Розділ 60

Тільки-но Мирослав вказав моєму батькові на двері і чужа машина забралася з нашого двору, я впираюся ліктями в стіл та впускаю на долоні тяжку голову.

Перший схлип руйнує завісу, котру я старанно вибудовувала, аби бути незламно-сильною, як справжня українка перед чужинцями, що прийшли у її дім.

Другий — збирає у собі усе — мою жалобу по Туриму, ні в чому не повинному алабаю, котрий зазнав страшної страти. Думки про дядька Шихаба, якого я нікого не знала, про якого в будинку, де росла не ходило навіть чуток, викликають нудоту. Брати, рідні по крові, вихованню, по духу… і все через гроші!

Гроші!

Скільки б не було — все мало та мало, мало, мало, мало! Їм все мало та мало! МАЛО!

В наступну мить усвідомлюю себе втиснутою в сильне чоловіче тіло, що овиває з усіх боків. Я сиджу на його колінах і плачу, нестримно реву, а сльози котяться й котяться на чорну Мирославову сорочку під розстібнутим піджаком. Пальці до побіління вчепилися у його передпліччя, а він сам баюкає мене у своїх руках, наче маленьку дівчинку.

— Тридцять пʼять відсотків! Це цілий статок, Мире! — вигукую, не маючи змоги більше стримувати себе.

Я розлючена, мені прикро, це я в усьому винна! Підставила його, змусила стільки віддати, не лишила вибору! Аллах…

— Немає суми, якою можна сплатити за тебе. Світ ніколи не мав стільки. — Його впевнений безкомпромісний голос розрізає повітря, торкається нервових закінчень та діє на мене абсолютно особливо.

— Він продав мене. Не Нісабу, так тобі! Усім продав! Я всього лише монета у його гаманці, вигідне вкладення!

Мирослав різко, навіть трохи грубо підхоплює моє підборіддя та повертає до себе. Коли говорить, він чеканить слова:

— Яка різниця хто ти для них, коли для мене ти все?

Я затихаю. Вражена, розгублена, отетеріла.

— Мире… — видихаю, ослабла, не здатна більше ні на що, окрім оглушливого у своїй тиші видиху. Сльози зникли і тепер я дивлюся на Мирослава широко розплющеними очима. Його погляд — загрозливо-штормовий.

— Палай для мене, моя заборонена дівчинка. Я дозволив тебе собі, вигризши зубами можливість володіти у бісової моралі.

— Я так сильно тебе кохаю, Мире. Так сильно.

— Моя несамовита дика троянда, — він пригортає мене до себе лагідно. Настільки лагідно, як тільки здатен. — Емір очманів, коли побачив тебе такою.

Поклавши голову на чоловіче плече, відпускаю останні нотки істерики, що поглинула мене.

— Справді? — я знаю й сама, проте хочу почути від нього.

— Однозначно. Ти була шикарна. І ці отруйні шипи… Де тільки понабиралася?

Я трохи зсуваю голову, щоб подивитися на нього.

— Ну знаєш, в мене шикарний вчитель, — парирую, всміхнувшись.

Мир нагороджує мене поглядом, сповненим вдоволення та гідності. Він торкається губами мого чола.

— Ти ж блефував щодо паперів? — кажу, вирівнявшись у його руках.

— Звідки знаєш? — чоловіча брова стрибає вверх в щирій цікавості.

— Не можу пояснити. Просто відчуваю тебе.

— Ні, я дійсно не маю паперів, Амаль.

Розуміючи, куди він хилить, я хмурюся та навіть подаюся вперед.

— А не паперів?

— Маю відео.

— Відео? — повторюю, очманіло. — Що саме на ньому є?

— Люди Еміра біля машини Шихаба і запис телефонного дзвінка. І ні, ти її не побачиш.

— Чому?

— Тому що я вже дав тобі обрати побачитись з родиною і більше не хочу бачити тебе в такому стані. Там нема на що дивитися, Амаль, — і передбачаючи слова, що я збираюсь вимовити, Мирослав зупиняє: — Я все сказав.

— Ну хоч порозпитувати можна? — незадоволено бурчу я, цілуючи його в щоку.

Ці його владницькі бажання захистити такі приємні, що я готова мурчати.

— Можна, — сміється він. Тягнеться за склянкою з соком, робить кілька ковтків.

— Але як ти зрозумів, що батько сам не маніпулює словами? Він міг так само мати на увазі й інші факти.

— Формування його слів, Амаль. Йому принесли докази мого знання і він зважив, чи не підстрахувався я. Коли людина знає, вона так і говорить. Якщо йому принесли гарантії, що тут зважувати? Емір мав вимагати, замість цього він топтався на місці. Тобто був не певен. Або джерелу не можна стовідсотково довіряти, або блеф. Жодне з цього на мене не впливає.

На мить зупинившись, прокручуючи в голові його слова, я хапаюся за промайнулу думку та озвучую її:

— Саме тому ти так сказав про батьків приїзд, так?

— Я припускав справжню причину, але впевнений не був. Емірів самотужки вклав в мої руки підтвердження своєю поведінкою. Твій батько зовсім втратив хватку.

У той день, коли ми обговорювали питання приїзду моїх родичів, дослівно Мирослав сказав: «Емір Аль-Садек приїздить до Києва. Якщо ти хочеш побачити свою родину, скажи мені.» Жодного слова про те, що батько чи брат хочуть бачити мене. Тобто, якщо я схочу, Мирослав влаштує це. І саме ці слова він жбурнув в обличчя чоловікам, зайшовши в дім. «Я терплю тебе тут лише тому, що моя жінка звеліла тебе бачити. І якщо вона зараз вирішить, що досить, я не перешкоджатиму.» Мирославу не потрібна була ця зустріч. Вона сталася суто через мене.

— Ти казав, що почув розмову між батьком та… ну, його помічником....

— Кемалем, — підказує Мир.

— Кемалем, так, — киваю повторюючи, а тоді питаю: — Звідки в тебе запис?

— Демид Горський.

— Демид Ярославович Горський?! — видихаю, відверто дивуючись. — Той, який полковник? — я знаю не через те, що така освічена, а тому що його син — Кирило Горський нещодавно влип і його батько звертався по допомогу до Мирослава.

Мирослав кладе долоню на моє стегно, легко виводячи кола під поділом сукні.

— Це він зараз полковний, а тоді лейтенантом бігав і аварія Шихаба Аль-Садек була його першою масштабною справою.

— Чомусь я не думала, що все це сталося в Україні.

— Компанія базувалася в Йорданії, потім був відкритий філіал в Англії і номінально головний офіс був там. Не знаю, чому тебе перевезли в Англію так пізно, враховуючи, що майже весь час Емір жив там. Хіба що дітей плодити повертався, — і помітивши мій погляд, додає: — Вибач.