Розділ 51

Кримський

Вона крокує поруч, з цікавістю розглядаючи французькі вулички у новій сукні в підлогу та сонцезахисних окулярах. Амаль, як і завжди, не приховує емоцій — щаслива усмішка, очі, що сяють. Вона, наче дитина тицяє вказівним пальцем, показуючи побачене, потім підхоплюється й, зніяковівши, обіймає мою руку, ховаючи обличчя на плечі. Не утримуюсь, щоб не поцілувати. Така природна, така справжня. Чудова.

— А в тебе були серйозні стосунки, Мире? — з подібного формування роблю висновок, що хтось кирпатий вирішив розпатрати мою душу.

— Ти ж знаєш, що я був одружений, чи не так? — скидаю брову, стежачи за невмілою шпигункою.

— В інтернеті прочитала, — Амаль знизує плечима та переводить погляд на крамницю, котру проходимо повз.

— Не сумнівався. Я не приховую, — її інтерес з даного питання мене не бентежить, це закономірно.

— Розкажеш? — повернувшись, заглядає в очі. Хвилюється, я це бачу. Але щирість прямого питання подобається мені куди більше жіночих хитросплетінь, тому я киваю.

— Мені було двадцять сім, Каті двадцять пʼять, ми були разом п’ять років, три з них у шлюбі. Потім розлучилися.

— А чому? Що було не так?

— Ніякої драми, метелик. Катя чудова жінка, просто не моя. Вона мріяла про тиху родину у невеличкому домі за містом та садом під вікнами, мені було мало здобутків. Я знав, що можу більше. Катя хотіла, щоб я зупинився, я зупинятись не хотів.

— А зараз? Зараз ти зупинився? — Амаль тягне за дужку окулярів та знімає їх з перенісся.

— Ні, — відповідаю, зустрівшись поглядом з її. — Мені подобається мій ритм життя. І здобувати лаври теж подобається.

Вона киває, беручи до відома мої слова, й повертає окуляри назад.

— Ви тихо розійшлися?

Моє розлучення, як і колишня дружина не чіпляють нічого всередині. Тому зараз легко розповідаю про своє минуле. Після в мене були жінки, були стосунки. Я не монах.

— Так. Катя запропонувала розлучення, я погодився. Вона очікувала вмовлянь, я вмовляти не став. Маніпуляції не для мене. Ми багато розмовляли, але консенсусу так і не дійшли. Це були наперед програшні розмови. Катя хотіла, щоб я змінив свою суть. Я кохав її, але стелитися собакою біля ніг не збирався.

Якийсь час ми йдемо мовчки. Амаль виглядає спокійною, проте, вочевидь, обдумує сказане.

— А зараз ви спілкуєтеся? — першою порушує мовчання.

— Це теж важливо? Так, вітаємо одне одного з днем народження та Різдвом. Ну я її ще з днем матері вітаю.

Вона зупиняється та швидким нервовим рухом стягує окуляри.

— У тебе…?

— Ні, — всміхаюся я. Зовсім дівчинку рознервував. — У неї донька пʼять років. Катя заміжня за чоловіком, на ім'я Педро і мешкає в Португалії.

— Педро? — Амаль в нерозумінні хмуриться, губи розтягуються в повільній посмішці.

— Коли дізнався, я теж жартував, що хорошу людину Педро не назвуть, але Катя щаслива.

— Заміський будинок та сад?

— Так, і велика собака на додачу до чоловіка, — наступна моя фраза звучить серйозно. Тому що мені потрібно, щоб Амаль почула. — Всі ми прагнемо різного. Але я такий, який є. Я вмію кохати, та своїм переконанням не зраджу. Ніколи, Амаль. Розумієш?

Я вглядаюся в її очі, запізно зрозумівши, що знову тисну на неї. Але погляду вона не відводить. Натомість відповідає:

— Так, Мире. За це я й кохаю тебе. Повір, силу твоїх переконань я відчула на собі.

Мучитися в здогадках, що має на увазі не доводиться. Погляд надто гострий. Кісточками пальців торкаюся щоки, потім кладу долоню на щоку, великим пальцем фокусуючи лице.

— Хочу, щоб ти знала: те, що я тоді зробив, я зробив для тебе. Про щось я шкодую.

Зараз — єдиний момент, коли проговорена ця фраза. Амаль прикриває очі, хитає головою. Й без того тендітні риси обличчя розгладжуються, роблячи його розчуленим, ніжним.

— Не треба, — тихо промовляє вона чуттєвим голосом, в який закралась провина. — Я розумію. Просто… розуміння досі приносить мені біль. Я відпущу це, Мире. Мені потрібно трішки часу. Знаю, що не маю права ображатися. Я ж взагалі навʼязалася тобі, стрибнувши в багажник, — вона розгублено знизує плечима.

— Ти маєш право. На все маєш. — Але проблема не в минулому і ми обидва розуміємо це. Її турбує ймовірність повторення. — Більше я тебе не відпущу, віриш?

— Тобі — завжди, — вона сковтує важкий ком, я притягую її до себе. Амаль обіймає руками мій торс, потроху розслабляється. — Пробач мені мої колючки наперед, добре?

Її питання викликає легкість всередині. Люблю, коли все зрозуміло. З нею — максимально. Жодних ігор, жодних недомовленостей.

— Добре. А ти мені мою категоричність, м?

Амаль скидає лукавий погляд.

— Твою категоричність? Та ти ж вилеплений з неї!

Вона закидає голову, сміється. Утримуючи за талію, цілую шию, дряпаю щетиною. Та посміхаюсь. Ця жінка робить мене щасливим.