Розділ 47

Решта дороги пройшла зовсім інакше. Я лежу на Мирославовому плечі, він, запустивши долоню в моє волосся, перебирає прядки. Від цих пестощів хіба не муркочу, внизу живота вузлом зав’язується бажання. Моє дихання глибшає, одночасно стаючи частішим. Коли чоловічі пальці спритно розстібають верхні ґудзики моєї сорочки, затамовую подих. І випускаю повітря, розділивши його зі стогоном, варто чоловічим пальцям приголубити ніжну шкіру грудей. Почувши реакцію, Мирослав тягнеться, бере мене під коліна та швидко пересаджує на себе. Схопившись за чоловічі плечі, опускаю погляд. Обличчя, шия, груди палають. Не зважаючи на це, бажання відчувати його таке гостре, що, здається, перетворюється в потребу.

Чи тільки зараз? Ні, давно. Зараз це стало можливим.

Веду по сильним плечам, відчуваючи, як перекочуються мʼязи, а коли на талію лягають його руки, сковтую. В очікуванні.

— Моє бажання. Хочу до одуріння.

З цими словами він впивається у мої губи, сильніше стискаючи талію. Поглиблює поцілунок одразу, чоловічий язик проходиться по моєму, торкається піднебіння, а потім зминає, доводячи, наскільки правдиві його слова.

Він збуджений. Майже на межі.

Взявшись за поли блузки, витягає її зі спідниці, у яку я її заправляла та смикає у різні сторони. Під мій судомний вдих, ґудзики розлітаються, а Мирослав відривається від мене. Проходиться поглядом по обличчю, нижче і зупиняються на простому білому бюстьє.

— Подивись на мене, Амаль.

Підняти погляд не виходить. Це сильніше за мене і як не кажу собі, що доросла та все переросла, не можу.

Лагідним жестом, Мирослав припіднімає моє обличчя за підборіддя та вдивляється в очі. В його — спокійна, впевнена рішучість, що має колір штормового океану. Рішучий виважений штормовий спокій — це щось нове, але і є опис Мира.

— В тебе був чоловік? — питає хрипко і, мені здається, трохи сильніше стискає моє підборіддя. Несвідомо.

А в мене серце ухає кудись вниз. Я навіть кліпаю кілька разів, у надії, що почулося. Я ж… Я… Опускаю погляд, а коли він знову потрапляє у Мирославів фокус, на очах бринять сльози. Подавивши схлип, ображеного видиху не приховую.

— Тшш… — він заривається долонею у волосся, підштовхує до себе голову, цілує губи. — Це не пуста цікавість, я маю знати, щоб не зробити боляче. Ти мала право на своє життя, моя дівчинка. Я зітру усіх з твоєї памʼяті. Тільки я залишусь. Ти моя, уся моя, — він торкається внутрішньої сторони стегна, останні слова вимовляє з гарчанням та прихоплює зубами мою губу.

А до мене повільно доходить сенс його слів. Що саме він подумав. І я не хочу, щоб він навіть на хвилину думав так.

— Нікого не було… — видихаю в його губи.

Він зупиняється та дивиться, немовби… Стільки всього в цьому погляді.

— Ти нікого не хотіла?

— Той, кого я хотіла був заборонений для мене, — кажу напружено, але впитливих синіх вирів навпроти не страшусь.

Мирослав видихає повітря крізь зуби, впирається лобом у мій.

— Мізки мені палиш, — крутить головою, не відриваючись, утримуючи мене за потилицю. — Як зʼявилась з очима своїми полохливими, так все і випалила.

Ахаю, коли він вривається в мій рот, не стримую стогонів, коли опускає бюстьє і накриває губами, та захльобуюсь повітрям, коли, якимось чином стягнувши колготки, його пальці торкаються мене.

— Не бійся, моя тендітна. Всього зараз не візьму, — гарячий шепіт, що більше схожий на задоволений муркіт хижої кішки, торкається вушка.

Закушую пальці на руці, проте все одно не стримуюсь:

— Мирославе… Аллах…

Всередині горить вогонь і підкорюється він лише одній людині.

— Покажи мені свою насолоду. Хочу бачити твоє бажання, — гарчить, язиком проходячись по горлу. Нестримано, хижо, вульгарно.

Хапаюся за шию та цілую його сама. Стогну. Розстібаю ґудзики на чоловічій сорочці, проходжуся пальцями по оголеній шкірі грудей. Те, наскільки подобається не приховую. Я взагалі зараз нічого приховати не здатна. Але коли в пилу азартного бажання нахиляюся та збираю язиком смак Мирославової шкіри, вибухаю абсолютним задоволенням, якого не знала раніше.

— Ммм… Метелик… Ти солодше, аніж я уявляв, — тягне рокотом.

Немов під гіпнозом спостерігаю, як Мирослав проводить вологим пальцем по моїм губами, а після цілує.

Грішно… Аллах! Грішний смак, грішні дотики та така щаслива я в цьому гріхопадінні. І володар мого гріха, що з насолодою видихає моє імʼя — найкраще довершення.