6

Екзаменаційна сесія взяла мене в полон. Поєднувати роботу і навчання стало важче. Я більше не намагалася зняти сережку, яка, здається, вросла у моє вухо. Дивакувату жінку, яка продавала радянське причандалля, я більше не бачила. Напевно, вона продала всі свої медалі та статуетки. Минуло вже декілька тижнів, а я все не могла уявити, як стара дістала номер телефону нашої компанії. Вона ж навіть не знала мого імені. Знайти її для мене було неможливим завданням, тому я зосередилась на навчанні.

На світанку мене сьогодні розбудив не звук будильника.
Я розплющила очі й дослухалась до шуму: “Гуп-гуп-гуп”. Сонно звелася на ноги та рушила до дверей. Відчинивши їх, я завмерла – Тамара Романівна тримала в руках швабру і гатила нею по стелі.
— А що Ви робите? — протираючи очі, запитала я.
— Ти не чула, як коти тієї відьми цілу ніч верещали? — жінка показала пальцем вгору. — Завела двадцять котів і тепер вони марцуються.
— Двадцять котів – забагато.
Погляд Тамари Романівни націлився на мене.
— Софіє, двадцять котів – ненормально! — сердито мовила хазяйка.
Я оглянула коридор, у якому ми стояли з Тамарою Романівною. Тут були лише три статуетки з котами на старих дерев'яних полицях і одна картина, на якій зображене чорно-біле кошеня, що грає на столі з доміно.
— Хм… у Вас більше, ніж двадцять котів, — мовила я з усмішкою.
Жінка суворо глянула на мене.
— Ти їх бачила?
Не розуміючи її дивне питання, я вказала очима на картину.
— Це Генриетта Роннер-Книп, — уточнила Тамара Романівна.
— Ця картина мені подобається.
— Мені вона теж подобається, одна з найприємніших.
Я ствердно похитала головою.

Сьогодні випав перший сніг. Я бігала з аудиторії в аудиторію ловлячи викладачів, а вони ніби втікали крізь пальці. Через те, що мені потрібно було на роботу, на деяких контрольних роботах я не була. Графік під час сесії змінився, і тепер я відчувала себе на вогняному полі, де потрібно було воювати за своє право на навчання і роботу.

Врешті-решт, весь цей жах закінчився. Мені вдалося закрити сесію. Трійок у мене не було, і я дякувала за це лише своїй сережці, бо не вважала, що цілком відповідально готувалася до тієї сесії. Спирала все на талан. Попереду канікули, але через роботу я вирішила не приїжджати додому. Мама вже змирилася з тим, що я живу окремо, і не надокучала запрошеннями. До того ж я нещодавно перевела їй п'ять тисяч гривень на шубу, яку вона зможе купити у нашому маленькому містечку. Вона довго заперечувала, але я таки вмовила її скористатись коштами.
— Дякую, доню, — голос мами зі слухавки телефону.
— Тобі дякую! — багатозначно мовила я.
— А як же Новий рік? — благально запитала мати.
— На Новий рік і Різдво буду вдома!
— Це добре, бо не хочу лише з батьком бути.
— Батьком? — здивовано перепитала я.
— Ти тільки не злись, — обережно почала мама, — він кинув ту жінку і повернувся до мене.
— Цікаво, чи чула ти щось про самоповагу?
— Доню, потрібно бути добрішою.

Мама завжди вважала мене злою. Ми часто сварилися і сваримось, та батькову зраду я пробачати не збираюся. Мама працює зубним лікарем у районній лікарні, після роботи готує їсти, прибирає і порається на городі. А батько лише користується нею, як робочою силою. Він мріє побудувати бізнес на бджолиній фермі. Сам же нічого не робить для цього, лише щодня дивиться телевізор. От поки мама виривала і пломбувала зуби, він почав ходити по кафешках “відпочивати”.
Навідпочивався до того, що одного разу не прийшов додому. Далі тиждень ігнорування, а за ним скандал і визнання зради. Мама плакала, а тато збирав речі. Після того, як він зібрався і пішов, минуло понад пів року. Він не телефонував мені й не допомагав фінансово. Я зрозуміла, що якщо в мамі батько бачив фінансову і побутову користь, то в мені – тільки порожнє місце.

Після закінчення сесії я, як і всі мої колеги, мусила будувати графік на тиждень. Перша робоча зміна мені подобалась більше. Я працювала до третьої дня і мала багато часу на особисте. От і сьогодні, попрацювавши, вирішила піти на Личаківській цвинтар. Я там ніколи не була і подумала, що це варто би було виправити.

Ішла тротуаром, а зусібіч на мене дивилися хрести, янголи, і різні невідомі мені постаті. Скульптури з Миколаєва сюди би добре вписалися. У місці, де немає шуму міста, все здається гармонійним. У мене нема тут знайомих, щоб провідати, тому я вирішила просто переглянути деякі з відомих могил: Іван Франко, Станіслав Людкевич, Соломія Крушельницька… Раптом мою увагу привернула могила, на якій виднівся кований букет. Робота коваля була надзвичайною. Я потягнула руку до квітів.
— Подобається?
Я повернулася і не повірила своїм очам. Переді мною стояла та сама жінка в чорній сукні, яку я зустріла у Миколаєві. Вона виглядала блідою і втомленою.
— Дуже гарно, — мовила я, ховаючи занепокоєння.
— Ці квіти зробив дуже красивий чоловік, він спочиває тут недалеко.
Зненацька незнайомка засміялася.
— Уявляєш, він для всіх робив ковані вироби на могили, а сам лежить під кам'яним хрестом.
Я перевела погляд на квіти й не могла вимовити ні слова.
— Як ти дізналася, що я тут? — запитала жінка.
— Я Вас не шукала, — зніяковіло відповіла я.
— Певне, що шукала.
— Після переїзду у Львів я ще не була на цьому відомому кладовищі, — провівши рукою по квітах, вела далі я. — Як Ви взагалі того разу знайшли сережку? І чому самі її не забрали?
— Я не могла.
— Чому?
Жінка показала поглядом на могилу. Я підійшла ближче і нахилилася, щоб прочитати напис, який ледь виднівся на камені: “Мері Шенборн тисяча сімсот п’ятдесят другий – тисяча сімсот вісімдесятий”.