Розділ 53

Літак приземлився в Києві надто рано, тому, коли Мирославів майбах гальмує біля шестиповерхової будівлі мого гуртожитку, я все ще притискаюся щокою до його плеча, зручно влаштувавшись біля його боку. Велика стрілка годинника на запʼястку Мира тільки-но перетнула сьому, і це говорить про те, що у кімнату мене пустять, нехай Галина Семенівна і обдивиться мене з голови до ніг.

— Дякую за… за все це, — шепочу в чоловічу шию Навіть напівсонну та втомлену мене затоплюють емоції.

— Амаль, — звертається він, трохи здвигаючи мене, щоб поцілувати у кутик губ. Він гладить щоку пучками пальців і від цього дотику хочеться муркотіти. Ніколи б не подумала, що він здатен на таку ніжність. З насолодою мружуся, зберігаючи у памʼяті момент. — Я хочу, щоб ти переїхала до мене.

І все. Серце на мить затихає, щоб забитися з новою силою та швидкістю. Я різко розплющую очі, одночасно сковтнувши.

— Мире, ні, — моя відповідь ніби розполосує тишу.

Чоловічі пальці зупиняються на моїй шкірі та, у раз ніби важчають. Для цього мужчини відмови чи сперечання неприйнятні. І я чудово це усвідомлюю. Але й свої кордони порушити не дам. Я не хочу переїжджати до нього. І не переїду. Або він це прийме, або… Я просто не стану в усьому догоджати йому. Він мав рацію: дівчинка виросла. Що ж, це працює в обидва боки. Цей — той, котрий прийдеться йому не до смаку.

— Ні? — тихіше повторює він, даючи змогу змінити відповідь. Та вона мені не потрібна.

Я сідаю рівно, вимушено забравши голову з затишного плеча через вимушену розмову, та повертаюсь до нього. В очах… ну, так, льодовитий океан у всій своїй зловісній мовчазній красі. Попереджувальній, хижій.

— Ні. Мені подобається жити вдома.

— В гуртожитку, — виправляє він.

— Так, він став моїм домом, — спокійно пояснюю я.

— І що ж такого дає тобі це місце?

— Відчуття власного вибору, впевненість у тому, ким я являюсь, розмови з дівчатами, швидку дорогу до університету, величезну професійну кухню до практики та, найголовніше — я хочу залишитися тут.

Мирослав повільно підіймає брову і чітко вимовляє, явно стримуючи внутрішніх швидкісних коней, які зазвичай женуть не розбираючи дороги:

— Тому що?

— Тому що ти зʼявився на минулому тижні, а я вже половину життя перекроїла, — веду плечима, немовби мої слова — цілком зрозуміла річ. — Мені потрібен час, Мире.

Він щурить очі, не готовий зупинятися.

— Амаль, мені не двадцять…

Я видихаю, але й це не допомагає. Я вибухаю.

— А мені двадцять, Мире. От мені двадцять три. І в свої двадцять три я не наздоганятиму твої сорок! — кажу, але цього мені явно не достатньо. — Не швидшитиму події заради твоїх бажань і не переступатиму через себе. Я переїду до тебе тоді, коли матиму таке, сумісне з твоїм, бажання. А до тих пір мені є, де жити.

Закінчівши, розумію, що моя грудна клітина швидко здіймається, а очі навпроти холодні. Ні, не так, крижані.

— Можеш нарікати, що звʼязався з малоліткою. Ще не пізно…

— Яка ж з тебе малолітка, моя люба? Пишаюся тобою.

— Ти злий, як та чорна безодня, — пхиркаю, окидаючи його поглядом.

— Звичайно, я хочу, щоб ти робила те, що я сказав. Але ти так красиво суперечиш, так виважено і по фактам, що мені подобається, — на його вустах вимальовується особлива усмішка, пальці ведуть по його підборіддю, стежачи за мною. — Твоя непокора збуджує.

Мій настрій змінюється за клацанням пальців.

— Невже тобі завжди корилися? — я нахиляю голову вбік, не відриваючись він синього погляду, який зараз мене просто гипнотизує.

— Завжди, — він тисне на кнопку, опускає шторку між нашим сидінням та водійським. — Вийди пройдися, — кидає, і перегородка повзе вверх. — А тепер іди сюди, вибагливий метелик. Я не поїду від тебе голодним.

Мить, і я опиняюсь на чоловічих колінах обличчям до Мирослава. Він впивається губами у мою шию, підіймає до талії поділ сукні та зсовує білизну вбік. Торкається, викликаючи тілом струм. Стогін я, звичайно, не втримую. Як і бажання відчути його шкіру у відповідь. Розстібаю сорочку, плутаючись у ґудзиках та пропускаю сповнений насолодою подих, коли мої руки проходяться по оголених чоловічих грудях.

— Яке в тебе красиве тіло, — говорить він, підсажуючи мене, щоб провести язиком доріжку від низу живота до пупка.

Задихаюся, стискаючи пальцями його волосся, притискаючи голову ближче. Аллах… Прямо в машині…

Думка обривається, не встигнувши осісти у свідомості. Тому що Мирослав робить мене своєю. Різко та сильно. Так, як ще ніколи раніше. Збуджений перепалкою, зараз він володіє мною і ми обидва насолоджуємось цим. Салон автомобіля заповнюють стогони та мої скрики. Чоловічий шепіт збудливих слів, що я не в силах розібрати до кінця, підначує, загострює відчуття.

Я розсипаюся швидко. І Мирослав теж. З риком випустивши повітря, він прикушує хрящик вуха і я вкотре реагую, автоматично вигнувши спину. Живіт приємно тягне, тіло дрижить, я облизую Мирославові губи, коли він огортає моє тіло руками. Дихання переплітається, думок немає і тільки насолода тілом… Така, що до країв заповнює. Та розслабляє.