещо попросити, — не витримала я.
— Кажи! Сьогодні можна все, — сміючись, відповіла вона.
— Та картина у моїй кімнаті... розумієте, той кіт мене лякає.
— «Раміна»? Це кицька.
— Вона мені нагадує Маркуса.
— А це хто?
— Маркус – це той кіт нашої сусідки, який заліз до моєї кімнати.
Тамара Романівна перехрестилася.
— І справді! Я не подумала, що тебе це буде лякати. Розумію. Я заберу її у свою кімнату.

Непомітно підкрався вечір. Для Львова він завжди був випробуванням на стійкість нервів. Центр міста мене не відразу дратував, але після того, як у мої плечі залетіло декілька перехожих, я зрозуміла недолік великих міст. У моєму маленькому містечку хіба що місцевий базар міг похизуватися скупченням людей. А от решта міста ніколи не бувала переповненою.

Ми завернули на вулицю Вірменську й увійшли у Мистецьку галерею. Людей, що дивно, було дуже багато. Раніше я думала, що на ці виставки ніхто не ходить, принаймні в Україні. Але зараз була вражена тим, що майже всі присутні, включаючи Тамару Романівну, були елегантно вбрані. Я ж була в тих самих робочих джинсах і лише замінила сорочку на зручну спортивну кофту. Поверх у мене був теплих чорний пуховик і біла шапка. Серед усієї цієї вишуканості я виглядала так, ніби помилилася адресою.

Здавши наш верхній одяг в гардероб, ми попрямували розглядати картини. Художника у залі не було, і якась жінка у білому діловому костюмі запропонувала звертатися до неї з будь-якими питаннями.

Картини котів, дійсно, виглядали космічними, якщо порівнювати з тими, які висіли у квартирі моєї хазяйки. Я мало розуміюся у мистецтві, але вони викликали у мене лише позитивні відчуття.
— А звідки він? — запитала я Тамару Романівну, яка уважно розглядала картину з білою кішкою на синьому фоні.
— Хто? — перепитала хазяйка, не відриваючи погляд від мальовання.
— Художник, — уточнила я.
— З Литви.

Я ходила за Тамарою Романівною і розглядала з нею полотна. Мені було цікаво спостерігати за тим, як люди довго вдивляються у ці картини. Вони шукають там сенс? Як на мене, то вони дуже схожі на комп’ютерну графіку. Без будь-якого сенсу. Просто гарні картинки. Я подібні ставила собі на головний екран смартфону, а раніше завантажувала на старенький «Sony Ericsson». 

Своїх думок я не озвучувала, бо прекрасно розуміла, що нічого не розуміюся в мистецтві. Найкраще буде – повторювати за іншими.
— Що вона тут робить? — люто промовила мені на вухо пані Тамара.
Я обвела поглядом зал і не помітила нікого, кого могла б знати.
— Хто? — перепитала я.
— Наша спільна знайома з рудим котом, — гидливо мовила крізь зуби вона.
Навпроти нас я побачила нашу сусідку Наталю. Її витончена фігура у білій сукні дуже елегантно пересувалася між картинами.
— Ну, вона, як і Ви, любить котів.
— Софіє, не плутай любов до котів з любов’ю до картин.
Мені хотілося закотити очі й заперечити, але я стрималася. Не розумію, як можна не любити котів і обвішувати їхніми зображеннями всю квартиру?

У зал зайшов якийсь молодий чоловік і натовп рушив на нього. Я зрозуміла, що цей той самий Ріхард Донскіс. Сусідка Наталя обернулася на галас і помітила нас. Потім підняла свою тоненьку руку і помахала нам. Тамара Романівна вдала, ніби не побачила, і рушила за натовпом.

Я хотіла піти за пані Тамарою, але відчула слабкість. Вуха почали набрякати, а в носі стало волого. Я протерла ніс рукою і виявила на руці кров.
«Знову», – констатувала факт своєї розплати.