Розділ 59

— Яка зухвала промова! Покірна квітка розквіла, — його нищівна інтонація направлена лиш на те, щоб знайти пробоїну та натиснути. Мирослав мудро мовчить, розуміючи, наскільки мені самій необхідно дати раду в цій ситуації.

— Я ніколи не була покірною квіткою, — відрізаю, автоматично зім’явши поділ сукні. — Ви просто не хотіли бачити. А я сама так сильно боялася осоромити твою честь, що корилася, не знаючи інших варіантів.

— Що ж, варіант ти знайшла.

— Обираючи між бути похованою живцем у шлюбі з Нісабом та стрибком у невідомість, я обрала друге. І зробила б це знову, — мій голос впевнений та спокійний. Я прикладаю задля цього усіх зусиль, на які лиш здатна.

— І осоромила мою гідність.

— Що то за мужик гідність якого може осоромити жінка? — впускає Мирослав, оманливо мʼяким голосом. — І чи так ти багато втратив, як розповідаєш, Еміре?

Батько кривить губи, а я затихаю. Дуже хочу, щоб скориставшись моїм мовчанням, він жбурнув мені в лице інформацію, якої досі не знаю. В наближенні батьківського приїзду, запитала в Мирослава кілька разів, що саме він віддав за мене, Мирослав не відповів.

Перевівши на мене важкий погляд, батько дивиться Кримському у вічі. Прямо. Стає зрозуміло: шпильки закінчилися, підійшли до перемовин.

— Не так давно спливла інформація, що ти маєш підтвердження буцімто аварія, в якій загинув мій старший брат, влаштована мною. Я прийшов по нього.

Мирослав спокійно, навіть трохи ліниво змінює позу, а тоді говорить:

— Почнімо з того, що ми обидва знаємо: слово буцімто в твоїй промові абсолютно точно зайве, Еміре. Втім, навіщо мені компромат? — при цьому кутик його рота стрибає вгору.

— Спочатку я й сам так подумав, старий друже, — останні два слова звучать глузливо, далі батько продовжує серйозним тоном. — Враховуючи, скільки ти віддав мені шість років тому. Проте знаєш, що не дає мені спокій?

— Совість? — скидає брову Мирослав.

— З нею я домовився, — відмахується батько. — Розуміння, що ти завжди був на крок попереду інших. І коли мені принесли докази твого знання, я зважив, чи не перестрахувався ти й тут. А ти перестрахувався, чи не так, Мирославе?

Спиною в мене йдуть сироти. Я чудово памʼятаю історію, яку розповів мені Мир, але тепер бачу все зсередини. І зараз переді мною не закоханий чоловік, котрий ділиться таємницями — зараз Кримський бізнесмен. Втілення офіціозу та хижості. Уважний гострий погляд холодних очей, котрі, здається, не здатні стати лагуною, пильнують та вихоплюють подробиці. Щось звірине є в цьому. Первісне. Ніби я потрапила на полювання у левовий прайд.

Що ж, левиці треба обжитися.

— А я подумав ось про що: навіщо через стільки років тобі прийшло в голову переривати цю справу? — примружившись, Мир нахиляється вперед. — Хтось на тебе тисне? Хто?

— Це тебе не стосується. Я хочу знати, що смерть мого брата ніде не вилізе. Інше тебе не обходить, — батько стискає щелепу, а потім кидає погляд вбік. Туди, де сидів Вахадж.

Це стало похибкою.

— Твій син? Вау, навіть тут цей остолоп наслідив, — розводить руками Мирослав, у голосі — хибний солод. — То чутки правдиві? Вахадж збезчестив доньку Арафата Хафеза? Я до останнього не вірив.

— Вахадж — малолітній ідіот, — ніби через розуміння, що приховувати більше не має ніякого сенсу, тато стукає кулаком по підлокітнику. Злиться.

А я сковтую. Бідна Іхман! А діти? Не хочу навіть уявляти, що зараз відбувається в будинку. Мало того, що всім боляче і вони страждають від розуміння, то ще й Вахадж, безсумнівно, виміщає на них свою злість.

— Ну, щодо малолітнього ти дав маху. Але мізків там і не валялось. Навіть коханку завести без проблем не зміг, — Мир навіть не приховує цинізму. А для батька його слова стають можливістю зачепитись.

— Слухай і запамʼятай ці слова, Амаль. Про коханку дуже цікаво, — лукаво всміхається він.

Якщо тоді Мирослав дав мені впоратись самій, то зараз не чекає ані секунди. Я не встигаю й рота відкрити, коли звучить його просочений різким спокоєм голос. Він змушує мене завмерти.

— Моїй жінці це не потрібно. У нас розлучаються за бажанням обох людей, а не сидять собакою біля паркану, поки чоловік з ціпка пустить.

— І куди вона піде?

Наплювавши, Мирослав відвертається від батька та впритул дивиться на мене, демонструючи, для кого саме призначені ці слова.

— Зроблю усе, щоб ти ніколи й нікуди не пішла, моя люба, — і від цих слів, здається, як ще ніколи раніше, повіяло владництвом упереміш з коханням. — Але якщо все ж вирішить, — Мир зглядається увагою до тата, — твоя донька — талановита десертниця, Еміре. Її вже запрошують працювати у відомий ресторан.

Я всміхаюсь не лише його щирому зізнанню, а й тому, як Мирослав пишається мною. Так, Віталія Миронівна дійсно запросила мене на постійну роботу у свій заклад після закінчення академії, і Кримський вважає це чудовою можливістю, навіть коли відкриває власний ресторан. Він не тисне, не тисне на мене.

— Працююча жінка, — кривиться батько.

— Скоріше, щаслива, — всміхаюсь Мирославу, не звертаючи увагу на чуже невдоволення. Воно для мене не має жодного значення. Воно для мене чуже.

Мирослав тримає мій могляд на секунду довше, а потім його обличчя змінюється на нечитаєму маску чоловіка, котрий ладен вирішити все.

— Щодо відповіді на твоє прохання: в мене не збереглося жодних паперів, Еміре.

Батько спалахує на очах, подається вперед, відірвавши спину від спинки крісла й шипить:

— Ти брешеш.

Демонструючи нудьгу, навіть припустити неможливо, що Мирослава зачепила батькова реакція.

— Сам збагни: якби я мав компромат, то не віддав би тобі стільки шість років тому. Я б використав його.

Повисає пауза. Тато вирівнюється й, ніби замислюється, як діяти далі, Мирослав спостерігає, не обтяжуючи себе пропозиціями, а я відчуваю, як голка розчарування втикається під шкіру. Вона прошиває кожен нерв, кожен мій м’яз. Я не покладала великі надії на цю вечерю, проте… Навіть пояснити не можу. Хоч і розуміла, що розчаруюсь, але дуже не хотіла, щоб це сталось. І коли сталось… До деяких речей неможливо бути готовою. Напевне, навіть якщо я зустрінусь з ними ще раз, підготуватись все одно не зможу. Вони прийшли вирішувати справи, мимохідь спотворили частину мого часу, до якої змогли дотягнутись, та й усе. Тато не хотів мене бачити, він висловився на мій рахунок за нагоди, а не тому, що збирався.