Розділ 54

Колись я мріяла про найменший прояв уваги від чоловіка, якому зараз відмовляю в переїзді. Наші побачення продовжуються вже другий місяць. І другий місяць поспіль Кримський до хрусту стискає щелепу тоді, коли я прошу відвести мене додому. В гуртожиток. Він тихо димиться, коли я одягаюся, щоб вийти з його міської квартири та ледь стримує гарчання через те, що ніколи не залишаюсь на ніч. Це не маніпуляція з мого боку, просто… У нього було так багато жінок, що мені відверто страшно стати черговою.

Все, що є між нами — чарівно. Розмови, доторки, емоції, почуття. Моє серце заходиться від його поглядів — уважних та швидких; особливе тепло розповсюджується тілом, варто побачити його ім’я на екрані смартфона й, в передчутті затамувавши подих, промовити тихе «алло». З нетерпінням чекаю зустрічей, підтискаю пальчики на ногах від обіймів, розлітаюся на часточки від задоволення. Я тону і це так прекрасно. Тонути в океані, ім’я якому Мирослав Кримський — прекрасно.

Ми ходимо в театр, були на виставці, відвідуємо ресторани. Він не соромиться, представляючи мене своєю жінкою знайомим, котрі зустрічаються на заходах і… Я довго не могла второпати, що саме бентежить мене тоді, коли усе в моєму житті не просто добре, а неперевершено добре. Поки не зрозуміла назвисько тієї тіні, що переслідувала кроки мого щастя.

Виховання.

Мене навчали, що на чужого чоловіка не можна навіть дивитись, а я з ним… у машині і не тільки там. І як би не запевняла себе в стереотипності подібних поглядів, відсахатись від них повністю допоки не вдається.

І це не проблема Мирослава. Це моя проблема, з якою я маю впоратись самотужки. Особиста боротьба, позиції в якій я просто не маю права здати. Тому продовжую насолоджуватись, заганяючи думки про власну гріховність у віддалені далечини.

Але всі ці складні думки порушують мою виваженість у моменти слабкості, атакуючи зненацька. Зараз же я цілком і повністю поринута у передчуття.

Спускаючись сходами ресторану, де мені все ж вдалося отримати практику, майже ідеально приготувавши фрізьє, я огорнута єдиним бажанням — скоріше опинитися в жаданих чоловічих обіймах.

Мирослав вже чекає біля машини. Він говорить телефоном, поважно хмуриться і це викликає в мені посмішку. Знали б його партнери, як цей сталевий на вигляд чоловік пестить мене у ліжку. Ця думка змушує зашарітися та зважити, що чужинець, котрий завіз скромну мусульманську дівчину у вільну країну, добряче розмив її бачення кордонів. І це вагомий плюс на мою користь у боротьбі з минулими примарами.

Завбачивши мене, Мирослав закінчує розмову та кладе телефон у кишеню. Робить кілька кроків й згрібає в оберемок, коли опиняюсь на останній сходинці. Вже в машині він впивається в губи нестримним поцілунком, занурившись пальцями у моє волосся. Я знаю цей нестримний жест і, впізнавши нетерпіння, миттєво реагую взаємністю. Тану, насолоджуючись. Відповідаю, палко цілуючи у відповідь.

Він відривається від мене, в обіцянці прикусивши нижню губу. Перевівши дихання, кидаю погляд у вікно — ми досить далеко відʼїхали від академії.

— Ми на квартиру? — питаю, тому що поміж іншого сьогодні найбільше хочеться залишитись з ним удвох. Не в шумній залі, а наодинці. Слухати його дихання, дивитись фільм, а після...

— Ні. В будинок.

Його слова оголошують, факт лякає. Я не готова, він не попередив. І я розумію наступне: саме тому й не попередив.

— Мирославе, я досі не хочу переїздити до тебе, — кажу тихіше, аніж зазвичай. Кутик його губ стрибає вгору.

— Мені хоч і сорок, люба, проте на пам’ять не скаржусь, — жартома говорить він, проте мені не смішно. — В чому причина сумних очей?

Я знову дивлюсь у вікно, аналізуючи відповідь. Небажані почуття відтворюються самі собою, награючи знайому впродовж пʼяти років внутрішню мелодію. Сумну і болючу.

— Там надто багато спогадів, Мире, — зізнаюсь, опустивши погляд. Навіть мурашки шкірою біжать.

Чую чоловічий видих, проте не повертаюсь. Глибоко всередині лелію надію, що він поверне машину.

— Лише погані?

Чи чесно буде сказати «так»? Звичайно, окрім краючих дівоче серце почуттів, спогадами про які сповнений будинок, було чимало доброго. За той невеличкий проміжок часу я прожила чи не більше, аніж в англійському маєтку.

— Зовсім ні. Скоріше, спогади про… — мені не вдається вкласти всі відчуття в кілька слів, але Мирослав і не змушує.

Замість цього він накриває мою руку своєю та, стиснувши, говорить:

— Не турбуйся, моє бажання. Ми намалюємо нові.

Прикриваю очі, піддаючись. Я можу попросити повернутись, але наскільки це розумно? Кінець кінцем, коли вертатися до боротьби з химерами, це буде мій крок назад. А я хочу рухатись вперед.

Мирославова впевненість, його підтримка та усвідомлення гарного теперішнього надає сили. Я трохи заспокоююсь і коли майбах паркується на звичному місці, виходжу з машини.

Повільним поглядом оглянувши двір, ловлю миготіння легкої думки, що рада опинитися тут. Чомусь я думала, що фрагменти болючого пазла загребуть мене в свої темні тенета, а тепер, прямуючи гостинною, де колись натякала на непристойність Настя, де Мирослав втішав мене засмучену, де я побачила залишки косметики на комірі та де була розщеплена на шматки жорстокою новиною про відʼїзд, відчуваю лише легку тугу за світлою дівчинкою, наївність та віра якої не знали меж.

Я ніколи не була худобою, я народилась левеням. І ніяке виховання не змінило мою суть.

Подумати тільки! Я не зламалася ані перед суворістю традицій, ані перед приниженням рідних, ані тоді, коли мене мали віддати за гарні гроші чоловіку, який був ладен робити зі мною, що заманеться. Наче я товар. Але не зламалась, втекла. Зробила все, щоб повстати. Все, що тільки змогла.

І зараз, стоячи посеред вітальні Мирославового дому, стала на силі зіставити звідки я прийшла та скільки пройшла, аби пізнати себе, здобути себе. Немов саме тут, у цьому будинку весь цей час знаходився рубікон, що половинив й одночасно поєднував минуле та майбутнє — забите традиціями дівчисько і впевнену вільну жінку.