Розділ 55

Та ніч була першою, яку ми провели разом після повернення з Парижу. Мирослав на відріз відмовився везти мене назад, а мені, зізнатися, не хотілося наполягати. Барʼєри виховання, в яких я росла пали, химери зникли, а я, нарешті, зуміла вдихнути вільно. Повністю вільно.

Після першої солодкої ночі була друга, потім третя і я сама не помітила, як перевезла свої речі до Мирослава. Я могла б вигадати сотні тисяч причин, але усі їх затьмарювало одне — бажання бути тут. З ним.

Влітку після практики в ресторані я не стала повертатися на роботу, адже тепер поспішала додому. Мені хотілося проводити вечори з Миром, а ось основне бажання самореалізації залишилось зі мною. На тиждень мені вдалося вирватися до Галинки в Дніпро та провести чудові дні, засмагаючи на річці та збираючи стиглу малину. Вдома в нас не було городу, але яка ж смачнюща ягода прямісінько з грядки! Не передати!

— А не страшно тобі залишати свого Кримського одного? — спитала якось Галя, нарізаючи огірки на салат.

В нерозумінні я повернулась до неї, так і не перевернувши курячі стегна, ща смажились на пательні на інший бік.

— Ти про що?

— Ну як про що? Він мужик видний, раптом уведуть?

Зрозумівши, куди вона веде тільки посміхнулась.

— Кохання — це вибір, Галь.

— Ну, знаєш, контроль не завадить, — многозначно сказала вона.

— Я від контролю поза очі бігла, — відповіла, щиро всміхнувшись. — Якщо раптом Мирослав вирішить закінчити стосунки, він скаже про це прямо. А от контроль ніколи не був гарантом, Рапунцель навіть з вежі втекла.

І я справді так вважаю. Мирослав занадто прямолінійний, впевнений та відвертий, щоб народити в мені бодай якісь сумніви. І я не стану ображати його підозрами. Він же мене не ображає. В село відпустив, щохвилини не надзвонював. А кому, як не мені розуміти різницю між довірою та лещатами?

Забирати мене Мирослав приїхав особисто. Я стрибнула йому на шию, забувши про все. Скучила страшенно! Він огорнув мене та, не стримавшись, поцілував. Потім дістав корзину з фруктами для Галі та її мами й посадив мене у майбах. Вже в салоні я побачила закритий ноутбук, папери та кинутий зверху смартфон. Щоб забрати мене, Мирослав узяв з собою роботу. Про яких жінок говорила Галя, якщо мужчина, для якого самореалізація становить левову частину життя, відсуває її в бік тільки для того, щоб змотатися за мною з Києва в Дніпро? Скидаю куртку, перелажу на Мирославове крісло й тисну на кнопку, переводячи сидіння в горизонтальне положення. Вмостившись, пригортаюся до свого чоловіка. Ми просто лежали так. Він перебирав моє волосся, я вдихала його запах.

Ніколи б нікого я не покохала сильніше.

Ранок пʼятниці зустрічає мене не надто радісно. З неба ллє, наче з відра, роблячи настрій сонним та лінивим. Ще не розліпивши очі, розумію, що Мирослава поруч вже немає. Зазвичай він встає на півгодини раніше, цілує мене у скроню та йде на пробіжку, а я нахабно досипаю. Зате потім готую для нього сніданок.

Захопивши з краю ліжка халат, натягую його на оголене тіло та спускаюсь вниз. Мирослав сидить у спортивних штанях та білій футболці на столом перед ноутбуком, ліниво крутячи у пальцях кавову чашку.

— Ти сьогодні в офіс не їдеш? Доброго ранку, коханий, — виправляюсь з запізненням та, нахилившись, торкають губами його щоки.

— Іди сюди, моє бажання, — він овиває мою талію, розташує на своїх колінах й цілує так, як хочеться нам обом— ніжно та глибоко. —  Сьогодні попрацюю вдома. Вже сказав Денису, щоб не їхав. Ти в університет поїдеш чи Бориса теж залишати?

Я знаю, що Мирославу теж довелося робити над собою зусилля, аби раз у раз не вирішувати за мене подібні речі. Він звик до іншого, проте для мене старається. І я надзвичайно ціную це, навзаєм поступаючись в інших речах. Ось наприклад:

— Їхати від тебе, коли ти такий домашній — просто знущання.

Мир прикушує моє підборіддя, виказуючи задоволення. Мружуся, кладу голову на його плече. Ці моменти надто приємні. Я карбую у памʼяті кожен. Мирослав дзвонить моєму водієві, дає позачерговий вихідний, а відклавши смартфон, говорить:

— У мене є для тебе новина, Амаль, — його тон звучить інакше. Зібраніший, холодніший. За інерцією підіймаю очі — погляд цупкий.

— Мені є через що переживати?

— В жодному разі, — однозначно відповідає він. — Емір Аль-Садек приїздить до Києва. Якщо ти хочеш побачити свою родину, скажи мені.

— А якщо не схочу?

— Я підтримаю будь-яке твоє рішення, але не сказати не міг. Ти б не пробачила.