Око бурі

Епіграф

ВИПИСКА З АНАЛІТИЧНОГО ЗВІТУ №77-БТ ДЛЯ РАДИ АЗІЙСЬКОГО ЩИТА (СЕКТОР «ГІМАЛАЇ») ТЕМА: ГЕОПОЛІТИЧНИЙ ВАКУУМ ТА СТАТУС ТЕРИТОРІЙ СЕРЕДНЬОЇ АЗІЇ ПІСЛЯ «АТОМНОЇ ТИШІ»

«...Після каскадного колапсу Російської Федерації та періоду "Атомної тиші", коли канали зв’язку з північчю зникли в електромагнітному штормі, Центральна Азія перетворилася на "сіру зону" планети. Регіон, який колись був перехрестям торгових шляхів, став кладовищем амбіцій.

Казахстан та Туркменістан: Фактично розчленовані. Західні нафтогазові басейни перебувають під жорстким протекторатом Пекіна. Місцеве населення інтегроване в систему "соціального кредиту" як обслуговуючий персонал для видобувних комплексів.

Узбекистан та Таджикистан: Території хронічної нестабільності. Використовуються як буферні зони, де Пекін проводить випробування біогенної зброї та систем , не побоюючись міжнародного розголосу. Тут немає держав — лише укріплені анклави корпорацій та зони відчуження.

Нурістан та Афганістан: Останній бастіон "дикої території". Гірські хребти стали природним екраном, що приховує активність, яку наші супутники класифікують як "будівництво об’єктів планетарного домінування". Саме тут Пекін розгортає свої таємні проекти.

Висновки: Середня Азія більше не є суб’єктом політики. Це лабораторія. Якщо Східний Вал не втримає рубежі, а Азійський Щит не забезпечить технологічний паритет, цей регіон стане плацдармом для фінальної експансії Пекіна, де людський ресурс буде замінено на керований біоматеріал.

Підпис: Агент 09-Тінь (Оперативна група "Лотос")»

Розділ 4. Око бурі

Глава 1: Старі іграшки

Місце: Околиці Житомира. Приватний сектор. Батьківський сад Михайла.

Вечірнє сонце заплуталося в густих кронах старих яблунь, заливаючи сад теплим золотим світлом. Михайло сидів на даху старого сараю, повністю відірваний від реальності. На його обличчі були масивні віртуальні окуляри старого зразка — потерті, з кустарно заміненими лінзами.

В небі над садом розгорталася справжня повітряна драма. Невеликий квадрокоптер, який у 2055-му виглядав як музейний експонат, виконував неймовірні піруети, ганяючи зграю обурених ворон. Дрон рухався не за алгоритмами, а на "чистих руках" Михайла, відгукуючись на кожен мікрорух його пальців.

Раптом важка рука опустилася на його плече, ледь не вибивши джойстик. Михайло здригнувся, рвучко зняв окуляри і мружився від яскравого світла. Перед ним, виблискуючи зубами в широкій посмішці, стояв Володимир. Його куртка пахла дорогою шкірою, бензином і вітром.

— Ти що тут робиш? — здивовано вигукнув Михайло, витираючи піт з чола. — Невже старий брухт, який ти називаєш байком, нарешті запрацював? Чи ти “одинадцятим” сюди пришкандибав, бо щось не чув як сипеться метал з твого улюбленця?

Шок видав гучний хрипкий сміх і кивнув на дрон, що саме в цей момент незграбно завис над яблунею. 

— Хто б казав, малий! Цій залізяці років тридцять, не менше. А мій звір, вміє бути тихим, коли я того хочу. Мабуть, всю відпустку тут сидів, ворон ганяв?

Михайло ледь помітно почервонів, що для Шока було кращим за будь-яке підтвердження. Умка справді не вмів відпочивати інакше — навіть у відпустці його руки шукали керування, а розум — польоту.

— Я тут повз проїжджав, — Шок поправив ремінь наплічника. — І раптом згадав, що ти тут недалечко живеш. Вирішив провідати бойового товариша, витягнути його з цього добровільного усамітнення для шикарної гулянки. Бо якщо я тебе не витягну, ти тут скоро сам пір'ям обростеш разом із цими воронами.

Іронічно сказав Володимир, та простягнув руку, допомагаючи Умці підвестися. Михайло глянув на свій старий дрон, потім на Шока, і вперше за багато днів його обличчя розслабилося в справжній, ненаграній  посмішці.

Михайло обережно, наче боявся розбити крихкий спокій цього вечора, почав спускатися старою дерев’яною драбиною. Дерево під його вагою звично порипувало. Опинившись на землі, він зняв кепку і куйовдив світле волосся, намагаючись остаточно «приземлитися» після годин віртуального польоту.

— Що там решта? — запитав Михайло, киваючи в бік виходу з саду. — А то я дійсно завис із цими дронами. Геть випав з ефіру.

Володимир сперся на одвірок старого сараю, його обличчя освітлював останній промінь сонця. Він ледь помітно посміхнувся, і в кутиках його очей з’явилися добрі зморшки. Він запитально кивнув на стару драбину.

– Туристи! – відмахнувся Михайло.

— Марина та Смаг десь на курорті в Карпатах, — видав Шок. — Типу «випадково» там разом опинилися. Наївні…

Михайло мимоволі всміхнувся. Образ величезного Смага, який незграбно намагається бути «випадковим» супутником Мари, виглядав кумедно. 

— А Тимош? — додав Умка, збираючи дріт від пульта.

— Тимош як завжди — на базі залишився, — Володимир став серйознішим. — Ти ж знаєш, його тільки Яр може кудись силоміць витягнути. Якщо він не в шпиталі у сестри і не в зброярні у Макса, то він тренується до посиніння. 

Шок зробив коротку паузу, дивлячись на те, як тіні стають довшими.

— Андрій... ну, ти сам знаєш. На те він і Тихий. Його навіть Одіссей знаходить лише тоді, коли Андрій сам цього хоче.

Володимир знову посміхнувся і ляснув Михайла по плечу:

— Тож лишилися ми з тобою — два останніх стовпи адекватності. Ну що, готовий змінити мастило для дронів на щось міцніше? Мій «брухт» уже зачекався, у нас  лише два дні.

Михайло зник у дверях будинку лише на кілька хвилин. Коли він вийшов назад на ганок, від образу «домашнього хлопчика» не залишилося й сліду. На ньому була важка шкіряна куртка, поцяткована потертостями, які пам’ятали не один десяток вильотів, широкі штани з надміцної кордури та берці старовинного крою на масивній підошві. Умка затягнув шнурівку, і його постать одразу набула тієї зібраності, яка була притамана йому під час рейдів.