9

Навчальний семестр уже стартував. Мої подруги з попереднього помешкання пані Галини запропонували відсвяткувати цей привід у «Копальні кави». Місцевих тут нічим не здивуєш, але ми, приїжджі студенти, хоч уже й починаємо відчувати себе «львівськими», просто затамовуємо подих від атмосфери. Посеред тижня, особливо у першій половині дня, тут ще не так багато людей. Чимало хто сюди заходить «просто подивитися», нічого не замовляючи. Чесно кажучи, спочатку я навіть повірила, що в надрах площі Ринок є запаси кави. Ні, я знаю, як добувається кава. Просто, мені здалося, що хід цього закладу в зберіганні кави під землею, а потім працівники її вдруге добувають у касці та відповідному вбранні. Добре, що ці думки я ніколи не озвучувала.
— Софі! Ти замріялась?
Голос Олени вивів мене з роздумів про це місце.
— Думала. Про роботу.
— Геть думки про роботу, — Настя замахала руками, — ми прийшли відпочивати.
Всі посміхнулися. Маленький круглий столик ледь вміщав нас чотирьох. Внутрішній дворик закладу завжди був більш просторий і дихалось тут на повні груди, бо всередині зазвичай душно через велику кількість відвідувачів. Дівчата безперестанку обговорювали університетські плітки, а я все ніяк не могла викинути з голови те, що втрапила в неприємність. Моє життя стрімко пішло на зліт: навчаюсь добре, заробляю стільки, що ще й відкладаю більшу частину зарплатні, з’явились друзі… Та тільки невдоволення і неспокій досі не покидає. У мене з'явилось відчуття, що за мною хтось стежить. Точніше сказати, мені здається, що та жінка в чорній сукні – сама Мері Шенборн. Чи, ще точніше сказати, – її привид. Ні, я не вірю в привидів, радше, не хочу в них вірити. Тоді, на кладовищі, коли вона показала мені на могилу, то одразу зникла. Я обернулася, а її не було. Дедалі частіше шкодую, що переїхала жити в окрему кімнату у центрі. Спати самій мені страшно. А весь антураж у тій квартирі починає мене лякати.
— Замість мене пані Галина взяла когось? — запитала я дівчат.
Вони перезирнулися.
— Ні, — відповіла Настя, — вона сказала, що більше не буде нікого до нас заселяти.
Якась злість непомітно пробіглася по моєму тілу. Таке враження, що я, справді, була там зайвою.
Олена швидко перевела розмову і почала сипати жарти. Катерина, яка до цього була зосереджена на своєму телефоні, відклала його і приєдналася до подруги. Зимове сонце освітлювало наш столик, і я ніби розчинилася у цьому щасливому моменті, на деякий час забувши свої тривожні думки. Раптом задзвонив телефон. Я взяла його, а на дисплеї показалося: «Тамара Р.». Вона ніколи не телефонувала мені. Я провела пальцем по дисплеї.
— Слухаю.
Голос хазяйки був дещо збентежений.
— Софіє… Софіє, це ти?
— Так, це я, щось сталося?
Дівчата затихли, прислухаючись до розмови.
— У тебе в кімнаті кіт. Я думаю він заліз до тебе через вікно від… від, — жінка перейшла на шепіт, — від тієї відьми.
Я обвела поглядом подруг, намагаючись зрозуміти, що мені робити.
— Потрібно повернути сусідці кота, — відповіла.
— Софіє, йди додому. Мені страшно.
— Вже йду.
Я підвелася.
— Мені потрібно йти, в хазяйки проблеми.
Дівчата розуміюче похитали головами.

Поки подруги крутили в голові варіанти можливих проблем хазяйки, я йшла вузенькими вуличками. У пані Тамари точно якесь психічне відхилення у ставленні до котів. Вона каже, що боїться їх, а у самої вся квартира ними обвішана. Ще міфічна «та відьма», яка тримає двадцять котів. Моє життя в один момент почало набувати містичного забарвлення і я нічого не можу з цим вдіяти. Можливо, це через сережку, але я не можу ось так все кинути й зняти її. Вирішила, що зароблю собі на житло і тоді поверну її на могилу Мері Шенборн. Так буде правильно.

На всяк випадок я обережно зайшла у під’їзд і, не побачивши нічого містичного й підозрілого, рушила далі. Зупинившись перед дверима номер двадцять чотири, я дістала ключ. Раптом почула котячі верески, а за ними й гуркіт дверей на поверсі вище. Мерщій попрямувала вгору по східцях і підійшла до квартири, яка була над нами. Було тихо, більше ніяких котів я не чула. Спустившись, відчинила двері та зайшла всередину.
— Тамаро Романівно, я тут! — крикнула з порогу.
— Йди сюди.
Тамара Романівна стояла біля дверей моєї кімнати й прислуховувалась.
— Давайте я його віднесу сусідці, — запропонувала я.
— Ти не боїшся?
Я лише зараз побачила, наскільки хазяйка була перелякана. Її руки нервово терли то лице, то шию, а зіниці були, як горошинки.
— А чому Вам так страшно?
— Та відьма за допомогою цих котів здійснює ритуали й спілкується з темними силами, — жінка перевела подих. — Кажуть, що в цих котах живуть демони.
Дивлячись на свою хазяйку, я розуміла, що вірю їй, бо за минулий час зі мною теж траплялися дивні речі. Я почала вагатися.
— А є якісь докази?
— Ти навіть не уявляєш. Весь дім натерпівся, у всіх є докази. В мене завжди траплялися неприємності після того, як я ненароком зустрічалася з нею, — жінка показала очима вгору, — чи з її котами.

Все-таки я зібрала залишки сміливості й відштовхнула двері у свою кімнату. На ліжку лежав рудий кіт і на мою появу він лише ліниво підняв голову. Я підійшла і взяла важкого дорослого вусаня під передні лапи. Потім пригорнула його до себе і вийшла у коридор. Тамари Романівни не було, мабуть, зачинилася у себе в кімнаті.

Я постукала у двері до сусідки, яка проживала над нами, через те, що на дзвінок ніхто не відізвався. Після першого ж стуку я почула, як біля порогу затупотіли.
— Хто там?
— Я проживаю під Вами, здається, Ваш кіт заліз до нас через вікно.
Двері відчинилися і переді мною постала струнка, світловолоса жінка, на вигляд якій було не більше сорока років.
— Маркусе, — строго мовила вона, — ти знову за своє?!
Пані забрала з моїх рук тваринку.
— Дякую, бо якби це була Тамара, вона, напевно, викинула б його через вікно. Ви – нова квартирантка?
— Так.
— Ох, не пощастило Вам з хазяйкою, — тихо мовила жінка.
— Чому?
— У неї щось з головою – котів боїться.
— В нас немає котів, тому мені байдуже, — мовила я.
Хотіла вже йти, але та мене зупинила.
— Чекайте, я дам Вам гроші за послугу. Не всі такі добрі до тварин, як Ви.
— Дякую, не потрібно.

Коли я повернулася у квартиру, Тамара Романівна стояла у коридорі, схрестивши руки на грудях. Змірявши її поглядом, мені стало ніяково, через те, що я проживаю з невротичною або, ще гірше, психічно хворою людиною.
— Ти в неї нічого не брала? — запитала хазяйка.
— Ні, але вона хотіла дати мені гроші.
— Клята відьма завжди щось хоче всунути.
— На відьму вона не схожа, — заперечила я.
— Почекай, ми всі так думали.