Розділ 10. «Вальпургієва ніч»

Георгій був такий люб'язний, що довіз Костю до Вітебського вокзалу.

Тут вони й попрощалися. Костя довго й палко тиснув руку Георгія і дякував за допомогу.

Потім він вирушив до кас за квитком. Поїзд відходив о четвертій годині дня – ще був час зайти пообідати та прогулятися.

Гарчала техніка, розчищаючи хрумкий сніг, стукали лопати. Гули, брязкали потяги. Небо здавалося скляним, у ньому сходилися та розходилися свинцеві хмари.

Вже в поїзді Костя відкрив книгу. В ній були відсутні деякі сторінки, зокрема перші два розділи. Мабуть, книга розпалася через старість.

Під мірний стукіт коліс Костя почав читати і не помітив, як сюжет захопив його... Перед його поглядом яскраво, ніби в кіно, промайнула доля нещасної дівчини, так ошуканої нареченим. Написано чудово, цікаво та красиво! Він тепер дуже пишався прадідом!

***

Костя зауважив, що далі у книзі знову відсутні сторінки та закрив її. Він помилувався знахідкою. Яка радість, що книга знайшлась! Нехай навіть у такому, уривчастому, неповному вигляді. Треба показати Анастасії Адамівні... Але вона швидше за все попросить у нього роман для своїх досліджень... Необхідно терміново зробити копію!

Різкий гудок відірвав Костю від читання. Мимо, шалено стукаючи, розкидаючи снігову порошу, летів зустрічний потяг.

  Костя відкинувся на сидінні і почав дивитися у вікно. Неслися вдалину селища. Будинки сховалися в кучугури, поруч застигли обмерзлі колодязі.

Радісні діти метушилися: ліпили снігову бабу, спритно мчали з гірок на санках та на лижах. Замерзлі річки схожі з рівними білими полями. Кості раптом згадалася Сіма. Ось і в нього така сама доля, як і в бідної, обдуреної Анни з роману!

Заверещали двері купе. Увійшов вусатий провідник, приніс запашний чай.

Кості стало так тепло та затишно, йому ніхто не заважав. Поруч їхала сімейна пара. Вони про щось тихо розмовляли між собою.

Костя відкрив книгу, і незабаром читання заманило його в зовсім іншу епоху.

Повернувшись додому, Костя вирішив зробити дублікат рідкісної книги.

Через близького друга батька він замовив копію роману. Її зробили на німецькому копіювальному апараті Robotron.

Нижче наводяться уцілілі та обрані глави роману Гліба Сагайдакова.

***

Гліб Сагайдаков

Вальпургієва ніч

(вибрані глави з роману)

Глава третя

Потяг, що повз наче черепаха стежкою, рано-вранці прибув до вокзалу містечка. Дихала, царювала весна, малюючи на небі м'які пастельні візерунки. У відкритому вікні пахло яблуневим квітом і дощем.

Ніч для Ганни пройшла майже без сну, тож тіло ломило від дорожньої втоми. В очах кололо, ніби в них кинули жменю піску. Але Ганна не звертала уваги на це. Її палка уява малювала картини щасливого і безтурботного життя. Як у калейдоскопі мінялися картинки з поцілунками, обіймами, захоплюючими подорожами, поверненнями чоловіка до обіду, улюбленими стравами, розмовами біля палаючого каміна.

Гудок відірвав Анну від думок. Вона дивилася у вікно, намагаючись поглядом вихопити з натовпу свого судженого.

 Почалася звичайна вокзальна метушня. Пасажири виходили, поверталися, забираючи забуті речі, знову квапилися до виходу.

Так і не помітивши Миколу у вокзальній метушні, Ганна зібрала свої пожитки та почала виходити з вагона.

Провідник допоміг їй винести речі. Ганна покликала носія і веліла йому віднести валізу до входу до будівлі вокзалу.

Потім вона стояла, то дивлячись в урочисте, безхмарне сліпучо блакитне небо, то на метушливих людей. Хтось зустрічав когось, люди цілувалися, обіймалися. Анна вдивлялася в натовп - але дорогої для неї людини не було видно!

«Напевно, він зовсім загубився у цій метушні. Або може запізнюється», - нетерпляче гадала дівчина.

Незабаром станційна площа спорожніла, і вона залишилася сама, серед буйства весни, паровозних гудків, запахів бузку та машинного масла.

Ганна вирішила піти в будівлю вокзалу, гадаючи, чи не чекає на неї Микола там.

Насилу тягнучи важку валізу вона втиснулася в двері і опинилася в затхлій атмосфері великого приміщення.

Промені били у запилені вікна. Людей у ​​залі було небагато. Її очі ковзали по головах, обличчях, пакунках, валізах, мішках. Перед нею мелькали різні обличчя – молоді й старі, бородаті та вусаті, повні та худі. Але нікого, хоча б віддалено схожого на її нареченого, не було.

З трепетом у серці Ганна подивилася на великий настінний годинник. Стрілки втекли на півгодини вперед.

«Може, його затримали на роботі? Адже він інженер, а на заводі можуть бути будь-які позаштатні ситуації. І начальник не відпускає, а вирватися і повідомити аж ніяк не можна... Звичайно ж він міг послати з нарочним записку. Але можливо це не вийшло?»

Ганна стала дорікати собі за нецікавість! Виявляється, вона навіть не знала на якому заводі служить Микола!