Розділ 57

Я стою внизу, коли чую, як автоматизовані ворота відкриває Федір Костянтинович, котрий отримав відповідне розпорядження Кримського, а потім рух коліс гравієм. Я знаю, що це не Мирослав, а тому тіло механічно напружується, немов мотор, який, вже за мить, замовкає. Змушую себе розправити плечі та підняти підборіддя і у той час, коли я розпахую двері, то гордовито тримаю голову. Завбачивши батька й брата Вахаджа, що якраз підіймаються сходами, натягую на лице невимушену усмішку й, коли чоловіки зупиняються на порозі, кажу арабською:

— Ласкаво прошу в мій дім, — саме так. В мій дім. Ви в моєму домі, на моїй території і ніяк не навпаки.

— Ти ще не забула рідну мову, донька моя?

— Це дивно, враховуючи той факт, що забула все, чого навчала тебе наша мати, — додає брат Вахадж і очі його недобро спалахують.

Це удар. Звичайно, я втекла. Але сказати, що викреслила маму й не памʼятаю добра родини не можна. Було й хороше, адже вони мої батьки. Витримавши погляд спочатку батька, а потому й брата, я відходжу в бік, пропускаючи їх всередину.

«Вони на моїй території. На моїй території» — знову й знову повторюю собі, поки прямую попереду. З верхнього одягу на них лише піджаки, тож, біля шафи не зупиняюсь і веду гостей на кухню. На серці гострими колами виводяться почуття — провина, біль, бажання все змінити.

— Коротка сукня, непокрита голова. Може, ти ще й хрещена? — пхиркає батько, всівшись за стіл ліворуч від голови стола. Я здивована, проте не показую цього. Це по праву Мирославове місце, але він не став його займати. Повага чи маневр? Вахадж сідає поруч, я ж опускаюсь на стілець навпроти, слідкуючи за тим, аби здаватися холоднокровною.

— Я вірю в Аллаха, але тільки тому, що це мій вибір. Він чує мене і в сукні і з непокритою головою. Це також мій особистий вибір.

— Занадто багато на себе береш, сестро! — нахилившись над столом, шипить Вахадж, коли батьківське обличчя кривить зневага. До мене. До мого вбрання. До того, що я маю вибір. І до того, що посміла цей вибір мати.

— Відповідаю на питання, Вахадже. А в тебе досі є проблема з тим, аби тримати себе в руках? Досі не приборкав емоції?

— Не жінці вказувати мені, як поводитися!

— Здається, саме це завжди не подобалося в тобі батькові. І саме за це він підкреслено ставив тобі у приклад Мирослава. Як одну з його якостей, звичайно.

— Ти вважаєш, що розтавила ноги перед батьківським другом і можеш верзати своїм довгим язиком…

Я спалахую. Спалахую, проте погляд не опускаю. Ніколи більше. Я обіцяла.

— Вахадже, — обриває його батько. — Досить.

— Скажи, що я не правий, — парує він. Як та дитина, що грубо відібрала свою іграшку в пісочниці й зараз скиглить, виправдовуючись.

Слабкий чоловік, що хоче здаватися загрозливим. Не дивина, що він такий злий з домашніми. Більше ж самостверджуватись нема де. Завжди другий, завжди після когось. Перш за все для себе, і саме це найгірше. Він вже програв. Програв завчасно будь яку з битв, яка ще навіть не почалася. Як же можна вийти з поєдинку переможцем, коли ти сам вважаєш себе другим?

— Амаль пала занадто низько, щоб тут було що обговорювати. Забагато честі, — він говорить це, дивлячись прямо мені у вічі примруженим, злим поглядом. Ріже мою душу, розпанахує грудину та дістає серце. Я не варта навіть обговорення. Навіщо вони тут? Навіщо?

— Обережніше, Еміре, — чую металеве, як сталь збоку, й видихаю. Він тут. Злий, як бісовий цербер, що завжди на моєму боці. Він тут. Тут. Я не прикриваю очі, відмовляючи собі у прояві слабкості. Не зараз, пізніше, наодинці. Лиш для нього одного. Поки збираюся, Мирослав продовжує: — Амаль хазяйка в цьому домі. Я терплю тебе тут лише тому, що моя жінка звеліла тебе бачити. І якщо вона зараз вирішить, що досить, я не перешкоджатиму.