Розділ 2

Ранок почався не з кави, а з гуркоту, від якого здригнулася земля. Я ледь встиг вискочити з намету, як побачив Феру. Вовк виглядав велично: його срібляста шерсть виблискувала на сонці, а біля ніг лежала туша велетенського Чорного Змія, довжиною метрів під десять.

— Це був непоганий ранковий розігрів, — прохрипів Феру, обтрушуючи пил. — Його луска міцна, як сталь, а м'ясо всередині — справжній делікатес. Готуй, людино! Мій шлунок уже вимагає обіцяного.

Я підійшов ближче, з побоюванням дивлячись на ікла змія.

— Феру, він же величезний! Щоб приготувати таку тушу, мені потрібно зняти шкіру і розділити його на частини. Моїх кухонних ножів на таку броню не вистачить. Нам треба в місто, до професійних різників.

Вовк невдоволено пирхнув, але погодився. Я швидко замовив через «Онлайн-супермаркет» міцні мотузки та величезний брезент. Ми спорудили щось на кшталт волокуші, і Феру, немов легку іграшку, потягнув свою здобич у бік найближчого міста.

Біля воріт Гільдії

Коли ми підійшли до воріт Кареліна, варта просто оніміла. Солдати впустили списи, а перехожі почали з криками розбігатися в різні боки.

— Легендарний вовк! Рятуйтеся! — кричав якийсь торговець, перекидаючи свій візок.

— Спокійно! — вигукнув я, піднімаючи руки. — Він зі мною! Ми прийшли в Гільдію пригодників!

Феру лише презирливо глянув на людей і видав низьке гарчання, від якого у варти затремтіли коліна. Ми пройшли крізь натовп, що розступався перед нами, наче море перед Мойсеєм, і зупинилися прямо перед дверима Гільдії.

Всередині панував хаос. Пригодники хапалися за мечі, але коли побачили, що я спокійно поплескав вовка по загривку, запала мертва тиша.

Я підійшов до стійки реєстрації. Дівчина-реєстратор за нею зблідла так, що стала схожа на папір.

— Мені... е-е-е... потрібно зняти кожу з цього змія і обробити м'ясо, — максимально ввічливо сказав я.

— Чорний... Чорний Змій Рангу А? — прохрипів старий пригодник у кутку. — Його цілий загін магов не міг вистежити місяць! Хто ти такий, хлопче?

— Я просто кухар, — усміхнувся я. — А це мій напарник. Він дуже хоче їсти, тому, будь ласка, покличте найкращого різника.

У цеху обробки

Нас провели на задній двір, де працювали професіонали. Навіть вони підходили до туші з острахом.

— Неймовірно... — шепотів головний різник, оглядаючи змія. — Жодної подряпини на лусці, тільки один точний удар у голову. Це робота справжнього монстра.

Поки вони працювали, знімаючи міцну чорну шкіру (яка, до речі, коштує цілий статок), я не гаяв часу. Через систему я замовив:

Величезний чавунний казан.

Набір маринадів для дичини.

П'ять кілограмів добірного часнику та імбиру.

Коли різники віддали мені перші кілька кілограмів ніжного білого м'яса змія, я розпалив багаття прямо на подвір'ї Гільдії. Запах смаженого часнику, соєвого соусу та соковитого м'яса почав заповнювати вулиці.

Феру влігся поруч, поклавши голову на лапи, і уважно стежив за кожним моїм рухом. Пригодники, які щойно тремтіли від страху, тепер почали збиратися навколо, шморгаючи носами. Їхній страх почав програвати... голоду.

— Гей, хлопче... — обережно спитав той самий старий пригодник. — А це можна купити? Хоча б шматочок?

Я глянув на Феру. Вовк привідкрив одне око і прогарчав:

— Якщо вони дадуть за це золоті монети, на які ти купиш мені ще більше соусу — я дозволю.

Так почалася наша перша торгова пригода. Поки різники доробляли шкіру, я почав готувати для всієї Гільдії, заробляючи перші справжні гроші в цьому світі.