Розділ 56

Стоячи біля вікна, споглядаю на затишний двір. Дощі пройшли, асфальтовані доріжки висохли і садівникові Федору Костянтиновичу навіть довелося поливати дерева та газон. Чекаючи, поки у двір вʼїде Мирославів майбах, мимоволі повертаюся думками у минуле. Воно вже не дряпає мене, а просто залишилося моєю невідʼємною частиною.

Колись я так само стояла біля вікна англійського будинку та споглядала двір. Тільки вийти коли заманеться й куди заманеться не могла. Лиш побачивши вогник однієї темної ночі, лиш познайомившись з чужинцем, моя грішність, як у нас називали прагнення волі, перетворилася на надію. Так, я відрізнялася з-поміж інших, вихованих у таких самих умовах. Завжди знала це, тому й побігла. Побігла спочатку у чоловічу спальню, а тоді самотужки на свободу, навіть коли це могло означати загибель. Досить часто я згадую Іхман, яка так сильно допомогла мені своїм мовчанням. Діти — її та брата Вахаджа, — вже стали дорослими й ходять у школу. Відчуття гострої скорботи пронизує серце — Ханія — доньку Вахаджа та Іхман чекає та сама участь, що колись належала мені. Зараз же, як і завжди, відганяю цю думку. Нажаль, я нічим не можу зарадити. Нічим не здатна відплатити Іхман за її доброту. Погляд переміщується вбік, туди, де у іншому дворі, — дворі мого минулого, — живе Турим. Алабай, подарований мені. Собака, якого залишила вʼязнем у вольєрі, аби тільки не стати такою самою бранкою.

Питання Мирослава знову осідає в голові. Він не ставив його запитальною інтонацією, проте чекав відповіді. І я її надала. Стверджувальну. Тому що хочу продемонструвати, ким стала та якою. Кращою версією себе.

Перевівши стурбований погляд на годинник, вкотре дивлюсь у дзеркало. Блакитна сукня трохи нижче коліна, підбори-лодочки та прикраса на шиї, що мені її вчора подарував Мирослав.

— Це твій будинок. Твій настільки ж, наскільки мій, моя дівчинка. Почувайся тут вільно перед ними, — це все, що він сказав мені перш ніж застібнути кольʼє з сапфірів на моїй шиї.

І цих необхідних мені слів було більше, аніж досить. Потім Мирослав зняв з мене сукню і ми кохалися довго та зі смаком. На мені були лише його поцілунки та сапфірове кольє незрівнянної краси.

Я знала, що Мирослав готує для мене подарунок і молилася, аби це була не обручка. Більше за все на світі я не хотіла думати, що приїзд мого батька здатен повпливати бодай на щось у моєму житті. І підтвердження з обручки, аби почувати себе спокійніше було б цілковитою брехнею. Це було б Мирославовим бажанням захистити мене більше, надати більше підтримки. А я не хочу. Все, що хочу — це бути собою. Абсолютно сьогоднішньою версією себе без прикрас.

Ближче підійшовши до дзеркала, поправляю й без того ідеально вкладене волосся. Звичайно, я розумію свою безглузду спробу зайнятися бодай чимось, аби лиш відволіктися. Над сьогоднішньою вечерею я майже не чаклувала. Всю її, окрім лиш борща, який я варила, тому що його так сильно любить Мир, готувала Надія Петрівна. І я не лише дозволила цьому статися, а й особисто попрохала її про це. Не хотіла. Не хотіла готувати для них. Лише торт приготувала й тільки тому, що то є моя спеціалізація. І я дійсно гарна в цьому.

Не витримавши, беру в руки телефон. Вони прибудуть о пʼятій, залишилось всього двадцять хвилин, а Мирослава досі немає. Не встигаю навіть зняти блокіровку, коли він сам спалахує вхідним викликом.

— Мирославе, все добре? — стурбованість у моєму голосі зривається на дрижання, тому що просто так він би не телефонував. Не зараз.

— Амаль, — видихає, і я майже розумію, проте вірити відмовляюсь. — Переді мною мерс врізався в дупу ауді, запізнююсь.

— Скажи, що встигнеш. Я прошу тебе, скажи, — майже молю, проте з ним дозволяю собі слабкість. Він поглине будь-яку мою слабкість.

— Якби тут можна було посадити вертоліт, я б зробив це. Я можу відправити їх в ресторан, в офіс або до біса. Що хочеш?

Мовчу. Мовчу, тому що з задоволенням обрала б будь-який з запропонованих варіантів. Але це… це значить сховатися. Знову. Я вже ховалася від Кримського довгих пʼять років, і зараз…

— Ти сказав, що це мій будинок також. Це правда?

— Чиста правда, Амаль.

— Тоді я зустріну їх сама. Нічого змінювати не потрібно, нехай їдуть, я зустріну їх, — повторюю чи то для себе, чи то для нього.

— Пишаюся тобою, моя дівчинка. Якщо бодай хтось з них дозволить собі різкість, без роздумів шли від нашого імені.

Я прискаю, хоч і знаю, що він не жартує, а тоді кладу слухавку. Ну, що ж. Сама покинула дім, сама й зустрінусь в новому. Нехай так.