Розділ 1

Дорога через ліс виявилася куди приємнішою, ніж задушливі зали королівського палацу. Я зупинився біля невеликого струмка, коли сонце почало ховатися за верхівки дерев. Живіт зрадницько забурчав, нагадуючи, що за весь день я з’їв лише одне яблуко.

— Ну що, перевіримо мій «сміттєвий» дар у дії? — пробурмотів я, викликаючи вікно «Онлайн-супермаркету».

Перед очима з’явилися знайомі категорії: «М’ясо та риба», «Овочі», «Господарчі товари». На моє здивування, асортимент був точно таким, як у моєму улюбленому маркеті вдома, а ціни конвертувалися в місцеві мідні монети.

Я замовив:

Чавунну сковорідку.

Пляшку соняшникової олії.

Пакет преміальної мармурової яловичини (акція! —50%!).

Чорний перець та сіль.

Готовий соус теріякі.

Через секунду паперовий пакет просто випав із повітря мені в руки. Це було справжнє диво. Поки мої однокласники, мабуть, зараз махали мечами в сирих печерах, я розпалив акуратне багаття.

М’ясо засичало на гарячій сковорідці. Коли я додав соус і перець, аромат рознісся лісом на сотні метрів. Це був не запах місцевої прісної юшки, а насичений, солодкувато-пряний аромат справжнього делікатесу.

Я вже збирався зняти першу порцію, як раптом ліс замовк. Птахи перестали співати, а вітер ніби завмер. З кущів почулося важке дихання.

— Хто тут? — я схопив кухонного ножа, хоча розумів, що проти справжнього монстра він не допоможе.

З тіні дерев вийшло це. Величезний вовк зі сріблястим хутром, заввишки з добрий фургон. Його очі світилися золотом, а від кожного кроку здригалася земля. Це був легендарний Феру. Він виглядав як сама смерть, але була одна деталь... У кутиках його пащі блищала слина, а ніс інтенсивно смикався, вловлюючи запах моєї яловичини.

— Людино... — пролунав у моїй голові глибокий, владний голос. — Що це за магія? Чому вона пахне так, що мій шлунок готовий з’їсти сам себе?

Я заціпенів. Вовк підійшов впритул до багаття, ігноруючи мене, і втупився в сковорідку.

— Це... просто смажене м’ясо з соусом, — ледь чутно відповів я. — Хочете спробувати?

Вовк глянув на мене з підозрою, але кивнув. Я обережно поклав великий шматок на чистий камінь біля нього. Феру проковтнув його за мить, навіть не жуючи. Його очі розширилися.

— Що за... — він завмер, прислухаючись до власних відчуттів. — Цей смак... Спеції обпалюють язик, а м’ясо тане, як ранковий туман. Ще! Давай ще, людино!

Наступні дві години я працював як професійний кухар у годину пік. Я смажив шматок за шматком, відкриваючи нові пляшки соусу. Вовк їв і їв, поки нарешті не влігся біля вогню, задоволено мруживши очі.

— Слухай, людино, — ліниво промовив він. — Ти слабкий. Твій рівень магії майже нульовий. Тебе з’їсть перший-ліпший гоблін за поворотом.

Я зітхнув:

— Знаю. Мене тому й вигнали.

Вовк підняв голову і глянув на порожні пляшки з-під соусу.

— Неприпустимо, щоб такий талант зник у шлунку гобліна. Відсьогодні я буду твоїм напарником. Я приноситиму тобі здобич — справжню здобич, а не це дрібне м’ясо з магазину, — а ти будеш готувати. Це контракт. Згоден?

Я подивився на величезну лапу, яку вовк простягнув мені. Здається, моє життя приборкувача звірів почалося не з магічних заклять, а з гарного стейка.

— Згоден, Феру. Тільки зміїв чиститимеш сам!

Вовк пирхнув, що, мабуть, означало посмішку:

— Домовилися. Завтра принесу тобі гірського змія. Його м'ясо дуже жорстке, але з твоїм соусом... це буде легендарно.