Розділ 14. Чаровник

Спочатку вони довго їхали найнятою машиною. Шлях вказувала Постумія, її  пальчик спритно бігав картою. Водій кивав, і вони мчали вперед.

  День був лагідний, сонячний, і Костя трохи розслабився, насолоджуючись присутністю дівчини, милуючись чарівними травневими краєвидами, свистом вітру за вікном і намагався ні про що не питати і не думати. Вона ж поглядала на нього з підбадьорливою усмішкою.

Водій попався веселий. Одягнувши сонцезахисні чорні окуляри, він спочатку намагався розважити пасажирів анекдотами. Але Костя, втомлений від недосипання, слабко їх підтримував, а Постумія загадково мовчала, лише час від часу її пелюсткові губи складалися в посмішку.

Бачачи, що особливої реакції на його анекдоти немає, водій нарешті замовк, вдивляючись у дорогу, а анекдоти замінила сучасна музика.

Нарешті запахло водою та водоростями, почулися крики білогрудих чайок – машина промчала дивовижно гладким шосе вздовж берега синього озера.

Далі пішли приміські споруди, а потім горді старовинні будинки, сквери з квітниками, високими тополями, каштанами та липами. Шини зашурхотіли бруківкою, і Костя зі здивуванням і хвилюванням упізнав місто.

То справді був Вербовськ. Він згадав свій приїзд сюди, Сіму, їхні походи та поцілунки, пошуки книги, і хвилювання стиснуло його горло.

  Але веселий водій навіть не заїжджав до центру. Зупинившись на десять хвилин біля кафе, щоб перекусити, водій помчав далі околицями міста.

- Куди далі, кажіть, - запитав шофер, але Постумія лише кивала – вперед!

І лише за півгодини, як вони виїхали з міста, вона дала знак, мовляв, приїхали, подивилася на Костю, і той зрозумів, що вони тут вийдуть.

Його хвилювала оплата такої далекої поїздки, але Постумія кивала, що все буде добре.

І справді, коли вони вийшли, у неї в руках була тоненька пачечка грошей.

Водій побажав гарної прогулянки своїм дивним пасажирам, розгорнув на трасі машину і поїхав.

- Ну що, і в нього гроші незабаром зникнуть? - запитав Костя.

Постумія загадково посміхнулася і заперечливо похитала головою, одночасно оглядаючи місцевість.

Ліворуч від дороги розкинулося поле, а праворуч прямо перед ними нерухомо стояла густа стіна лісу.

Повз проносилися машини, а високо в небі перекидалися птахи. День був спекотний і тихий, чути було навіть, як дзижчав джміль у квітучих кущах.

  Постумія довго стояла і дивилася в бік лісу, наче прислухаючись.

  А потім подала Кості знак і вони, спустившись з пагорба, шарудячи пастельно-зеленою травою, заглибилися в густі сірі зарості.

Висока ялина простягла волохату лапу, ніби вказуючи шлях. Справді, там виявився просвіт, і розлилася золота галявина. Костя здригнувся - йому здалося, що на нього дивиться обличчя людини. Але придивившись, він побачив лише стовбур поваленого дерева.

Тут вони зупинились. Постумія про щось міркувала і механічно притулилася спиною до старої білокорої берези. Через плече Кості простягала свої гілки липа, і він, задумливо зірвавши листок, почав його скручувати.

- Ти знаєш, куди йти далі? Так можна й заблукати.

Постумія кивнула.

Вона стиснула долоні, а коли розкрила їх, звідти вилетів великий метелик із золотистою облямівкою на крилах. Костя ніколи в житті не бачив такого чудового метелика.

Він недовго покружляв над галявиною, а потім, не підводячись високо, не поспішаючи, полетів углиб лісу, сяючи малахітовими і золотими блискітками крил.

Постумія жестом показала, що треба йти за метеликом, і вони вирушили в той же бік.

Метелик летів, петляючи і кружляючи, і відбувалося диво – гілки дерев, що затуляли прохід, розсувалися, трава сама лягала їм під ноги, а квіти на галявині піднімали голівки, вітаючи їх.

Так вони довго йшли в повному мовчанні, доки не стала відчуватися важка вологість. Метелик, їхній майже невагомий провідник, почав невпевнено кружляти навколо модрини.

Мандрівники обережно підійшли до берега болота, вставши біля карликових берез. Попереду була вода - застигла, затягнута плівкою, поросла де-не-де острівцями трави, над якими схилилися майже повалені бурею дерева. Було тихо, лише іноді болото видавало булькаючі звуки. Тхнуло болотним мулом.

Метелик покружляв, сів на руку Постумії, тріпотів крильцями, і злетів знову.

- Що будемо робити? - запитав Костя. – Тут нам не пройти, а оминути болото, мабуть, не можна. Чи може повернутися і піти іншою стежкою?

Постумія заперечливо похитала головою, потім він почув у своїй свідомості її голос:

«Бачиш на болоті острівець, зарослий лісом. Зараз ми спробуємо перелетіти туди повітряними кулями. Але кулі – лише ілюзія, тому є небезпека впасти у воду. Я постараюся зробити так, щоб ілюзії трималися якнайдовше. Спробую першою!

І перед її поглядом виникла куля розміром із невеликий церковний купол. Він літав у небесах, Постумія ледве тримала його товсте вервіє.

Вона кивнула Кості, щоб той був готовий, але поява нової кулі була дещо раптовою, і та полетіла у хмари.