Кров та сталь

Епіграф 

2038 рік. Спекотне літо під Житомиром. Повітря, настояне на запаху розігрітої гуми, полину та збройового мастила, здавалося нерухомим. Малий Ярослав сидів на старій вантажній шині, обхопивши коліна тонкими руками, і боявся навіть моргнути.

Перед ним розгорталася сцена, що ніяк не в’язалася з реальністю. Ще вчора він крізь шпарину в дошках спостерігав, як ці двоє — дід Ромен і дід Ж. — змовницьки никалися в гаражі від бабусь, наливаючи в старі гранчаки коньяк із запітнілої пляшки та тихо сперечаючись про старі часи. Тоді вони здавалися звичайними дідусями, трохи кумедними у своєму підпільному «бунті».

А сьогодні вони виглядали як античні герої, що зійшли з барельєфів забутих храмів.

Оголені по пояс, їхні тіла були перевиті вузлуватими, наче кора старого дуба, м’язами та тугими сухожиллями. Шкіра, вкрита шрамами та засмагла до кольору міді, блищала від поту. Вони завмерли на мить — два хижаки в колі пилу. Секунда тиші, натягнута, як струна, і раптом... все завертілося.

Це не було схоже на бійку. Це був смертоносний танець. Дід Ж. і дід Ромен — такі однакові в своїй силі й такі різні в кожному русі. Ромен рухався як ртуть — текуче, невловимо, переходячи від блоку до атаки без жодного зайвого зусилля. Ж. бив як молот — коротко, вибухово, кожна його стійка здавалася непорушною скелею.

Удари, блоки, ухили. Темп був настільки високим, що Ярослав ледве встигав фіксувати контакт тіл. Час ніби розтягнувся, вихоплюючи кадри: ось кулак проходить у міліметрі від щелепи, ось підсічка зустрічає ідеальний стрибок. Це була чиста геометрія бою та досконалості.

Раптом різко пролунав сигнал таймера.

Діди зупинилися миттєво, наче їх вимкнули. Тільки важке, хрипке дихання та пара, що піднімалася від гарячих тіл, свідчили про неймовірну напругу. Ромен першим помітив онука. Він витер піт з чола і подивився на малого Ярослава поглядом, у якому ще догоряв бойовий азарт.

— Хочеш так само? — запитав він, ледь усміхнувшись краєчком рота.

Ярослав заворожено, майже рефлекторно кивнув. Його серце калатало десь у горлі.

Ромен кивнув своїм думкам, переглянувшись із другом. 

— Ну, тоді ми з Ж. будемо періодично тренувати тебе, коли матимемо вільний час, — сказав він серйозно. 

— Але будь готовий, малий, — дід Ж. підійшов ближче, і Ярослав відчув від нього жар, як від розпеченої печі. — Ми не будемо панькатися. Ми зробимо з тебе воїна.

Ж. посміхнувся — і в цій посмішці Ярослав вперше побачив не доброго дідуся, а вовка, який вишкірив зуби перед полюванням.

Розділ 3:Кров та сталь

Глава 1: Дідова наука

Одужання Яра та Мари проходило під невсипущим наглядом медичних дронів Одіссея, але справжнім лікарем став час. Перші десять днів Яр провів у нейробарокамері, де ШІ латав розірвані «Берсерком» зв’язки. Мара одужувала швидше — її травми були переважно цифровими, наслідком перевантаження нейромережі. Вона часто сиділа біля скляної стіни боксу Яра, спостерігаючи, як його м’язи мимовільно здригаються під дією нано-гелю. До неї іноді приєднувалися решта членів групи, поки Яр не помітив це крізь марево сну.

— Забирайтеся геть, — прохрипів він через систему зв’язку барокамери. — Використайте цей місяць як відпустку. Нам дали час на відновлення, тож приведіть себе до ладу.

Смег ще деякий час відвідував хворих, поки Мару не виписали, а потім і він залишив Яра в спокої. Залишившись наодинці, Яр намагався розібрати на запчастини те, що сталося у Воронежі. Чи був режим «Берсерка» просто хімічним збоєм, чи те видіння гіганської гори було результатом стимуляторів? Посттравматичний синдром чи щось більше?

Через тиждень, коли Яр уже міг самостійно пересуватися, він почув у коридорі госпіталю нетипову метушню. — Одіссею, звіт, — кинув він за звичкою. — У вас недостатньо прав доступу для даної інформації, капітане, — відповів ШІ, і Яру здалося, що голос Одіссея дивно «крякнув», наче в системі стався програмний сміх.

Яр усе зрозумів через секунду. Двері в його палату відчинилися так, наче їх вибили тараном, і на порозі з’явилися дві постаті, чий вигляд ніяк не в’язався зі стерильністю воєнного шпиталю. Дід Ж. у потертій шкірянці та Ромен, який, здавалося, приніс із собою запах книжкового пилу та польового вітру.

— Предки? Це ви? — Яр заціпенів, дивлячись на них.

— Ну а хто ще, синку? — дід Ж. широко всміхнувся, заходячи в палату так, ніби він був тут власником. — Одіссей намагався нас не пустити, але ми йому нагадали, хто тут писав перші рядки коду, коли він ще був калькулятором.

Ромен підійшов ближче, хруснувши суглобами, і прискіпливо, наче технічний інспектор, оглянув Яра. Його погляд затримався на нейроінтерфейсах у скронях капітана.

— Ну що, внучку, бачу, ти швидко одужуєш на лікарняних харчах та нано-гелі, — промовив Ромен з легкою іронією. — А знаєш, чим ми лікувалися в твої роки?

Яр змучено закотив очі, готуючись до чергової лекції про «часи до Атомної тиші», але дід Ж. вже діяв. Він хитро посміхнувся, його очі блиснули азартом, якого Яр не бачив уже давно. Ж. почав щось видобувати з глибин свого старого наплічника, який, здавалося, бачив ще штурми минулого століття.