Розділ 7. Відьомське коло

Наприкінці серпня, в останні вихідні перед початком занять, Костя поїхав у Вербовськ, щоб побачити Сіму. Він все ніяк не міг забути її глибокі карі гарячі очі, м'який грудний голос, податливі, кольору стиглої вишні, губи.

Поки потяг тягся серед золотих пильних полів, залитих втомленим гарячим сонцем, Костя подумки квапив його, гортаючи пошарпаний збірник Гумільова, надісланий йому Анастасією Адамівною.

Відірвавшись від книги, Костя глянув у запилене вікно на пишні золотаво-лілові замки хмар.

Ось, нарешті, в густому сонячному сяйві відкрилося місто Вербовськ.

Сіма йшла йому назустріч легкою ходою, похитуючи струнким гнучким станом, радісна, з ясним обличчям...

Цього літнього дня вони довго гуляли по спекотному місту, у тіні високих будинків, по виснажених сонцем парках і садах. Стиглі яблука з глухим стуком падали в садах

  Сходили у кіно на нову італійську комедію.

Вибрали на ринку важкий кавун. Сіли у задушливий трамвай і поїхали купатися. Трамвай довго зі скрипом тягнувся жовто-гарячими вулицями. Нарешті майнула синя чаша озера із золотавим піщаним берегом.

  Вони з насолодою купалися у прохолодній малахітовій воді озера. Купальників із собою не було – купалися у тому, в чому були.

Костя, наплававшись наввипередки з Сімою, перший вийшов на берег і сів на теплому піску. У нього захопило дух від краси Сіми, що виходила з води на берег. Все її тіло блищало міріадами крапельок.

Розрізали смугастого кавуна і весело гризли його темно-рожеву м'якоть, спльовуючи насіння. Лежачи на піску, читали вірші Гумільова, тихенько цілувалися, співали пісні.

***

Мама Сіми була на чергуванні і тому квартира була у їхньому повному розпорядженні.

У сутінках кімнати, втомлені від любощів, вони лежали нескінченно довго, спостерігаючи, як вітер колише бронзову штору вікна. Він відчував тепло її грудей на своїх і розумів, що щасливішого за нього немає нікого на світі.

Сіма підвелася, біліючи у напівтемряві своїм довгим, схожим на амфору тілом. Вона здавалася античною статуєю. Накинувши на голе тіло халат, вона щось принесла йому в пакеті.

- Зберегла приємний сюрприз для тебе.

Він підвівся, сів на ліжку, зважуючи в руці щось важке, відкрив пакет і дістав великий альбом, що блиснув темною глянсовою обкладинкою.

– «Анна Листниченко (1884 - 1967). Живопис». Ось чудово! Молодчинка! Звідки взяла? Така рідкість!

- В обласній бібліотеці замовила. Зверни увагу на тираж! - дзвінко і радісно сказала Сіма. – Дуже велика рідкість!

Костя перегорнув важкий альбом. В очі впала густота буйних фарб пейзажів: зелень пальм, синь розлитих до горизонту океанів.

- Це її рання творчість. Тут є й ті самі африканські пейзажі, про які ти говорив...

- Здорово...

Він продовжував гортати гладкі та щільні листи альбому.

Далі замиготіли засмаглі веселі обличчя робітників у касках серед яскравого сонячного блиску, що стояли на фоні білосніжних будинків і високих кранів, радісні білі міста, немов занурені в яскраве сонячне світло, золота стерня поля, на якому блищать крила граків, загоріли руки... Були різноманітні милі натюрморти, строкаті картинки пейзажів, суворі портрети олівцем і замальовки вугіллям.

- Невже це та сама Ганна Листниченко?

- Так, саме та, про яку ти мені влітку розповідав. Кохана Сагайдакова. Її, звичайно, вже немає в живих...

- Так, не могла ж вона жити вічно! Але принаймні хоч познайомимося з її живописом. А там – раптом яка зачіпка з'явиться!

Сіма взяла яблуко зі столу і захрумтіла ним.

- З'явиться! - впевнено промовила вона, блищачи веселими чорними очима. – Я звернула увагу, що вступну статтю написала Варвара Листниченко. Вона також художник, кандидат мистецтвознавства!

- Це її дочка?

- Наскільки мені відомо, так... От тільки мальовничих робіт самої Варвари ніде немає.

- Може, у неї тільки виставки були, але ще не видавалася. Або видавалася малим тиражом.

- Я перевірила за каталогами – ні!

- От би дістати її адресу. Може вона щось знає про Сагайдакова чи про його книжки. Що ж їй могло дістатись від матері?

Сіма кинула огризок яблука у тарілку.

- Дивись, що я ще виявила...  Олівцевий портрет Гліба Сагайдакова...

***

Слідчий Ярмиш страждав від знемагаючої вересневої спеки. За відкритим вікном не рухався жоден листок, а мінеральна вода вже закінчувалася.

Ярмиш витер хустинкою спітніле чоло, ще раз подивився друкарський аркуш і обережно помахав ним у повітрі, щоб не залишалося слідів спітнілих пальців, і, зрештою, поклав зморщений аркуш у папку.

Отже, від сьогодні справа про вбивство Білоуса була припинена вказівкою зверху. Матвій Білоус помер від раптової зупинки серця. Здається, висновок – ясніше ясного!