Епілог

Я закриваю двері, пересікаю вітальню та підіймаюсь сходами. Підписання угоди затягнулося, додому я повернувся пізно і цей факт надто сильно не подобається мені.

В коридорі сповільнюю крок, до дитячої підходжу вже тихіше. Двері прочинені й до мене лунають голоси дівчат.

— Чужинець та східна троянда одружилися і в них народилися двоє чудових зайченят, — мовить глибоким красивим тембром головна квітка мого квітника.

— Мам, прочитай ще раз про східну троянду! — вимогливо каже Емі. Дитячий наказовий тон зовсім не схожий на прохання. Це в неї точно від мене. — Мілано, ну скажи! — підначує сестру.

Всміхнувшись, штовхаю двері та заходжу всередину. Три пари очей знаходять мене і найулюбленіший вигук «Тату!» наповнює кімнату.

Я підхоплюю на руки обох, цілую смачні щічки та духмяні маківки й по черзі вкладаю дівчат назад у ліжка. Амаль сидить на невеличкій софі, котра стоїть під стінкою, посередині від ліжечок. Скидаю з себе піджак та, поклавши його збоку, сідаю за дружиною, присунувши її спиною впритул до своїх грудей.

— Мама читала нам про принцесу та принца, — з важливим виглядом інформує Емілія.

— В них навіть народилися зайченята, — продовжує Міла.

— Але ж в троянди зайченята не народжуються! — Емі обурено звужує очі, а Мілана серйозно киває.

— Їхні діти були рожевими трояндами, які з самого народження успадкували від батька свої шипи, — посміюючись, виправляється Амаль, довірливо вкладаючи голову на моє плече.

Я накриваю голову метелика долонею, занурюючи пальці у розкішне розпущене волосся.

Ця жінка — мій дурман.

— Рожеві троянди дуже красиві, — замислившись, схвалює Мілана.

Зрозумівши, наскільки далеко ладне зайти обговорення мого саду, умисне суворо кажу:

— Так, дівчата, лягаємо спати. Я теж хочу маму у свою кімнату.

— Ти хочеш, щоб вона почитала тобі казочку? — лунає голос Емі, і я ледь утримуюсь від сміху, відчуваючи, як здригається від смішків тіло дружини.

— Я просто обожнюю мамині казки, — присягаюсь з усією відповідальністю.

— Ну один разочок ще про троянду, тату! — просить Мілана.

— Давай тепер ти розкажи! Чи не знаєш цієї казки? — приєднується Емілі.

— Знаю-знаю, — я широко посміхаюся й, зручніше спершись на спинку софи, попереджаю: — Останній раз на сьогодні. Жила-була дуже красива дівчина…

— Прям дуже-дуже? — лукаво скидає брову Амаль, повернувшись до мене.

— Я так і сказав: дуже дуже, моє бажання.

— Просто уточнюю, — вона закушує губу, з насолодою вловлюючи мою реакцію. Знаю, наскільки я подобаюсь їй таким домашнім в оточенні наших дітей, і знову відчуваю докір сумління.

Останній тиждень видався складним. Час від часу потребуючи подібних гонок в роботі, надто хотів отримати цю угоду. Амаль не виказала жодного невдоволення, я сам невдоволений собою. Скільки років разом, а я ніяк не надихаюсь ними.

— Будеш перебивати, до ранку не вкладемо, а я східну троянду не тільки обіймати хочу, а й володіти, — шепочу на вухо, а тоді непомітно піддіваю мочку зубами. Її дихання на мить зупиняється, а тоді пришвидшується.

Ох, дайте мені терпіння.

— Тато, розповідай!

Піднявши голову, бачу з якою цікавістю спостерігають за нами доньки. Посмішки на обличчях, очі сяють. Щасливі батьки — ось чого потребують для щастя діти. Вже вся група в садочку знає, як сильно Кримські люблять одне одного. Щоправда, спочатку вихователька неправильно зрозуміла слово «люблять». Довелося пояснювати, що любовʼю в нашій родині звуться міцні обійми, а не те, що прокрутили її зіпсовані мізки. А я навіть не просив її звільнити — росту, заспокоююсь. Ось що означає — стати домашнім.

— Троянда хотіла волі, але вимушена була жити під скляним куполом у високій вежі…

Хвилин пʼятнадцять імпровізованої розповіді й з обох ліжечок доноситься мирне сопіння. Ми сидимо так ще трохи, а тоді Амаль підводиться і ми обоє пробираємося в коридор з сонного царства. Тихо, щоб не розбудити щасливий фінал нашої особистої казки про кохання.

Я закриваю за нами двері, а тоді притискаю до них свою троянду.

— Скучив, як скажений, — зізнаюся, пробираючись руками під її домашню сукню.

— Теж скучила, — вона шкрябає нігтиками мою потилицю, схвалюючи, спонукаючи.

Підхоплюю її на руки, несу вглиб коридору й, не втримавшись, впечатую в стіну. Накидаюся на шию, підсаджую вище, облизую ключиці. Солодка дівчинка…

— Підписав на чотири мільйони. Взяв квитки, летимо в Париж на тиждень. Залишиш ресторан? — мій голос хрипкий, коли шепочу між поцілунками.

Амаль підіймає моє лице, я трохи спускаю її та одразу ж впиваюся в губи. Відповідає з готовністю, жадібно. Ричу в її губи, пускаючи тілом вібрацію.

— Угу, на Галю. Ти завтра вдома? — тихий голос зривається на тонкий від важкого дихання, коли вона питає.

— Так, весь ваш. Послав усіх до біса. Нехай Ден далі розрулює, в мене родина.

— Це збуджує, — хихоче, але з цієї фрази я розумію, наскільки їй було важко самій.

Я відриваюся. Сковтую. Змушую себе загальмувати.

— Пробач, — говорю, впершись в її чоло своїм. — Я намагатимусь бути вдома більше. Пробач.

— Припини, — суворо відсікає Амаль, миттєво змусивши себе виринути з сумісного безумства. — Ти чудовий батько. Подивись, як ми живемо, як люблять тебе дівчата. Ти робиш для нас геть усе. Ти прекрасний чоловік, Мирославе. Навіть не сумнівайся.

І всі ці слова просочені ніжністю. Що б не відбувалося між нами, які б втомлені ми обидва не були, як би не притиралися характерами, у нас завжди була повага — межа, за котру ніхто з нас ніколи не заходив. Невдоволення висловлювали прямо, але без звинувачень та переходу на особистості.

— Моє нескінченне бажання. Кохаю тебе, моє життя.

Цілую у щоку, губи, ніс. Прикушую підборіддя, скулу, одночасно стискаючи її стан.

— Молю тебе, пішли в спальню. Будь ласка… Будь ласка, Мире… — метелик закидає голову та закушує пальці, аби втримати скрик насолоди.