Розділ 50

— А зараз?

— А зараз ти навчилася озвучувати свої бажання, відстоювати себе. Тепер я знаю, що ти не станеш терпіти. Зник п'єдестал, куди ти з задоволенням саджала людей. Ти мала усвідомити, що найголовніша у тебе — це ти сама.

Закусивши губу, Амаль знову кладе голову на моє плече. Торкнувшись підборіддя, визволяю її з полону білосніжних зубів. Погладивши губи, кидаю погляд на свої пальці — до крові прокусила.

— Запитуй, дівчинка.

— Через це ти відправив мене? — Амаль стискає пальцями ковдру сильніше, видаючи емоції. Вона така читабельна.

— Тобі пішло на користь, — говорю, стиснувши щелепу.

Це об’єктивна правда. Як би важко їй не далося дорослішання після Емірової саморобної фортеці, тепер вона самостійна молода жінка, яка знає, чого хоче. Але у Амаль мої слова пробуджують щось зовсім інше. Дівоче тіло в моїх руках відчутно напружується.

— Я кохала тебе! — сідає, скрикуючи. Різко повернувшись, вона дивиться мені в очі претензійно, звинувачувально. І тільки потім я бачу острах. Здається, сама не очікувала, що скаже це. Але я й без зізнання знаю.

Видихаю. Докладаю зусиль, щоб не бути різким. Щоб не осадити кількома словами. Це інша сторона сильного характеру.

— У тебе не було шансу, Амаль. Я став людиною, яка тебе врятувала. Я здійснив твої мрії, захищав, вислуховував, радив, підказував, направляв. Зі мною ти здобула можливість бажати, бо твої бажання будуть почути. Я став чарівником. Ти закохалася не в мене, а в єдину людину, яка подарувала тобі твоє по праву — здатність обирати життя.

— Неправда! Ні, ти помиляєшся! Я кохаю тебе, тому що це ти. Тому що ти просто існуєш. Ти мене на пʼять років залишив, ти викинув мене кошеням, а я все одно… Все одно… — вона хитає головою з кожним словом сповільнюючись, втрачаючи емоційний запал. В решті решт, Амаль ховає обличчя в долонях.

Овиваю її талію та притягую до себе, саджаю на коліна. Вона схлипує, обійнявши мене за шию. Вона ділить кохання до мене з образою, їй важко.

— Це було жорстоко, — продовжує тихо-тихо. — Я залишилась сама, без нікого, в чужій країні, без знання мови. Мені навіть поговорити не було з ким!

— Ти завжди могла подзвонити мені.

— Ні, не могла. Не могла і тобі чудово відомо чому. Та ніч… Я… Досі соромно за свій вчинок, але мені було вісімнадцять. Ти мав пробачити мені, Мирославе! Мені було вісімнадцять років! — вона відривається від мене, дивиться в обличчя. І стільки болю в цьому погляді. Зсередини дере.

— Я боявся зламати тебе, — зізнаюсь і їй, і собі.

— Ти й зламав. Тим, що відправив, ти зламав мене, Мире, — злості в її голосі більше немає. Звинувачення теж зникло. Тепер лише оголений біль.

Але це минуле. Його варто відпустити.

Великими пальцями стираю мокрі доріжки сліз з красивого обличчя і тоді кажу:

— А виглядаєш ти так, наче навчилася жити.

— Це тому, що я сильна, — огризається вона, а я усміхаюсь. Це хороша реакція.

— Так, — підтверджую без зволікання. Руйнувати її впевненість в себе — останнє, що я хочу робити. — І тепер ти знаєш про це.

— Але я тобі подобалась.

— Подобалась так, і я хотів узяти тебе щоразу, коли бачив. Але що було б, зроби я це?

— Те ж саме, що й зараз, — пхиркає вона.

— В тобі говорить ображена дитина.

— Це і є я.

— Ні, — я чіпляю її підборіддя, повертаю до себе обличчя. — Ти збуджена та емоційна. Подивись на ситуацію тверезо, дівчинка моя. Знаю, що вмієш. А тепер дай мені відверту відповідь: якщо я скажу, що хочу, аби ти займалася лише домом, погодишся? — скидаю брову.

— Це гіпотетичне питання, Мире.

— Ні, бажання моє. Це реальне питання і я хочу почути відповідь.

— Ні, я не хочу займатися тільки домом. Я стільки сил поклала, щоб стати тією, ким є, що замуровувати себе в печері не маю жодного бажання, — промовляючи слова, Амаль вирівнює спину та, звільнивши своє підборіддя від мого захвату, гордовито підіймає його вище. Моя розумна дівчинка.

— А якщо це моя умова? — я схиляю голову праворуч, тисну поглядом.

— Бути з тобою або готувати десерти? — Амаль губиться. Сковтує, опускає погляд.

— Бути зі мною і готувати десерти мені або готувати їх для всіх без мене, — так, вона правильно сказала я, як каток. Пру, наче бульдозер.

— Ти підмінюєш поняття, — скидає голову.

— То що по відповіді? — звичайно, я не здаю позицій. Нагадувати собі, що переді мною Амаль, а не підлеглі не потрібно. Я давно вже розмежую особисте життя та роботу.

— Якщо бути з тобою означає відмовитись від себе, то я… — вона стискає ковдру. Пальці біліють. — Не хочу, Мире.

— Підеш від мене? — скидає брову. І справді виросла.

— Якщо питання стоятиме гостро — так, — в глибоких очах бринять сльози. Годі.

Я пригортаю її до себе, міцно стиснувши в руках. Звичайно, я не висуватиму подібних умов. Який ідіот обмежує свою жінку? Невпевнені йолопи.

— Ось в цьому й різниця  між тобою тією і зараз. Ти пізнала себе. І якщо зараз, пропрацювавши декілька років, вирішиш присвятити себе родині — це буде твоє зважене рішення. А не заштореність незнанням.

— Я відчуваю, що маю злитися на тебе за цю маніпуляцію, то чому з кожним твоїм словом все більше кохаю?

У відповідь я накриваю солодкі вуста. Розмов на сьогодні достатньо.

— Моя маленька…