Ім’я Звіра

Епіграф

2040 рік. Київ. Навчальний полігон Кадетського корпусу Східного Валу ім. Івана Сірка.

Яр уже біг третю годину. Він почав раніше за інших кадетів на цілу годину — і напевно закінчить пізніше. Це все були «переваги привілейованого статусу онука легенд». Заздрість однокурсників поступово змінилася співчуттям: вони навіть приносили йому перекус із вечері, що було суворо заборонено, коли він затримувався в нескінченних нарядах.

Його думки перервав камінець на дорозі, який зрадливо вислизнув з-під ноги. Юнак упав, і його миттєво знудило.

— Кадете Яр, ти що, тут розлігся і бульбашки пускаєш? Відпочиваєш? — пролунав над його головою крик сержанта.

— Ніяк ні! — швидко відповів Яр, передчуваючи, що просто так це не закінчиться.

— Кадете, ти думаєш, що статус легенд твоїх дідів дозволяє нехтувати фізичною підготовкою? — ще голосніше проревів сержант.

— Ніяк ні, пане сержанте! — прокричав Яр на все горло.

— Так підривай свою дупу й бігом наздоганяти групу! І, до речі, п’ять штрафних кіл! — підсумував сержант.

— За що?! — вирвалося в Яра.

— Десять штрафних кіл! — гаркнув сержант.

— Так точно, пане сержанте, — приречено промовив Яр, підводячись із землі.

Він почав бігти повільно, шукаючи ритм дихання, як учив його дід Ж. Коли ритм встановився, він розслабив тіло й опустив руки — так учив дід Ромен. Він говорив, що коли тіло виснажене, треба відпустити його, щоб воно рухалося само. Коли свідомість керує тілом, вона витрачає дорогоцінні мікросекунди на прорахунок кожного кроку і майже завжди помиляється, вибираючи тяжчий шлях. Підсвідомість не прораховує — вона знає, тож тіло не витрачає зайвої енергії на непотрібні рухи.

Він дихав і рухався, а в голові лунала лише одна думка: ну чому його діди — такі легенди?

Сержант спостерігав за дивною манерою бігу Яра, який поступово прискорився, почав наздоганяти решту групи, а згодом і обігнав її.

— Бісовий онук бісових легенд! — захоплено прошепотів він, зриваючись на біг, щоб наздогнати курсантів і дати їм прочухана за те, що ті не здатні випередити виснаженого юнака.

У командному пункті полігону за муштрою юних кадетів спостерігали Ромен та Ж.

— Ми вкрали їхнє дитинство, — з болем у голосі сказав Ж.

— Ми даємо їм можливість вижити в майбутньому, — холодно відповів Ромен.

— А чи варте воно того, те майбутнє? — емоційно парирував Ж.

— Не ми збудували такий світ, брате, — вже тихіше промовив Ромен.

— Ти впевнений у цьому, брате? — запитав Ж.

Ромен нічого не відповів.

Розділ 9 : Ім’я Звіра

Глава 1. Ми з тобою до кінця

— Мара, зв'язок з Одіссеєм знову обірвався, бери свого Духа і проклади траєкторію до точки призначення, — наказав Яр.

Мара втомлено кивнула і попрямувала в рубку капсули. За хвилину вона повернулася, мовчки сіла у протиперевантажувальне крісло й знаком подала іншим зробити те саме. Щойно всі влаштувалися, капсула рвонула в нурістанське небо, виносячи їх на суборбітальну траєкторію.

У відсіку панувала тиша. Яр важким поглядом оглянув свою зграю: попри втомлений вигляд і трохи пошкрябані екзоскелети, усі були цілі й живі.

Першою не витримала Мара. Вона зняла шолом: сітка нейролінку туго обплітала її голову, залишаючи відкритим лише бліде обличчя зі слідами носової кровотечі.

— Капітане, ще одного злиття я не витримаю, — її голос тремтів. — Я майже розчинилася в цих... цих електричних тунелях. Я перестаю розуміти, хто я.

Яр мовчав. Команда дивилася на нього в очікуванні відповіді, але він сам не знав, що сказати.

— Це був не я! — раптом випалив Тінь, згадуючи те нудотне відчуття самотності після розриву синхронізації. Проте лякала його не сама самотність, а те жахливе відчуття всемогутності, яке він утратив разом із нею.

Смаг теж мовчав. Він дивився то на Мару, то на Яра, чудово розуміючи, що синхронізація небезпечна. Але він також розумів: саме завдяки їй він зміг захистити друзів, захистити Марію. Тому він зробить це знову — стільки разів, скільки буде потрібно, навіть ціною власного життя. Саме тому він мовчав.

— Чому мовчиш, Яре? — пролунав ледь чутний голос Тихого.

Гнів і образа затопили Яра. 

— Та як ви... — крикнув він, але, побачивши, як здивовано витягуються їхні обличчя, вмить заспокоївся, тричі вдихнув і сказав: — Пробачте. 

Він ще хвилину помовчав під напруженими поглядами команди:

 — Пробачте, — повторив він уже м’якше. — Я знаю, вам страшно. Мені теж  страшно, мене розриває від жаху. Ми ледь не здохли в тих нурістанських норах і майже напевно здохнемо в тих клятих лісах. Але я знаю одне: те, що там відбувається, життєво важливо. Якби це було не так, ми зараз летіли б рятувати Цитадель, наших друзів та близьких. Я не розумію, що з нами відбувається і куди це  нас приведе. Але у нас є завдання, яке ми маємо виконати. А потім, якщо залишимося живими, ми з усім цим розберемося. Я розумію вас, може, навіть краще, ніж ви гадаєте. Тому говорю це зараз без докорів і без наказу — як ваш друг, як побратим. Хто не готовий до виконання місії, може залишитися на борту після прибуття. Але навіть якщо мені доведеться йти туди самому, я піду сам, бо саме там ми поставимо крапку в цій пекельній грі. І знайте: попри будь-яке ваше рішення, я люблю вас. Ви стали для мене сім'єю.