10

Наступними днями я не бачила Тамару Романівну. Вона весь час проводила за межами дому. Ніяких неприємностей, про які мене попереджала хазяйка, після візиту кота Маркуса я не спостерігала. Навпаки – мої успіхи у роботі злетіли до рекордних продажів. А от з навчанням справа була дещо напружена. Я відвідувала пари та отримувала хороші оцінки, тільки у мене було враження, що я втрачаю час. Не розуміла, навіщо мені була потрібна спеціальність музеєзнавства та пам'яткознавства, я навіть в музеях була від сили разів три, і то це була шкільна екскурсія. Мама говорила, що мені просто потрібна вища освіта, але що заважає мені кинути цю спеціальність і обрати іншу? Я і сама знаю – думка інших. Особливо – думка мами. Буду терпіти чотири роки, щоб не засмучувати маму. Я не одна така. Таких в університетах багато, хоча вони старанно брешуть, що це справа всього їхнього життя.

Позбавлена будь-якого натхнення до навчання я стала у під'їзді біля вікна. Не хотілося йти в університет. Я б залюбки працювала у дві зміни на роботі, щоб отримати вищу заробітну плату.
— Що ти тут стоїш? Тамара знову влаштувала «концерт»?
Несподіваний голос змусив мене сіпнутися. Жінка, яку моя хазяйка охрестила «тією відьмою», стояла біля мене у розкішному кашеміровому пальті зі шкіряними рукавичками.
— Ні, просто не хочу йти на пари, — сказала правду.
Вона засунула свою тоненьку руку у лакову червону сумочку і дістала пачку цигарок.
— Будеш?
— Ні, не курю.
— Дарма, я курю все життя.
Вона вийняла запальничку і смердючий для мене запах сигарок заповнив все відносно чисте повітря у цьому під’їзді.
— А як Вас звати? — запитала я з цікавістю.
— Наталя.
Ось так просто «та відьма» виявилася Наталкою. Я ледь помітно посміхнулася.

Вирішила прогуляти сьогодні пари й походити по давньому Львову. Повз мене іноді проїжджали старі фіакри, запряжені кіньми, і я захотіла колись спробувати цю розвагу. Цокання підков були для мене, як музика, і я дедалі більше розуміла, що закохуюсь у це місто. Раніше думала, що поїду сюди лише на навчання, але моє рідне маленьке містечко не зможе задовольнити мене після цього – витонченого.

Я вийшла на вузеньку вулицю Староєврейська і затамувала подих. Біля Цукерні на малому синтезаторі грав вуличний музикант. Я його знаю. Це Сергій. Я підійшла ближче і прислухалась до слів:
«Цей день не повернеш,
Живи, люби,
Життя театр, головний герой – це ти.
Досліджуй, дійди до самої мети,
Якщо знайшов світло,
Сам для інших світи».

Вражена його глибоким виконанням і словами пісні я стояла, притиснувши до грудей свій м'який шалик. Сергій помітив мене, але відвів погляд. Наша остання розмова була занадто неприємна для нього. Мені стало соромно.
Після виконання пісні я хотіла підійти до нього і він це помітив, тому мерщій перемкнувся на другу пісню:
«А земля все обертається навколо осі
Й іноді в існуванні маленької бджілки
Я знаходжу більше сенсу, суті та ідей,
Ніж в існуванні багатьох людей».

Маленький натовп з шести людей, включаючи мене, слухали музику Сергія і мені здалося, що вони, як і я, шукають свій сенс у цих словах. Після закінчення я негайно рушила до хлопця.
— Вибач, — видавила з себе, — за ту… ту розмову.
Сергій посміхнувся кутиком губ.
— Окей, — лише промовив.
Я відійшла, давши йому волю, щоб почати знову грати. Постоявши ще одну пісню, вирішила піти.

Зазвичай в першу зміну працює більше людей, ніж у другу, і сьогоднішній день у нашому кол-центрі був не таким вже гамірним.
У звичайному ритмі я виконувала свою роботу: вислуховувала нарікання на покупки, нарікання на дзвінки, іноді мене просто посилали, але все-таки по продажах я майже виконала план. Нещодавно помітила у собі здатність розмовляти з клієнтами й думати про своє. От і зараз одним вухом вислуховувала нотацію чоловіка, якому набридли наші дзвінки, й міркувала про свою хазяйку Тамару. Є щось у ній божевільне. Я вже не думаю про страх котів і картин по всій квартирі. Мені цікаво, чи є в неї родичі чи друзі. Я ні разу не бачила, щоб вона розмовляла по телефону, а гостей у нас ніколи не було. Здається, вона дуже замкнута людина – явна ознака психічного захворювання. Я теж не сильно комунікабельна, але ж, навіть якщо ми не проявляємо ініціативи у спілкуванні, завжди знайдуться люди, які захочуть з нами спілкуватися.

Кожного разу, коли у мене були замовлення, я писала їх на листку і відносила старшій менеджерці по продажах Олесі. Вона завжди посміхалася, коли я несла їй більше одного листочка, але сьогодні вона виглядала засмученою.
— Щось сталося? — запитала я.
— А хіба ти не бачиш, що у нас відбувається? — запитала Олеся.
Я оглянула наш зал, де сиділи оператори, які ліниво спілкувалися через гарнітуру.
— Напевно, ні.
— Це через те, що ти зайнята роботою. Це добре.
Олеся взяла до рук мої листочки й посміхнулася.
—Річ у тім, — продовжила вона, — що таку роботу не всі витримують. Одні приходять, їх потрібно навчати, а навчені швидко звільняються.
Тільки зараз я згадала, наскільки більше працівників було на початку осені і наскільки менше нас стало після Нового року.
— То скажіть, яку суму тут можна заробити, — випалила я.
Олеся закотила очі.
— Так не всі ж мають талант Софії Антонюк.
Відчуття гордості пробіглися тілом. Я любила, коли мене хвалять на роботі.

Повернувшись за своє робоче місце, нудьгувати не стала. Відповідальність кращого працівника змусила мене ретельно відстежувати потаємні нетрі душі покупця і теревенити з ними про все на світі, аби, врешті, почути заповітне «Ну спробуймо» або «Добре, яка там повна сума?»
Закінчивши укладати угоду з вередливим чоловіком, я мало не впала зі стільця. Вхідний дзвінок. Знову.
— Алло, слухаю Вас.
— Привіт, це Софія? — прозвучав жіночий голос.
Серце затріпотіло, в нас у всіх одна лінія. Потрапити саме до мене – чудо.
— Так, мене звати Софія. Яке у Вас питання?
— Я б хотіла запитати, чи не шукаєте Ви пару для своєї прикраси.
Мої груди розпирало від серцебиття. У вухах гуло. Згодом я таки наважилась:
— Так, було б непогано.
— Тоді чекаю Вас у Миколаєві.
Зв'язок обірвався.