5

Будьте обережні зі своїми бажаннями – вони мають здатність здійснюватися.
Я стояла з валізою на порозі маленької, але затишної кімнатки.
— Тут лише шафа та стіл, але якщо тобі щось ще потрібно, то можеш докупити, — мовила моя нова хазяйка.
— Дякую, пані Тамаро! — радісно промовила.
— Ой, давай тільки без цих “пані”, — нервово заперечила вона. — Можеш звертатися до мене “Тамара Романівна”.
Не мало значення, як варто називати цю жінку, єдине, що мене хвилювало – наявність особистої кімнати за тисячу гривень у місяць.

У ній була велика шафа, яка займала левову частку самого приміщення. У мене мало одягу, але тепер мені не доведеться складати все університетське приладдя в дорожню сумку, як у попередньому помешканні. Ліжко було односпальне і біля нього стояв невеличкий дерев'яний столик з таким же дерев'яним стільцем. Все виглядало досить старовинним, але зі своїм затишним шармом. Найкрасивіше, що було в моїй новій кімнаті, – вигляд з вікна. Я кинулася ближче, щоб глянути на краєвид.
— Це костел Святого Андрія, — уточнила Тамара Романівна.
— Яка краса!
Жінка посміхнулася і запропонувала випити чаю.

У двокімнатній квартирі Тамари Романівни були висока стеля, а меблі – ніби з радянських часів. Підлога завжди скрипіла під ногами. Отак поскрипуючи, ми опинились на кухні.
— Тут так гарно, — мовила я.
Кухня не мала вишуканого ремонту, проте все було зі смаком. Де-не-де були розмальовані тарілки, статуетки жіночих постатей в пишних сукнях і різної форми й кольору котів. До цього моменту я не помічала, але зображень котів у квартирі було достатньо, аби зрозуміти, що вони до вподоби жінці.
— У вас є кіт? — запитала.
Жінка розвернулася до мене, тримаючи в руках баночку з листовим чаєм.
— Ні. Чому ти так подумала?
Я хитнула головою вбік картини, на якій було зображено п'ять котів за столом, які розпивали спиртні напої і курили сигари.
— Це Луїс Вейн.
— Художник? — перепитала я.
— Так, — хазяйка перевела погляд на картину. — Це його оригінальна картина. Луїс назвав її “Мальчишник”, або, як тут кажуть, “Парубоцький вечір”.
— Хотіла б я побачити наречену цього кота, що посередині, — промовила зі сміхом.
Жінка глянула на мене.
— Знаєш, Софіє, це не просто цікаві картинки. Містер Луїс страждав шизофренією і малювання антропоморфних котів було для нього порятунком.
Я відсторонилася. В одну секунду картина перестала виглядати для мене весело і в диких, круглих очах кота посередині я побачила самого божевільного Луїса Вейна.

Дні летіли в скаженому темпі. Я ходила на навчання на першу зміну, а в кол-центрі пішли мені на поступки, тому я працювала лише в другу зміну, поки інші працівники змінювали свій графік щотижня. Зранку я йшла на пари, а далі продавала різні речі, сидячи в офісному кріслі за столом з перегородками. У мене тут з’явилися друзі, тож я полюбила свою нервову роботу. За перший місяць зробила рекорд з продажів й отримала премію шість тисяч гривень. Це ще враховуючи, що моя зарплата складала лише три тисячі сімсот двадцять три гривні з податками. Стажування я пройшла вже за тиждень. Знаю, це завдяки сережці, яку я ні разу ще не знімала, після випадку, коли бачила той чорний силует.

— Софіє!
Я розвернулася, бо почула знайомий голос.
— Давно тебе не бачила.
Переді мною стояв Сергій. Його русяве волосся світилося від сонця.
— Я був на євангельській програмі.
— Де? — невтямно запитала.
— Я їздив у Луцьк, щоб навертати людей до Бога.
Я сіпнулася.
— А у Львові всі навернені?
— Ні, але я стараюсь, — посміхаючись, промовив хлопець.

Ми вирушили на зупинку, де я мала сісти на маршрутне таксі до моєї роботи. Сергій із запалом розповідав мені про пригоди у Луцьку, а я хотіла скоріше покинути цього дивака. Чим довше він розмовляв, тим інтенсивніше пульсувало моє вухо з сережкою. Зрештою, я не витерпіла.
— Досить! — крикнула на весь голос.
Сергій зупинився і посмішка злізла з його обличчя. Люди відсахнулися від нас і покосилися дивними поглядами.
— Чого ти вирішив, що мені цікаво слухати, який ти святоша?!
Втупившись поглядом у тротуар, хлопець переминався з ноги на ногу.
— Я, напевно, піду, — промовив, уникаючи погляду.
— Давай, іди! І німб не забудь захопити! — кинула йому вслід.
Ці лицеміри на подобі Сергія завжди хочуть заволокти у свої сітки. Хоче показати себе святошею, а сам може бути маніяком-педофілом. Знаємо таких, не раз по телевізорі крутили програми про схожих фанатиків.

Коли я запхалася у маршрутку, то, на диво, моє вухо різко перестало боліти.
В офісі, як завжди, стояв гамір: “Добрий день, це інтернет-магазин…”, “В мене для Вас супер пропозиція…”, “Сьогодні останній день акції…”. Всі заклопотано помахали мені руками. Я видихнула і попрямувала до свого куточка. Надягнула гарнітуру і… почалось.
— Добрий день, мене звати Софія, нещодавно Ви купували у нас супутникове телебачення, саме для Вас є пропозиція за трішки більшу ціну придбати плюс сто телеканалів.
— А ціна яка? — голос в гарнітурі.
— Лише половина вартості від тієї, що зараз платите.
— Гм… цікаво. Спробуймо!
Перший є! В офісі всі дивувалися з того, що за день у мене може бути понад п'ять замовлень. У той час у моїх колег буває, що і пару днів немає жодного замовлення, тому деякі з них дивилися на мене косо. Але добре, що в обличчя посміхаються. Мені цього достатньо. Нехай заздрять.

Несподівано у мене висвітився вхідний виклик. Я затамувала подих. Річ у тім, що я була на вихідній лінії і, крім деяких виключень, ніколи не приймала виклики.
— Добрий день, мене звати Софія. Чим можу допомогти? — в гарнітурі я почула незвичне до цього шаркотіння. — Алло, Ви мене чуєте?
— Приходь до мене, — голос був механічний, ніби записаний на якийсь прилад.
Здається, моє тіло вкрилося холодним потом.
— Ти не забрала книгу.
— Яку книгу? — роздратовано запитала.
— Про графиню.
Лінія обірвалася.