Розділ 52

Кримський

Розмістившись на вулиці за столиком одного з кафе, ми замовляємо кілька страв. Офіціантка — молода француженка з захопливою посмішкою нахвалює французську вимову Амаль, тим самим претендуючи на хороші чайові. Тому що Амаль виглядає дуже радісною, а мені подобається бачити її такою. Офіціантка, відкланявшись, йде, а я запитую те, що мене цікавить.

— Чому ти з’їхала з квартири?

Амаль запитання не очікувала. Вона швидко переводить розгублений погляд на мене, але вже за секунду збирається.

— Студентська економія, — віджартовується, насичена легкою атмосферою дня. Але я не посміхаюся. Тоді вона видихає та говорить зовсім іншим тоном: — Хотіла сама.

Киваю. І нехай на цю дівчинку я маю інші плани, проте кажу наступне:

— Квартира куплена на твоє імʼя, ти можеш повернутися коли завгодно.

Амаль кліпає раз, другий. Тонкі брови злітають вверх, а тоді хмуряться:

— Що? Вона ж винайнята...

— Була. Пізніше я її придбав.

Вона заправляє прядку за вухо, я ж не зводжу з неї погляду.

— Ти не зобов’язаний утримувати мене вічно…

— Вічно ні, але ти вчишся.

— Ти взагалі нічого мені не зобов’язаний…

— Я так хочу. — Обрубаю одразу.

Сковтнувши, вона відводить очі, торкається пальцями скроні. Я підкликаю офіціантку, прошу води, Амаль пʼє, подарувавши мені вдячний погляд.

— Ти придбав мені квартиру, але з переїздом до гуртожитка допоміг… Тому що я так хотіла… — вона намагається зрозуміти. Я майже чую її голосні думки.

— Так. Мені цього достатньо. — Мої слова звучать впевнено. Я завжди впевнений в усьому, що роблю. Навіть якщо потім про щось шкодую. Але така ціна прийняття рішень.

— Відмовитись… Я можу відмовитись?

— Ні. Квартира вже твоя, це не обговорюється.

Вона хитає головою, на губах бачу слабку посмішку:

— Аж надто категорично…

— Сама сказала: я з неї зліплений, — хмикаю, всміхнувшись.

— Вчора ти сказав, що я тобі подобалась, але ти не хотів мене ламати. То ти спланував все, що було на твоєму дні народженні і після нього? — Амаль дивиться на склянку, а тоді мені у вічі: — Ти чекав, поки я виросту?

— Звучить як виховувати суку для кобеля, — не приховую огиди. — Відпустивши тебе в університет, моя люба, я поставив крапку. Я дорослий чоловік, Амаль і вмію справляться зі своїми бажаннями. Мені не двадцять, щоб сталкерити жінку. Навпаки, я вважав, що фокус твоєї уваги зміниться, ти закохаєшся, будеш щасливою.

— Ти купив мені квартиру, — в нерозумінню повторює вона так, ніби це є підтвердженням моєї закоханості. Якщо я колись хотів побачити жінку, яка переживатиме, що їй подарували квартиру — ось вона, сидить переді мною.

— Я завжди казав, що ти ніколи не будеш потребувати. Ти маєш бути фінансово незалежною. Квартира — це старт. У кожного, особливо, у жінки має бути своє житло. Місце, де буде притулитися за найгірших періодів. Освіту ти здобуваєш, отже, забезпечити себе за потреби зможеш.

Амаль нервово закушує губу, все ще зі зневірою хитаючи головою.

— Я тобі чужа, — майже шепоче.

— Це не так, — я навіть головою веду у підтвердження. І контролюю, щоб голос не звучав надто різко. — Я взяв за тебе відповідальність.

— Аллах… — на мить вона закриває обличчя руками, за хвилину шумно робить кілька вдихів та кладе долоні на стіл. Я накриваю її руку своєю. — А твоє запрошення?

— На ювілей? — уточнюю, Амаль киває. — Я кожного року тебе запрошував. Кожного року давав розпорядження запросити тебе. Відмови сприймав, як те, що ти ображена, давав тобі час. Цього року вирішив, що часу пройшло достатньо і втрутився особисто.

— Ти знав мій розклад.

— Так, дізнався. Бо до цього ти ігнорувала мої дзвінки.

Вона замовкає, я веду великим пальцем по тильній стороні її руки, погладжуючи, заспокоюючи.

— Тобто те, що відбувається зараз…

Я всміхаюсь. Фантазерка.

— Я не передбачував і не планував. Ти сподобалась мені. Знову. І все так само подобаєшся.

— Сильно? — широко посміхається вона. І я на цю посмішку щиро відповідаю.

— Так, Амаль, сильно.