Розділ 4

Шлях до хребта Грозових Піків зайняв два дні. Чим вище ми піднімалися, тим розрідженішим ставало повітря і тим сильніше кусався мороз. Але Феру, здавалося, зовсім не помічав холоду — він впевнено крокував попереду, розрізаючи грудьми густий туман.

— Слухай, Феру, — я щільніше загорнувся в теплий плащ, який замовив через «Онлайн-супермаркет» за знижкою. — Ти впевнений, що грифони смачні? Це ж, по суті, напівлеви-напівптахи. М'ясо може бути занадто жилавим.

Вовк зупинився на краю прірви і принюхався.

— Справа не в м’ясі, людино. Справа в мані. Кам’яні грифони харчуються гірським кришталем. Їхнє м’ясо насичене енергією землі. А з твоїми магічними соусами навіть підошва мого старого ворога стала б делікатесом.

Раптом небо над нами потемніло. Почувся різкий, пронизливий крик, від якого заклало вуха. З-за скелі випірнула величезна тінь. Це був не просто грифон — це був Король Грифон, чиє пір'я виблискувало, наче граніт під дощем.

Звір каменем кинувся вниз, виставивши вперед масивні кігті. Феру навіть не поворухнувся. Коли грифон був уже в кількох метрах, вовк просто зник у сріблястому спалаху і наступної миті притиснув монстра лапою до скелі.

— Надто повільно, — прогарчав Феру. — Ти станеш чудовою вечерею для мого кухаря.

Грифон відчайдушно заборсався, але Феру одним точним ударом припинив його опір.

Кухня на краю світу

Ми розбили табір у невеликій печері, захищеній від вітру. Поки вовк чекав, я відкрив систему. Для грифона мені потрібно було щось особливе.

— Так... Грифон — це птиця, — міркував я вголос. — Значить, зробимо «Грифона по-київськи» з хрусткою скоринкою, а на гарнір — карамелізовані фрукти.

Я замовив через маркет:

Велику упаковку вершкового масла та свіжий кріп.

Панірувальні сухарі та багато яєць.

Мішок цукру та консервовані ананаси.

Величезний фритюрний котел.

Зняти шкіру з грифона було важко — його пір’я справді нагадувало камінь. Але під ним виявилося ніжне, рожеве м'ясо. Я нарізав його тонкими скибками, всередину кожної загорнув шматочок масла з кропом, обваляв у сухарях і опустив у киплячу олію.

Коли перша партія «золотистих кульок» була готова, аромат заповнив усю печеру. Але я не зупинився. На окремій сковорідці я розтопив цукор до золотистої карамелі і кинув туди шматочки ананасів.

— Феру, пробуй! — я подав йому першу порцію на величезній тарілці.

Вовк обережно вкусив золотисту кульку. Масло всередині бризнуло, змішуючись із соковитим м’ясом. Феру завмер. Його хвіст, зазвичай спокійний, почав мимоволі бити по підлозі печери.

— Це... це вибух смаку! — прохрипів він. — Хрустка оболонка, а всередині — гарячий солодкий сік! А ці жовті шматочки... вони кислі і солодкі водночас!

Ми їли, дивлячись на зорі, що розсипалися над горами. Але раптом я помітив, що біля входу в печеру хтось стоїть. У місячному світлі виднілася маленька фігура з крижаними крилами.

Це була Снігова Німфа — дух цих гір. Вона була крихітною, але від неї віяло такою холодною магією, що багаття почало гаснути.

— Хто ти? — запитав я, тягнучись до теплої ковдри.

— Я та, хто охороняє ці піки, — пролунав тонкий, наче дзвін бурульки, голос. — Я прийшла покарати тих, хто вбиває моїх грифонів... Але... — вона зупинилася, принюхуючись. — Що це за запах? Чому він змушує моє крижане серце битися швидше?

Феру підвівся, його шерсть стала дибки.

— Геть, німфо! Це наша вечеря.

— Чекай, Феру, — я зупинив вовка. Я взяв тарілку з ананасами в карамелі і простягнув малій істоті. — Спробуй. Це солодше за будь-який гірський мед.

Німфа обережно підлетіла, взяла шматочок ананаса маленькими ручками і відкусила. Її очі засяяли синім полум’ям.

— Солодке... тепле... — прошепотіла вона. — Якщо ви будете годувати мене цим щовечора, я не тільки дозволю вам полювати, а й покажу шлях до печери зі стародавніми скарбами. Там багато блискучих камінців, які ви, люди, так любите.

Я перезирнувся з Феру. Вовк задоволено облизнувся.

— Схоже, наш загін знову поповнився, людино. Тільки замов їй окрему порцію, бо мої ананаси я не віддам!