Розділ 1. Відкриття Кості Апостолова

Час дії: початок 80-х років ХХ ст.

Весна підкралася до міста непомітно. Здавалося, ще недавно стояв холод, і вітер, гуляючи по порожніх вулицях, крутив хоровод пилу, обдував сумні ряди будинків і похмурі пам'ятники, шелестів голими тонкими гілками.

 Але веселі стріли сонця пронизали хмари, прогнали геть лютневі завірюхи, запалили світ радістю, пригріли теплом черепичні дахи і стару облуплену фортецю. За кілька днів заспівали дзвінкоголосі птахи і стрепенулися, ожили дерева. Лопалися, подібно до скляних банків, бруньки,  зірочки клейкого листя розпускалися назустріч гарячим променям.

Затишного квітневого ранку Костя, який ішов в інститут, помітив на тумбі афішу, що сповіщала про гастролі відомого фокусника Чаровника (саме так й було написано!)

З афіші загадковим поглядом дивився чоловік з худим довгим обличчям у фраку й у циліндрі, а поряд з ним завмерла гарна темноволоса дівчина з мигдалеподібними очима в сріблястій сукні.

Загалом Костя до різних фокусників та інших циркачів був досить байдужий і за інерцією хотів пройти мимо, але образ дівчини з сонячною усмішкою довго плив перед його поглядом.

Прийшовши додому і кинувши сумку, він все ще був немов у тумані і не міг забути дівчину на афіші.

Пізно ввечері він тихенько відчинив двері, намагаючись, щоб не клацнув англійський замок, обережно прикрив їх і помчав до зупинки трамвая. Прибувши до центру міста, де висіла афіша, акуратно зняв її, склавши вчетверо, сховав на грудях під легкою курточкою і повернувся додому.

Вдома на нього вже чекала стривожена Клементина.

- Де це ти так довго ходив, соколику? Що це в тебе під курткою?

- Нічого, - наче півонія почервонів Костя.

І він намагався якнайшвидше сховатися у своїй кімнаті, щоб не дати розгулятися гніву і уникнути скандалу.

- Ану стій!

  Клементина схопила його за курточку. Та так, що затріщала матерія.

Костя обурився.

- Як ти смієш! Не чіпай, це моє! - закричав він, спостерігаючи, як мачуха вже розглядає афішу, обертаючи її на всі боки.

- Дала б ти йому спокій, - миролюбиво промовив повнуватий батько, що з'явився в дверях у смугастій піжамі, з газетою і з трубкою в роті. - Він уже дорослий хлопець, на четвертому курсі! Я в його роки вже працював!

- Дорослий, - скептично сказала Клементина. - Збирає всяку гидоту. Дивись, що твій синочок приволік.

Ривком вона розгорнула афішу, і та різко луснула, розлетівшись на дві половини.

- Що ти робиш! - закричав вражений Костя.

- Ой! - невинним голоском промовила Клементина. — Ненароком, по-дурному вийшло... Та й навіщо тобі макулатура?

«Дурепа!», - хотів крикнути Костя у відповідь, але весь побілівши, усе ж таки стримався.

Гучно грюкнувши дверима, він зачинився у своїй кімнаті і там довго сидів, опустивши на голову руки, думаючи про своє нещасне і рабське життя.

Переконавшись, що йому необхідно обов'язково побувати на виступі загадкового ілюзіоніста, щоб самому побачити дівчину, Костя наступного дня вирушив до кас.

Квиток артиста з Югославії був не найдешевший, і Костя був змушений розтрусити свою скарбничку.

Натомість він був одним із перших, хто купив квиток на закордонного гостя. Там же він придбав плакат, дуже схожий на постраждалу від рук Клементини афішу. Граціозна, чорноброва дівчина з смаглявим південним обличчям і виразними мигдальними очима все так само посміхалася поряд із довготелесим немолодим чоловіком.

Квітневий вечір був світлим та затишним. Вітер стихнув, заплутавшись у свіжих гілках дерев та волоссі перехожих.

У потоці цікавих глядачів, які зібралися на виставу, Костя увійшов до граючої різнокольоровими вогнями будівлі.

Біля входу усіх зустрічав і запрошував похмурий гевал з округлою чорною бородою. Він погрозливо рухав волохатими бровами, через що ті вигиналися немов черв'яки. Кості стало якось неприємно, деякі відвідувачки взагалі лякалися його гримас, але чоловіча частина підбадьорливо посміхалася. Поруч із бородаєм якась зла на вигляд гостроноса тітка в хустці перевіряла квитки.

Зате в холі було тихо й спокійно. Невеличкий оркестр грав мелодії. Таємничі та загадкові, вони дзвеніли у приміщенні, наче у пишному храмі. Навколо ходили безтурботні та легкі люди. Самотніх майже не було.

У залі Костя сів у крісло і з деяким хвилюванням дивився на важку завісу з синього оксамиту, посипану блискітками.

Коли нарешті рум'яний конферансьє оголосив артиста, оркестр гримнув «Польотом валькірій» Вагнера. Цю композицію Костя добре знав ще з музичної школи.

Завіса повільно піднялася. У залі було темно, як уночі. І ось сцена повільно залилася жовтувато-жовтогарячим світлом - це запалилися десятки свічок.

Сам артист з'явився подібно до мага з казки. Його великі очі на худому обличчі горіли ніби ліхтарі, довгі руки з худими пальцями світилися, сяяли, як срібло. Він був одягнений у фрак. То й був Чаровник.

Артист спритно зняв з голови циліндр і, змахнувши розпатланим волоссям, вклонився публіці, а потім намагався надіти його знову на голову, але щось заважало. Тоді він витонченим рухом витяг з капелюха букет фіалок, і під шелест оплесків тут же подарував букет чорнявої дівчині в червоному капелюсі. Вона була одягнена в темну напівпрозору сукню і нагадувала макову квітку.